МЕНЮ

Журналіст The Guardian дослідив, як фінських дітей навчають протистояти дезінформації

31 січня, 2020 - 11:40

Фінляндія очолила рейтинг стійкості до дезінформації. Журналіст The Guardian Джон Генлі (Jon Henley) побував на уроках медіаграмотності у Гельсінкі та дізнався, чого там навчають.

Про це інформує портал Media Sapiens.

Джон Генлі пише, що у середніх школах в Гельсінкі медіаграмотність та сильне критичне мислення стали ключовим міжпредметним компонентом національної навчальної програми, яка була запроваджена у 2016 році. Це, зокрема, дозволило країні очолити рейтинг Індексу медіграмотності у 2019 році, куди входять 35 країн Європи (України там нема).

Наприклад, на уроках математики учнів навчають, як недоброзичливці можуть маніпулювати статистикою. На уроках мистецтва учням пояснюють, як можуть підроблювати зображення, а на заняттях з історії школярі аналізують відомі пропагандистські кампанії. Вчителі ж з фінської мови працюють з ними над способами, за допомогою яких тексти можна використовувати для введення в оману.

«Мета — активні, відповідальні громадяни та виборці. Критичне мислення, перевірка фактів, інтерпретація та оцінка всієї одержуваної вами інформації, де б вона не з’явилася, є вкрай важливим. Ми зробили це ключовою частиною усіх предметів», — розповідає завуч коледжу у Гельсінкі Карі Ківінен (Kari Kivinen).

Така навчальна програма — це частина широкої стратегії, що розроблена фінським урядом після 2014 року. Тоді країна стикнулася з дезінформацією, яку поширювала Російська Федерація. Більшість кампаній РФ, пише журналіст, просували через «альтернативні» фінські сайти та облікові записи у соціальних мережах. Вони атакували ЄС, акцентуючи на питаннях імміграції, та намагались вплинути на дискусію щодо повного членства Фінляндії в НАТО.

Карі Ківінен каже, що у навчанні дітей звертає увагу на три різновиди оманливої інформації: мізінформацію (misinformation, помилки), малінформацію (malinformation, чутки) та дезінформацію (disinformation) — брехня, яка розповсюджуються навмисно, щоб вводити в оману.

«Навіть зовсім маленькі діти можуть це зрозуміти. Вони люблять бути детективами. Якщо ви також заохотите їх допитувати журналістів і політиків у реальному житті про те, що для них важливо, пограєте у дебати та вибори в школі, попросите їх написати точні та фальшиві навини про них ... тоді демократія та загрози, перед якими вона стикається, починають щось для них означати», — каже пан Ківінен.

Він вчить учнів ставити питання до інформації: хто її створив; де це було опубліковано; що вона реально означала; яка була мета повідомлення; на чому базувались твердження; це факт чи чиєсь судження; чи інформацію якось перевіряли тощо.

«Діти нині не читають газет і не дивляться телевізійні новини, які тут у відповідають стандартам. Вони не шукають новини, а просто натрапляють на них у WhatsApp, YouTube, Instagram, Snapchat... Або точніше, алгоритм вибирає їх саме для них. Вони повинні вміти критично підходити до цього. Не цинічно — ми не хочемо, щоб вони думали, що всі брешуть, — але критично», — наголошує Карі Ківінен.

Частину освітнього процесу перебирають на себе також громадські організації. Одна з них «Бар фактів» (Faktabaari), яка займається перевіркою фактів. Ця організація створена волонтерами — журналістами да дослідниками — перед європейськими виборами у 2014 році. Тоді вони розробили матеріали для просвіти громадян щодо виборів.

Крім того, громадська організація Mediametka, яка частково фінансується Міністерством культури Фінляндії, розробляє матеріали з медіаграмотності ще з початку 1950-х. Тоді її засновників боялися, що розум фінських дітей страждає через вплив коміксів.

Зараз, як каже виконавча директорка Mediametka Мері Сеістола (Meri Seistola), організація влаштовує хакатони спільно з фінськими стартапами, намагаючись розробити «значущі матеріали» для шкіл та молодіжних груп.

«Ми працюємо з зображеннями, відео, текстом, цифровим контентом; заохочуємо наших учнів виробляти свій власний контент; просимо їх визначити оманливі новини: від пропаганди до клікбейту, від сатири до теорії змови, від псевдонауки до підпільних звітів; від матеріалів, що описують неіснуючі події до ненавмисних помилок», — розповідає Мері Сеістола.