Повернення спадщини Володимира

У Національному музеї історії України відкрилася виставка, присвячена відновленню Київської митрополії

Відновлення Київської митрополії — це не просто дата в історії нашої церкви чи крок для боротьби з ополяченням, окатоличенням, як часто зазначають у шкільних підручниках. Повернення цій визначній події усіх рівнів її значень стало метою виставки «Володимирова спадщина: Київська православна митрополія у калейдоскопі української історії XVII—XVIII ст.» у Національному музеї історії України, партнерами якої стали Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник та Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського.

ВІДРОДЖЕННЯ КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ

Щоб зрозуміти важливість події 1620 року, варто трохи детальніше зупинитися на історичному контексті, що передував відновленню Київської митрополії. Після Берестейської унії більшість православних ієрархів приєдналися до неї, тож Київська митрополія опинилася у складному становищі. Хоч вона тоді обіймала терени, які зараз входять до складу України, Білорусі, Литви, Польщі (про що нагадує унікальний експонат виставки — оригінал новгородської надавчої грамоти монастирю на село), без ієрархів складно було претендувати на паритетний діалог з унійною церквою.

За словами співкуратора виставки, старшого наукового співробітника НМІУ, кандидата історичних наук Ярослава ЗАТИЛЮКА, ті, хто після Берестейської унії не пішли за своїми ієрархами, почали за сприяння князя Костянтина Острозького готувати трактати, чому не потрібно переходити в унію. Ці праці мали радше юридичне спрямування, адже одним з основних аргументів було те, що давні права наших предків — порушені. Таким чином, зокрема, на сторінках полемічних трактатів розгорнулася боротьба різних церков. Ця змагальність мала й позитивні наслідки. Адже спричинилася, як зауважив під час екскурсії співкуратор виставки, доктор історичних наук Максим ЯРЕМЕНКО, на початку XVII ст. до потужного розвитку церковного життя.

Одним з експонатів, що підтверджує це, є «Анфологіон». За словами Максима Яременка, важливим показником помісної церкви є власні культи святих. Вони в нас почали формуватися ще в давньоруський час, наприклад, одними з перших святих стали князі Борис і Гліб. «Проте якщо ви заглянете до календаря, який є наприкінці Острозької Біблії (1581), то здивуєтеся, бо там є тільки шість імен слов’янських святих. Вибух творення сакрального простору припадає вже на перші десятиліття XVII століття. І ця книга-стародрук «Анфологіон» це підтверджує. Тут згадано серед загальнохристиянських святих, близько 100 слов’янських, з них кілька десятків — місцевої канонізації, наприклад, 24 печерських подвижники», — пояснює Максим Яременко.

Поява Києво-Печерської друкарні й відкриття Братської школи на Подолі також зіграли важливу роль, щоб стимулювати розвиток інтелектуального церковного життя на українських теренах. Як зазначає Максим Яременко: «І книгодрукування, і початок навчання — це паростки перед 1620 роком, які засвідчили про початок розквіту, відродження церковного, релігійного і культурного життя на українських теренах. Подія, яка, звичайно, сприяла цьому розвитку, стимулювала його — це відродження ієрархії Київської православної митрополії».

ШАНС НА ОНОВЛЕННЯ

1620 року єрусалимський патріарх Теофан якраз повертався з Москви через Україну. Петро Сагайдачний вирішив скористатися моментом, і за його сприяння патріарх висвятив Київським митрополитом Йова Борецького, а також кількох архієпископів і єпископів.

На виставці про головних учасників цієї події нагадують експонати в центрі залу. Зокрема, є унікальна можливість побачити оригінал автографа єрусалимського патріарха Теофана (його було знайдено наприкінці 70-х років ХХ ст. у ближніх печерах Києво-Печерської лаври), автограф Йова Борецького та хрест, який 1622 року гетьман Сагайдачний подарував Богоявленському братству.

Водночас боротьба за православну церкву не припинялася. Тільки король Владислав IV, уже за Петра Могили, офіційно узаконив існування православної церкви в Україні та Білорусі. Тож підтримка козацтвом церкви відігравала дуже важливу роль. У відповідь, як зазначає Ярослав Затилюк, «400 років тому, з подачі церковних ієрархів Київської митрополії, формується ідеологія козацтва як захисників віри й володарів вітчизни». Більш того, «завдяки втручанню козацтва у церковні справи, воно здобуло можливість для того, щоб обґрунтовувати події і причини козацької революції, це вплинуло на формування їхньої ідентичності», — наголошує Максим Яременко.

Відновлення православної ієрархії, як зазначив Ярослав Затилюк, також призупинило тиск на тих, хто не приймав унію, і заклало підвалини для паритетного діалогу між унійною і православною митрополією, і він далеко не завжди був конкурентним. Коли Йов Борецький став митрополитом, Софійська митрополича кафедра тоді належала унійній церкві. Саме тому, як зауважив Максим Яременко, центром для Київської православної митрополії став Михайлівський золотоверхий монастир. Як розповів далі історик, відомими є кілька спроб об’єднання церков. За однією з версій, саме про це унійний митрополит Йосиф Велямин Рутський мав переговори з Йовом Борецьким. Утім, подальші події — початок козацької революції, Руїна, перехід частини українських теренів і частини Київської православної митрополії під царську зверхність — перекреслили всі ці плани.

Як підсумовує Ярослав Затилюк: «Ця подія змінила обидві церкви, які претендували на те, щоб мати стосунок до Володимирової спадщини — Унійна церква й православна Київська митрополія. Для Київської митрополії — це був шанс, бо звідси почалося її оновлення, творення власного «історичного паспорту», далі — реформи Петра Могили. Унійну церкву ця подія спонукала шукати нові точки ідентичності й компромісів».

ТИСК КИЄВА НА ПЕТЕРБУРГ

Є ще один аспект відновлення ієрархії Київської митрополії. Як зазначив генеральний директор Національного музею історії України Федір АНДРОЩУК: «Музей — це не тільки зібрання історичних експонатів, це також місце історії ідей. Серед них й ідея ідентичності спільнот, однією зі складових якої є релігія». Справді, у ті часи релігія відігравала значну роль для ідентифікації: до якої церкви людина ходить, яких святих визнає, якої віри були її предки. Як коментує Ярослав Затилюк, ще одним вагомим компонентом була також віра короля, тож у нашому випадку маємо доволі рідкісне поєднання: визнаючи зверхність короля Речі Посполитої, під впливом православного духовенства, багато хто з людей відчуває і свою приналежність до народу руського часів князя Володимира.

Прикметним є і такий факт, який навів під час екскурсії виставкою Максим Яременко: «До 1760-х років, згідно з розпорядженнями Петербурга, дуже багато печерських святих не дозволялося згадувати у богослужбовій літературі, бо їх не було у відповідній богослужбовій літературі московської друкарні, яка мусила бути зразком для наслідування. Попри заборони в Києві, у Києво-Печерській друкарні, все одно цих святих згадували — це був спосіб нагадати про свою давність, тяглість, Володимирову спадщину». Зрештою, Петербург дозволив згадувати цих святих, а згодом вони були внесені до місяцеслова і в Московському патріархаті. «Ми часто говоримо про тиск на Київ з Петербурга, але треба говорити, що був і зворотний вплив. І підтвердженням цього є вшанування Києво-Печерських святих», — зауважує Максим Яременко.

Тож відновлення Київської митрополії стало важливою подією для православної та унійної церкви, козаків та інших українців, для яких було відновлено пам’ять про приналежність до княжого руського народу.