МЕНЮ

Iсторія на тлі колапсу

Чим живе і чим переймається українське селище на лінії фронту

Газета «День» постійно стежить за драматичною ситуацію, яка склалась на лінії розмежування, зокрема в смт Новгородське Донецької області з відсутністю постачання там води. Ситуація наскільки абсурдна, настільки й дивна — адже йдеться про стратегічно важливий регіон, який мав би стати взірцем для окупованих територій. Натомість внаслідок відсутності головного джерела життєдіяльності  — води  — ця місцевість стала прикладом знущання над місцевими мешканцями. Чому так сталося? І що можна і треба зробити для того, щоб розв’язати цю проблему?

Як повідомляла минулого тижня газета «День», прем’єр-міністр України Володимир Гройсман ще 21 червня заявив про те, що він «доручив усім службам забезпечити безперебійне енергопостачання компанії «Вода Донбасу», яка подає воду споживачам, і якнайшвидше надати їй статус «захищеного споживача». І додав: «люди мають отримати воду». Але на жаль станом на понеділок 1 липня вода так і не була подана в селище Новгородське. За словами голови міської ради селища Новгородське Миколи Ленко причина цього полягає в тому, що компанії, відповідальні за постачання електроенергії на водонапорні станції, саботують розпорядження влади. Чому? На його думку – питання полягає в політичній площині. На тлі відсутності води багато кандидатів в народні депутати спекулюють на тому, що влада в Києві не здатна вирішити їхні проблеми. Таким чином, маємо пікети, протести, вимоги, але не маємо конкретного вирішення стратегічної проблеми. Як-то кажуть, «віз і понині там». Вже розповсюджуються тези про «водний геноцид». Чи виграють від того майбутні обранці не відомо. Але те, що від цього вже виграє ворог – факт.

У стратегічних питаннях оборони країни такі казуси неприпустимі, адже Україна, як відомо, вже п’ятий рік перебуває у стані війни з агресором — Російською Федерацією. «День» поспілкувався з головою селищної ради Миколаєм Ленком, який розповів про нагальні проблеми Новгородського, який має історичну назву — Нью Йорк, і відкрив цікаві сторінки його історії.

Як так трапилось, що на території України існує селище Нью-Йорк, яке зараз відоме під іншою назвою?

— На території України є і Шабо, і Шампань, і багато інших топонімів, які асоціюються з Європою та світом. Взагалі не варто забувати, що Україна — це країна багатонаціональна і географічно розташована в дуже привабливому регіоні. Тому й важливо робити акцент на формування нашої  нації з глибинним знанням своєї історії. І безумовно, такий унікальний скарб необхідно вміти захищати. Але повернімось до унікальних назв. Ще німкеня Катерина ІІ почала запрошувати сюди німців, які отримували відповідні пільги для того, щоб укоренитися. Спочатку вони селилися в центрі України, а згодом почали розселятися на сході України. В тому числі й у нас, на Донеччині. Тут була одна з найбільших колоній німців-менонітів — Нью Йорк. Німців мешкало декілька сот людей. Версій назви цього поселення було кілька. Згідно з однією з них, засновник цього поселення німець Яків Унгер у США познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Буцімто він попросив генерал-губернатора дати грамоту, щоби перейменувати селище Фурсеве у Нью Йорк. Інша історія пов’язана з тим, що тут був промисловець Нібур, який мав завод сільськогосподарських машин. Коли він потрапив до Америки і побачив колосальну економічну потужність Нью Йорка, то у нього з’явилось бажання назвати рідне селище на честь того найбільшого міста США. Мета знову ж таки досить прагматична — заохотити економічні ресурси до цього селища. Історичними коріннями назви Нью Йорк досить ґрунтовно займаються кілька істориків. Існує думка, що німці-колоністи, яка заселяли ці території, давали селищам приставку «нью» — новий. У нашому разі німці, можливо, виявились із німецького міста Йорк. Але цю версію піддали сумніву, адже на одній із наполеонівських мап 1812 року наше селище вже носило назву Нью Йорк. Тобто ця назва існувала ще до поселення тут німців-менонітів. Тому питання щодо істинного історичного коріння назви Нью Йорк у нашому випадку ще не вичерпано.

Чим зараз живе фактично прифронтове селище Новгородське?

— Ситуація надскладна. Селище опинилося в червоній зоні. На жаль, маємо відтік людей енергійних, освічених, тобто тих, хто мав би становити основу нашої громади. Натомість маємо приїзд людей переважно похилого віку або тих, хто схильний до протиправних дій. Залишилось багато стариків та багатодітних сімей, які самі потребують допомоги. Таким чином, чисельність мешканців залишилася приблизно такою ж як до початку військових дій внаслідок міграції, але, на жаль, вони не можуть впливати на економічний розвиток краю. Раніше у нас був дуже великий економічний потенціал селища. Зараз деякі підприємства законсервовані. Проте ми зберігаємо можливості для того, щоб працювати на повну потужність. Чим відрізняється селище Новгородське від міста Торецьк? Торецьк розташований на вугільних пластах. Наше селище стоїть на глині. Тому у німців тут були парові млини і цегляний завод. 2012 року приїздили інвестори, які були готові вкласти кошти в цей завод. Але війна внесла свої корективи в ці плани. Хоча якщо окуповані території будуть звільнені й постане питання про відновлення інфраструктури, то наші потужності будуть в нагоді, а отже, прийдуть і інвестори. Крім того, ми маємо ще й транспортну складову— залізницю.

Ми бачили в Новгородському дуже багато старих будівель унікальної для цього регіону архітектури. Але багато з них виявилися не в найкращому стані. Чи існує програма для того, щоб відновити хоча б ту частину селища, яка уособлює собою його автентичність?

— Справді, ми маємо низку будівель, які перебувають не в найкращому стані. Деякі будівлі ми плануємо викупити і, зокрема, зробити музей під відкритим небом. Наприклад, будівлю кооперативного магазину Аарона Тіссена — ми вже викупили й виграли грант міжнародної організації на створення в ній соціального хабу « Історико-культурний центр «Український Нью-Йорк». На жаль, саме ця будівля тривалий час простоювала. А ось інші будівлі експлуатувалися, завдяки чому вдалося їх максимально зберегти. У колишній жіночій гімназії у нас міститься пожежна частина, в будівлі підприємця Янцена — лабораторія родючості й ґрунтів Національного наукового центру ім. О. Соколовського (Харків). Нам необхідно зберегти цю унікальну для нашої землі архітектурну спадщину. У нас уже практично готова громадська організація українських німців. Ми заручилися їхньою підтримкою. Це нащадки тих німців, які жили тут раніше. Коли ця організація остаточно буде зареєстрована, то вона працюватиме безпосередньо з урядом Німеччини, щоби отримати консультаційну та фінансову допомогу з відновлення культурної спадщини нашого селища.

22 ЧЕРВНЯ 2019 РОКУ МЕШКАНЦІ ПРИФРОНТОВОГО СМТ НОВГОРОДСЬКЕ ВИЙШЛИ НА МІТИНГ З ВИМОГОЮ ТЕРМІНОВО ПОВЕРНУТИ ЦЕНТРАЛІЗОВАНЕ ПОСТАЧАННЯ ВОДИ / ФОТО АННИ ДОМБРОВСЬКОЇ

— Ми говоримо про українських німців та інші національності, які мешкають тут. Але чи відчувається тут автентична Україна? Це питання різко постало, коли Росія активно розпочала спекулювати на національній темі. Мовляв, Донбас — це не Україна.

— Донбас — це Україна. І Україна тут відчувається. В тому-то й проблема, що питання не так у самій крові, як у любові до свого краю. Це вже ментальність. А щодо крові, то і німці, й інші національності тут давно асимілювалися. Так, німців силоміць вивезли звідси у вересні 1941 року. Радянська влада заборонила тоді повертатися на ці землі. Більшість із них так і не повернулась сюди. Але й ті, хто повернувся, здебільшого брав інші прізвища. У нашому селищі ми маємо багато українських патріотів. Але хочу зазначити, що здебільшого палкими патріотами у нас є молоді люди. До старшого покоління більше питань у цьому плані, бо вони продовжують жити спогадами про Радянський Союз. На жаль, регіон «старішає». Це відбивається і на загальних поглядах населення. І наше завдання — показати, що у прифронтових селищах життя краще, ніж на окупованих територіях. Це так і є, але, тим не менше, ми все одно маємо багато проблем. Війна робить багато перешкод. Ми втратили 85% бюджету. Як це сталось? Верховна Рада ухвалила закон про покращення інвестиційного клімату в сірій зоні, який надав підприємствам, розміщеним тут, пільги зі сплати податків, відповідно вони перестали платити, і бюджет став порожнім.

Співпрацюєте з волонтерами?

— На початку бойових дій в обладнанні першої лінії оборони надавали допомогу наші комунальні підприємства. Люди, техніка, продукти — все було спрямовано на оборону. Дитячі садочки готували їжу для батальйонів, які нас звільнили. Був випадок, коли окупанти обстріляли машину, яка везла продукти військовим. Водій дістав тоді поранення. Взагалі ситуація була вкрай важка. Навіть уже після звільнення селища бойовики приїздили сюди. Тут все на відстані однієї руки. Небезпека завжди поруч. Щодо волонтерів, то тут безумовно необхідно назвати першою Аню Домбровську, котра щодня робить вкрай необхідну роботу із формування українського інформаційного простору. І до того ж, у небезпечній зоні — фактично на передовій. У нас були підприємці, які допомагали, але, на жаль, їхні життя обірвались. Постійний стрес, постійна небезпека, постійні думки про завтрашній день. Все це дуже важко. Тому основна волонтерська допомога у нас — із Центральної й Західної України. Це волонтери, які мігрують за своїми батальйонами. Взагалі, принципи організації волонтерської допомоги з 2014 року змінилися. Якщо тоді все це мало певний хаотичний характер, то тепер волонтери чітко знають, кому саме вони допомагають, ясно усвідомлюють потреби військових.

Валентин ТОРБА, фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»