МЕНЮ

Двадцять років без Анатолія Солов’яненка...

«День» побував у Козині, де 29 липня 1999 р. обірвалося земне життя легендарного тенора і де Героя України поховали

На центральній алеї козинського цвинтаря встановлено гранітний пам’ятник Анатолію Борисовичу (чудова робота знаного скульптора Миколи Рапая). У цьому селищі міського типу діє єдиний Музей А.Б. Солов’яненка, а «екскурсоводом» для нас стала дружина співака — Світлана Дмитрівна.

«ПРІЗВИЩЕ, ЩО ПОХОДИТЬ ВІД СЛОВА СОЛОВЕЙ, — ДУЖЕ ЙОМУ ПАСУЄ»

29 липня виповниться два десятиліття, як митець пішов у засвіти... Ми вирішили пригадати різні моменти з життя і творчості знаменитого оперного співка, бо є його боржниками, не вберегли нашу національну гордість! Не секрет, що останні роки Анатолій Борисович страждав через вимушену розлуку з Київською оперою, в якій виступав протягом майже трьох десятиліть. Йому пропонували емігрувати, обіцяючи нечувані гонорари, але співак не уявляв свого життя поза Батьківщиною...

Нагадаємо, у 1993 р. Солов’яненка звільнили з оперного театру (відправили на пенсію — 49 руб. 50коп.)... Незважаючи на це, він залишався дуже затребуваним за межами України — їздив на гастролі до різних міст і країн, але не забував і про рідного глядача — час від часу виступав із сольними програмами на сцені Національної філармонії, рідко спілкувався зі ЗМІ, а на прохання про інтерв’ю найчастіше відповідав: «Все, що я хочу сказати публіці, вона чує на моїх концертах»...

«ЕКСКУРСОВОДОМ» ДЛЯ НАС СТАЛА ВДОВА СПІВАКА — СВІТЛАНА ДМИТРІВНА

Ми були давно знайомі з Анатолієм Борисовичем, і мені було непросто вмовити співака все ж висловити свою позицію в пресі. У тому інтерв’ю говорив про те, що його хвилювало як вокаліста, патріота й українця. Співак щиро переживав, що наші оперні театри знижують професійну планку, репертуар у 1990-ті ставав доволі одноманітним... Та розмова викликала великий резонанс, а касету з Солов’яненковою сповіддю я зберігала багато років...

Так вийшло, що за день до його трагічної смерті ми спілкувалися з Анатолієм Борисовичем. Він розповів про свої виступи у Канаді та США, поділився планами про найближчі гастролі до Італії (на 8 серпня вже були куплені квитки), про підготовку турне з сольними концертами містами України, про улюблене місце відпочинку у Козині (це 30 км біля Обухівської траси на Київщині), де на початку 1980-х родина Солов’яненків збудувала дачу...

29 липня 1999 року став чорним і останнім днем співака на цьому світі. Що відбулося — згадує Світлана Дмитрівна:

— Анатолій Борисович прокинувся у прекрасному настрої, якого я у нього давно не спостерігала. Жартував, сміявся, приготував сніданок, і раптом — заквапився поїхати на дачу. Хоч ми планували туди вирушити разом наступного дня. Добирався сам, на автобусі. У той час стояла виснажлива спека. Він пішов на річку, багато плавав. Потім сказав моїй мамі, що ляже відпочити до обіду — і все... За діагнозом медиків, чоловік помер від гострої серцевої недостатності. На серці були рубці від семи мікроінфарктів!

В ЕКСПОЗИЦІЇ Є ЦІЛИЙ БЛОК, ПРИСВЯЧЕНИЙ ОЛЕКСАНДРУ МИКОЛАЙОВИЧУ КОРОБЕЙЧЕНКУ — СПІВАКУ, СОЛІСТУ ДОНЕЦЬКОЇ ОПЕРИ, ПЕДАГОГУ З ВОКАЛУ, САМЕ ЙОГО 1000 УРОКАМ МИ ЗАВДЯЧУЄМО НАРОДЖЕННЮ НОВОЇ ЗІРКИ — А.Б.СОЛОВ’ЯНЕНКА

Новина про раптову смерть співака приголомшила! Прощання з митцем відбувалось у Філармонії, а провести Солов’яненка в останню путь вишукувалася величезна черга тисяч шанувальників. Траурна церемонія тривала більше чотирьох годин, а люди все йшли і йшли... Під завісу панахиди пролунав його неповторний голос (у запису) — «Дивлюсь я на небо» (ця пісня була однією з візитівок співка)... До речі, коли цьогоріч вперше у Києві виступав знаменитий Пласідо Доминго, то іспанський тенор на біс виконав романс  «Чорнії брови, карії очі», який присвятив А.Солов’яненку, якого добре знав і поважав (зірки познайомилися під час феєричних гастролей Анатолія Борисовича в США у 1977 — 1978 рр. у «Метрополітен-опера», і він став першим українським співаком, який виступив на найпрестижнішій оперній сцені світу, а провідні американські ЗМІ у своїх рецензіях назвали його «золотим тенором»). Зокрема, The New York Times написала, що «45-річний співак із Київської опери виконав свої партії з дивовижною переконливістю, а його прізвище, що походить від слова соловей, — дуже йому пасує»...

Після повернення на Батьківщину Анатолій Борисович в інтерв’ю зізнався: «Працювати в Нью-Йорку було приємно, але дуже нелегко. Не відразу звикаєш до цієї величезної сцени. Постійно відчуваєш відповідальність: «Метр» за кордоном вважається законодавцем мод в оперному мистецтві. Жив за розкладом: готель — театр, театр — готель. У вільний час сидів із клавіром, слухав записи, повторював те, що мав незабаром співати. Начебто знову повернувся до своїх студентських років»...

Якщо перераховувати лише країни, де виступав співак, то вийде довжелезний список, а виступи митця завжди супроводжувалися захопленими відгуками критиків і слухачів. За словами Світлани Дмитрівни, з кожного закордонного вояжу чоловік  привозив книжкові новинки, раритетні видання, ноти, партитури (нині цей скарб вона передала до відділу Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України)...

«НІКОЛИ НЕ БУВ БАЙДУЖИМ ВИКОНАВЦЕМ»

— Музей А.Б. Солов’яненка було відкрито у 2001 році, спочатку як творчий куточок, далі ми зайняли кімнату, а зараз розширилися до повноцінного музею, — підкреслив старший науковий співробітник музею і художник-аматор Євген ОЛІЙНИК. — Через різні причини наш музей кілька разів змінював місце розташування та існував на громадських засадах. Нині функціонуємо (як відділення Київського археологічного музею і підпорядковуємося Київському  обласному управлінню культури) у будівлі колишнього дитсадка і займаємо три кімнати, а сусідом є міська бібліотека.

МОЛОДЕ ПОДРУЖЖЯ СОЛОВ’ЯНЕНКІВ — СВІТЛАНА І АНАТОЛІЙ, 1963 РІК

Євген Іванович — автор великого портрета співка, який відкриває меморіальну експозицію, що, в основному, складається з родинної добірки і архіву Солов’яненків. А Світлана Дмитрівна — берегиня та куратор музейної колекції. Тут відбуваються творчі зустрічі з митцями, колегами співака, які разом виступали на київській сцені, лекції й вечори, які, за традицією, проводять у пам’ятні дні, зокрема й на день народження Анатолія Борисовича — 25 вересня (цьогоріч митцю виповнилось би 87 років)...

Піднімаємося сходами на другий поверх музею і бачимо картину: Київська опера — театр, де тріумфально дебютував співак 18 квітня далекого 1962 року — у виставі «Ріголетто» Дж. Верді в партії Герцога, яка стала однією з вершин у його вокальному доробку. До речі, в музеї зберігається сценічний костюм Солов’яненка. Цей раритет має ще одну цінність, бо він подарований улюбленим учителем Анатолія Борисовича — Олександром Миколайовичем Коробейченком, співаком, солістом Донецької опери, саме його 1000 урокам ми завдячуємо народженню нової зірки.

«Коробейченко був артистом і педагогом від Бога, — згадував А. Солов’яненко. — Малював прекрасні пейзажі, створював і шив костюми для сцени, а мені подарував костюм для першого виступу в Київській опері... Педагогом був блискучим! Першої ж зустрічі дав зрозуміти, що може щось зліпити з мене, якщо впряжуся в роботу з головою. Застеріг: для того, щоб стати професійним співаком, треба буде витратити шість, а то й вісім років... Та я був готовий заради співу на все»!

До речі, у музеї є цілий блок, присвячений саме Коробейченку. «За своє довге життя Олександр Миколайович виконав 87 партій, проспівав більше двох тисяч спектаклів, сотні концертів. С. Солов’яненко згадує: «Його коронними партіями були Отелло, Радамес, Лоенгрін, Герцог... Це був дуже ерудований і вродливий чоловік. Те, що Анатолій став зіркою світового масштабу, — його величезна заслуга, а тому ми вирішили вшанувати пам’ять про митця у цій експозиції...

НА КИЇВСЬКІЙ КІНОСТУДІЇ ІМ. О. ДОВЖЕНКА У 1984 Р. РЕЖИСЕР С. ЛИСЕЦЬКИЙ ЗНЯВ ХУДОЖНІЙ ФІЛЬМ «ПРЕЛЮДІЯ ДОЛІ» — ЦЕ ФАКТИЧНО БІОГРАФІЧНА КІНОПОВІСТЬ ПРО МОЛОДОГО А.СОЛОВ’ЯНЕНКА ТА ЙОГО ПЕДАГОГА О. КОРОБЕЙЧЕНКА, ДЕ ГОЛОВНІ РОЛІ ВИКОНАЛИ ПОПУЛЯРНІ АКТОРИ — ЄВГЕН ЛЕБЕДЄВ І СТЕПАН СТАРЧИКОВ. НА ФОТО: ПЕРЕРВА НА ЗНІМАЛЬНОМУ МАЙДАНЧИКУ (ЗЛІВА НА ПРАВО) СТАРЧИКОВ, СОЛОВ’ЯНЕНКО ТА ЛЕБЕДЄВ

Нагадаємо, що на столичній сцені голос А.Солов’яненка вперше прозвучав у 1962 році під час звіту майстрів мистецтв і художніх колективів Донеччини в Жовтневому палаці. Він заспівав романс Радамеса з опери Верді «Аїда», аріозо Каніо з опери Леонкавалло «Паяци» та романс «Розвійтеся з вітром» і полонив усіх! Після того концерту Анатолія запросили на прослуховування у Київську оперу. І знову овації — вже професіоналів, які спеціально прийшли до залу послухати молодого тенора з Донецька. Дуже скоро публіка спеціально ходила до театру, аби насолодитися кришталевим голосом Анатолія Борисовича.

За словами Світлани Дмитрівни, віхою, яка перевернула долю чоловіка, став 1963 рік і відбір вокалістів з оперних театрів колишнього СРСР на стажування до Італії — у «Ла Скала». Було 80 претендентів, а відібрали п’ять, з яких двоє з України — Анатолій і Микола Кондратюк. Хоча у ту пору Солов’яненко не мав професійної музичної освіти, але своїм голосом підкорив членів комісії, а знана співачка з Большого театру Марія Петрівна Максакова, яка високо оцінила природні вокальні дані, широту звучання і красивий тембр, назвавши Толю самородком, коли дізналася, що він вивчив італійську мову під час приватних уроків із О. Коробейченком, сказала: оформлюйте документи до Італії, і, по суті, відкрила йому шлях у високе мистецтво міжнародного масштабу.

— Анатолій Борисович ніколи не був байдужим виконавцем, усі оперні партії, камерні твори пропускав через своє серце, — продовжує Світлана Дмитрівна. — До кожного спектаклю ретельно готувався, знаючи за місяць, де, коли й що співатиме. Щодня працював із клавіром. Вставав о 8—9 годині ранку. Обов’язково робив зарядку 30—40 хвилин. Він був раціональною людиною й тому багато встигав зробити. У день спектаклю відключав телефон, не дивився телевізор, не слухав радіо, налаштовуючись на виступ.

У СМТ КОЗИН ДІЄ ЄДИНИЙ МУЗЕЙ А.Б. СОЛОВ’ЯНЕНКА, ЯКИЙ БУЛО ВІДКРИТО 2001 РОКУ

Анатолій приділяв дуже багато уваги змісту того, про що він співає. Досконало знав італійську мову. З 1963 по 1965 рр. стажувався в міланському театрі «Ла Скала». Співак казав: «Щоб не забути мову, якщо немає щоденного спілкування, нею треба займатися постійно». Тому зарядка, тренаж голосу і читання італійської періодики та літератури були його щоденними заняттями...

НАСТАНОВИ ВІД ДЖЕННАРО БАРРА

— Коли чоловік розмовляв з італійцями, які не знали, хто він, то сприймали його за свого. Намагаючись вгадати його професію, висловлювали припущення: ви, напевно, письменник — у вас дуже гарна літературна мова. Толя дуже любив Італію. Захоплювався її культурою, чудово знав історію країни. У «Ла Скала» він відшліфував свій голос, відпрацював техніку. Його педагог — Барра — сказав: «Твоє щастя, що ти прийшов пізно в мистецтво». Анатолій почав виступати в 30 років, коли психологічно й фізично зміцнів, тому так добре, на довгі роки, зберіг свій голос. Дехто докоряв його першому вчителю Коробейченку, що десять років — надто довгий термін для навчання. Але Олександр Миколайович виявився правий, і Толі пощастило, що він потрапив у руки спочатку до такого чудового педагога, а потім до знаменитого маестро Дженнаро Барра. Розбираючи архів, я знайшла записку Барра, датовану червнем 1964-го, де він рекомендує Анатолію: «Найкращі для подальшої професійної вокальної діяльності співака такі опери: «Ріголетто», «Лючія ді Ламмермур», «Травіата», «Тоска», «Манон Лєско», «Фауст», «Богема». Лише після цього й декількох років набуття сценічного досвіду можна включити в репертуар артиста драматичні опери — «Трубадур», «Кармен», «Аїда». І всі ці рекомендації Толя точно виконав. Не встиг тільки заспівати вердіївську «Аїду»... Унікальний голос легендарного тенора ні з ким не сплутаєш. Він і досі — вже у записах — не залишає байдужими слухачів...

Серед експозиції можна побачити піаніно співака, яке він купив ще коли був студентом Донецького політехнічного інституту, і цей інструмент «їздив» із родиною А. Солов’янека багато років із квартири на квартиру, а після смерті Анатолія Борисовича його було передано до музею. Представлені особисті речі Анатолія Борисовича, документи, світлини із вистав і фото із сімейного архіву — з рідними, а також з колегами із Національної опери та з різних країн світу, сувеніри, платівки, листи, книжки, картини, аудіо— і відеозаписи...

Нині мистецьку стежку продовжує молодший син співака — Анатолій Анатолійович Солов’яненко, який є головним режисером Національної опери, а старший син — Андрій — з 1991 р. живе і працює у Канаді, має трьох дітей-школярів (дві дівчинки та хлопчика), які всі музично обдаровані, а чи будуть співаками — це самі вирішуватимуть, коли виростуть ...

«ЙОГО ГОЛОС — ДІАМАНТ»

— Таких унікальних виконавців, яким був Анатолій Солов’яненко, на жаль, зараз немає, — вважає Марія СТЕФ’ЮК, оперна співачка, викладач вокалу Національної музичної академії України. — Він на сцені був вражаючий, такої майстерності володіння голосом, харизми і свободи я більше не чула! Анатолій Борисович був дуже організованим чоловіком, інтелектуалом (вільно володів італійською мовою, був у курсі світових новин). На репетиції завжди приходив зібраний і готовий до роботи. Він завжди був у гарній формі (вокальній і спортивній), дуже любив свою професію, знав, що його голос — діамант, умів якнайкраще проявити його у виставах і концертах. Хоча поза сценою Анатолій Солов’яненко був дуже скромним, але панібратства по відношенню до себе не дозволяв. Сім’я — дружина і сини — були його тилом і розрадою. Мені дуже подобалася пунктуальність Анатолія Борисовича. На репетиціях мав свою концепцію і впевнено доводив диригенту, хормейстеру або режисеру, що саме буде краще для розкриття образу, який народжувався під час співу. Це завжди було аргументовано, і це був погляд високого професіонала і людини відповідальної за те, що він виконує у театрі. Я з Солов’яненком багато співала, і кожен виступ чи репетицію вважала майстер-класом, бо завдяки цьому підвищувала свій вокальний рівень. Від артиста йшла величезна позитивна аура, і це був неперевершений партнер.

Дуже шкода, що смерть забрала співака, коли він був на творчому злеті. Хоча він стійко пережив розрив з оперним театром, а всі його філармонічні концерти відбувалися з аншлагами. Він мав розмаїтий репертуар: арії з опер, камерні твори, романси, народні пісні...

Мав величезні плани на гастролі за кордоном. Впевнено завоював своїм чудовим голосом світ! Солов’яненко весь час удосконалювався, шукав себе, і ці творчі знахідки захоплювали публіку. З ним було цікаво спілкуватися, бо чимало знав — не тільки в галузі музики, мистецтва та культури. Вважаю, що його коронною партію був Герцог із «Ріголетто», а коли співав арію Андрія (молитва «Блаженний день...») із «Запорожця за Дунаєм», то це пронизувало до сліз, і «мурахи» по шкірі бігали. Тут не тільки голос, а саме ставлення до твору, який він виконував пронизливо і дуже патріотично... Зараз такого потужного лірико-драматичного тенора ми не маємо. Поки немає нового Солов’яненка, а молодим вокалістам ще треба багато працювати, щоб наблизитися до того творчого Олімпу, на який підняв українську оперну школу Анатолій Борисович...

Тетяна ПОЛІЩУК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»