Чи дійсно не забули?
Чесно кажучи, давно я не відвідував акції з ушанування пам’яті Георгія Гонгадзе та всіх журналістів. На цей захід, дійсно, можна і, напевно, потрібно ходити – не хочу з цього приводу критикувати учасників акції, але своїм обов’язком я вважаю роботу «в полі», тобто не раз на рік згадувати про жорстоке вбивство журналіста, а із року в рік постійно висвітлювати події навколо цієї резонансної справи. Не раз на рік закликати владу виконати свої обов’язки, а своїми діями змусити її нарешті поставити крапку в цій трагічній історії. Останній матеріал на тему читайте в сьогоднішньому номері газети «День» («Справа Гонгадзе – Подольського»: 17 років»).
Цього року учасники акції традиційно зібралися: запалили свічки, зачитали прізвища вбитих журналістів і вшанували їх пам'ять хвилиною мовчання. Добре, що є люди, які щиро прийшли на цю акцію, але назвати її повноцінною подією, звичайно, не можна. Фотографів, операторів і журналістів, які прийшли туди працювати, було вочевидь більше, ніж тих, хто прийшов вшанувати пам'ять загиблих представників мас-медіа. Ні, це не означає, що ті, хто не захотів прийти, працюють «у полі», - вони просто вважають, що це справа або давно забутих років, або остаточно розчарувалися, або продалися, або їм байдуже.
Паралельно на Хрещатику можна було спостерігати інший світ. Людям було абсолютно все одно (підходили лише одиниці), що відбувається біля стели на Майдані Незалежності. Вони собі їли, пили, розважалися і слухали пісні, зокрема Винника «Мне не всё равно, с кем ты пьёшь вино!». Так, вони не зобов’язані ходити на акції з ушанування пам’яті вбитих журналістів, але абсолютна більшість із них навіть і не здогадується, що їхня країна сьогодні могла уникнути війни (винувата не тільки Росія) і використати свого часу шанс піти іншим шляхом і стати членом НАТО і Євросоюзу.
Такий розвиток подій був реальним, якби другий президент, що найдовше перебував при владі, не заклав усі ті хвороби, на які країна хворіє досі: корупція, блат, клановість, олігархат, усунення або знищення опонентів. І «справа Гонгадзе-Подольского» є дуже показовою з цього переліку, адже вона стала символом безкарності на весь світ, коли замовники досі спокійно розгулюють на волі. Навіть більше - впливають на політичні процеси в країні. Зверніть увагу, скільки людей пішло на захід Кучми-Пінчука – Форум YES, який організатори цинічно проводять саме в річницю вбивства Гонгадзе. Всі перші особи держави – там.
Завтра, наприклад, YES відвідає генпрокурор Луценко, який на початку 2000-х брав активну участь в акції «Україна без Кучми», потім, після помаранчевих подій, був керівником МВС, а зараз очолює структуру, від якої напряму залежить розслідування злочину щодо замовників у «справі Гонгадзе-Подольського». Але це все не робиться, тому що як тільки, наприклад, Луценко вийшов з Менської колонії в 2013-му, то буквально через кілька місяців він одразу пішов на YES і потиснув руку Кучмі. І зараз, саме 16 вересня, в 17-ту річницю викрадення і вбивства Гонгадзе, він знову в гостях у другого президента, де розповідатиме про… верховенство права. Насправді - це верховенство цинізму.
І якщо суспільство, його активна частина, політики і журналісти не будуть пам’ятати про цей злочин, не будуть вимагати його розслідування, виборювати свої права і справедливість, доти вони формуватимуть фіктивний порядок денний і даватимуть себе використовувати під час виборів і під час майданів. Безкарність, дійсно, вбиває. Про це потрібно пам’ятати, щоб напис на плакаті під час сьогоднішньої акції – «Георгію, ми не забули» - дійсно мав реальне наповнення.