Село, яке не захотіло сумувати

Редакція відвідала традиційний ярмарок незвичного села на Київщині, котре показує приклад — як розвиватися та цінувати власну історію

Редакція відвідала традиційний ярмарок незвичного села на Київщині, котре показує приклад — як розвиватися та цінувати власну історію

Зазвичай села для більшості асоціюються з розповідями про молодь, яка виїжджає у міста, або сюжетами новин про покинуті поселення, у яких сади майже повністю приховують у своїй зелені закинуті будинки. Проте є інший шлях, а історія села Бобриця — приклад якісної альтернативи. Газета «День» завжди прагне підтримати й популяризувати досвід таких громад, тож ми не просто приїхали на Бобрицький ярмарок (проходив минулої суботи), а й привезли з собою цінні подарунки — фотовиставку та книги «Дня».

«Давно хотіла побачити, яке то воно, казкове село Бобриця? Знаєте, мабуть, всюди, де люди цінують, захищають свою історію, родинну пам’ять (у селі є музей), де поряд катаються на самокатах, малюють діти і співають літні люди, де голова — не «пан», а справедливий господар і пан-товариш — всюди є шанс бути казковим селом, містом, зрештою, — країною», — поділилася враженнями після відвідування Бобриці головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА на своїй сторінці у Фейсбук. Тож яким є казкове село Бобриця, як його називають місцеві мешканці?

ТВОРЕЦЬ ПУБЛІЧНОГО ПРОСТОРУ — ГРОМАДА

В’їжджаючи в село, одразу звертаєш увагу на таблички, на яких вказано вулицю і номер будинку — там зображено бобра. Спочатку, здається, що це хтось з жителів вирішив підійти до справи з гумором, але от ще один будинок, ще один і ще один... Ця маленька деталь насправді символічна. Бобриця — це село, яке створило свій бренд і активно його просуває.

Попри те, що населення села всього 565 осіб (станом на 2001 рік), сторінка у Фейсбук «Казкове село Бобриця» має майже три тисячі вподобань, а відмітилися у цьому місці близько семи з половиною тисяч людей. Як розповідає сільський голова Олександр КОРОЛЬ, з 2011 року на державні, місцеві та релігійні свята громада намагалася організовувати публічні заходи. З 2014-го вже почалася цілеспрямована робота щодо бренду села. Зокрема, дизайнери підготували логотип «Казкове село Бобриця», яке почали активно рекламувати — навіть на радіо й у метро.

Завдяки цьому на ярмарки, які, починаючи з 2015 року, відбувалися з травня до жовтня двічі на місяць, почали з’їжджатися майстри з усієї України і навіть з-за кордону. Чотири роки тому для цих заходів створили сучасну площу — з освітленням, спеціальним місцем для новорічної ялинки та зеленими насадженнями. Усе продумано до деталей — якщо придивитися на бруківку з віддалі, то стає зрозуміло, що візерунок не випадковий, він утворює силуети бобрів. Ось так громада сама створила свій публічний простір.

НЕ БАЗАР — А ЯРМАРОК!

Як наголошує Олександр Король, у Бобриці відбувається ярмарок, а не базар. І справді, у цьому ключова відмінність. Адже це не просто можливість для людей скупитися. А значно більше — гарно провести час. Сільський голова розповів, що часто на таких ярмарках люди призначають зустрічі з друзями не тільки з Бобриці, а й з інших сіл, що поблизу.

На ярмарок одразу потрібно приїжджати з корзинкою, адже це добра можливість урізноманітнити свій раціон смачними й натуральними продуктами: м’ясні делікатеси; гордість ярмарку — витримані овечі, козячі та коров’ячі сири; свіженький мед та медові напої; солодка випічка, крафтове пиво, комбуча, лимонади й ароматна кава. Поціновувачі квітів мали нагоду підібрати для себе найулюбленіші сорти, а господині — купити унікальний посуд. Картини (художниця привезла їх з Вінниці), одяг, прикраси — словом, відвідувачам нудьгувати не доводилося.

Поруч з площею розташовувався фуд-корт, де можна було відновити сили для нових активностей. Хто любить малювати — мав змогу взяти урок живопису, на площі для цього спеціально поставили мольберти. На дітей чекала окрема програма (на додачу до великого дитячого майданчика, що розташувався неподалік від місця ярмарку).

А ще були читання просто неба, до яких долучився «День» — зокрема письменник, журналіст, голова Благодійного фонду сприяння ініціативам газети Микола Гриценко зачитав фрагменти своєї статті.

Чи чули ви раніше, що в селах проводять арт-симпозіуми? У «казковому селі» — це BOBRYTSIA SCULPTURE VILLAGE 2020. Упродовж вересня на території арт-кампусу працюють скульптори з України, Угорщини та Ірану (Влад Волосенко, Міклош Штець, Золтан Баланій і Баграм Абдоллахі). Як зазначають організатори, учасники симпозіуму мають шанс доторкнутись до української культури: створити в контексті простору українського села скульптури та інсталяції, які надалі сформують унікальний образ села Бобриця. Планується, що створені під час симпозіуму роботи будуть розміщені на території улюблених місць відпочинку гостей та жителів села, а також на в’їзді до нього. На ярмарку всі охочі мали можливість відвідати арт-майданчик поблизу та побачити, як формуються скульптури.

ХРАНИТЕЛЬ ПАМ’ЯТІ СЕЛА

Має Бобриця не тільки публічний простір, а й місце, де сконцентровано пам’ять про село, що є осердям її самобутності — музей. Зайшовши в нього, Бобриця із звичного села перетворюється на місце, що має більш, ніж 350-річну історію (її засновано у 1648 році). Зокрема, перше, що впадає в око, коли заходиш у музей — список козаків Білогородської сотні Богдана Хмельницького, червоним кольором у ньому виділено тих, хто закладе поселення Бобриця. Усі ці дані стали відомі завдяки довгій дослідницькій роботі Миколи Андрійовича Ковальчука.

Це багаторічний завідувач музею, а в минулому — військовий. Після виходу на пенсію, повернувся у село й захопився історією — читав книжки, працював в архівах — центральному та обласному. Особливу увагу Микола Ковальчук приділяв вивченню родоводів села, ця праця увінчалася згодом книгою. Та й сам його рід — Ковальчуки — був серед засновників села. Що більше він займався історією, то більше зростав інтерес. З 2006 року Микола Ковальчук почав збирати матеріали — фото та інші речі. Першу виставку провели 2010 року в Будинку культури, а вже у 2011-му перенесли в приміщення, спеціально відведене для музею. Відтоді колекція музею тільки збільшувалася.

Тепер у ній представлено величезну кількість експонатів. Особливо багато фотографій — на кожній підписано, хто на ній зображений, а ще — рушники та хустки. Часовий спектр зібраних речей вражає — від буржуйки часів Наполеонівських війн до бібліотеки, у якій містяться і сучасні видання, як-от «Остання з роду Скоропадських». Вражає і те, з якою пошаною ставляться до пам’яті Миколи Андрійовича — у музеї і досі стоїть його крісло, на якому лежить його курточка, планується встановити досліднику меморіальну дошку. Праця завідувача музею «Роде мій красний» стала хрестоматійною. І багато з уже сучасних книг, які розповідають про Бобрицю, покликаються на розділ «Історія рідного краю» з вказаного дослідження. Саме Микола Ковальчук був хранителем пам’яті села.

«ПОТРІБНО ТРИМАТИСЯ ЗА КРАПЛИНКИ ПАМ’ЯТІ — СВОЯ ЗЕМЛЯ, КУЛЬТУРА, ТРАДИЦІЯ, СВОЇ ЛЮДИ»

Квінтесенцією перебування газети «День» у Бобриці став виступ Лариси Івшиної. «Якось мені потрапила дуже мила картинка — про веселе село Бобриця. І потім місяць за місяцем ми спостерігали за його жвавістю, за такими гарними ярмарками. Мені здається, що справді люди, які хочуть, щоб жило кожне село, повинні проникнутися цими ідеями та поширювати про себе інформацію, зробити привабливий образ свого села. Давно хотілося поїхати й подивитися, які вони ці люди з села Бобриця. Ми завжди активно відгукуємося на все «живе», що в країні є, і наші виставки, наші книги бувають не лише в Києві, під час великих святкувань газети «День», але дуже часто і в тих селах, де активні керівники, які дбають про те, щоб їхні односельці мали такий же доступ до культурного спілкування, до фотовиставок, до читань книг».

«Наприклад, ми часто їздили у віддалене село у Вінницькій області, де голова весь час запрошував фотовиставку газети «День», — ділилася Лариса Олексіївна. — І дуже було зворушливо бачити, як літні люди вбираючись, беруть один під одного під руки й ідуть на цю велику імпрезу. Бо це справді велике свято: якщо Київ перенасичений подіями, то там це було велике піднесення. Знаєте, і в цьому є велика філософія, тому що той час, коли всі згромаджувалися у великих містах, на мій погляд, проходить. Зараз час вірно й дуже з великою увагою країну всю зігріти й відбудувати. Тому що стільки покинутих сіл, шкіл, будинків — це абсолютно неправильно, несправедливо. До речі, 200 років тому Пантелеймон Куліш, видатний український мислитель, написав «Листи з хутора», які ми, до речі, перевидали (у серії «Бронебійна публіцистика»). Тоді Куліш казав: коли ви вже все зіпсуєте, то залиште нам хоча б хутори, щоб можна було творити життя у злагоді з природою, навколишнім світом».

«Звісно, сьогоднішня людина ще не отямилася, і з екологією ще не подружилася як слід, але це те, з чого потрібно починати... Ми просто переконані, що історія України творилася не лише у великих містах, але й у малих, а також у селах. І про все це потрібно розказати. Бобриця — з 1648 року. Ці місця, як з цього боку, так і з іншого — це прадавні міста, поселення людей; як казав Сергій Кримський, видатний український філософ — це 20 тисяч років культурного шару. І не можна на такій землі жити нещасливо. Ми просто зобов’язані жити інакше. А для цього ніякої національної ідеї не потрібно придумувати — ідентичність і модернізація — пам’ятати своє, вчитися у світу, як жити. Немає нічого неможливого для українців, усе треба використати, не перекреслюючи себе. Потрібно триматися за ці краплинки пам’яті — своя земля, культура, традиція, свої люди. Можна чого хочеш навчитися, але втратити ауру свого, рідного, неповторного — не можна», — наголосила головний редактор «Дня».

До речі, після цього виступу до пані Лариси підійшла мешканка села Бобриця і подякувала за Сергія Борисовича Кримського. Це лише одне з підтверджень, що фотовиставка й книги «Дня» знайшли своїх вдумливих читачів.

Більшість жителів села відзначали у коментарях, що їх найдужче вразили фото наших бійців та мешканців Станиці Луганської. Особливо запам’ятався такий образ: як батько з сином уважно розглядають фото, читають інформацію, обговорюють це між собою. Так і формується простір розуму й плекання традицій.