Живий, хоч вже у Вічності
Людей ми сприймаємо через призму власних відчуттів, думок і переконань. Зрештою, власного досвіду особистих стосунків. Осінь 2014-го. Я переїхав до Києва. В кишені копійки. Дехто пообіцяв прихистити. Але, на жаль, вийшло інакше. Кинули, якщо говорити примітивно. І ось я з батьком на столичному вокзалі. Навколо стіна - в Луганськ не можна, в село немає сенсу, а залишатись ніде і ні у кого неможливо. Далі – збіг обставин, за які я ніколи не перестану дякувати конкретним людям. І перш за все газеті «День». Можливо, багато хто навіть і не здогадувався на той час про всю ступінь ауту, як кажуть боксери, в який ми потрапили. Серед цих людей майже випадково (а чи існує взагалі випадковість?) виявися Борис Володимирович Клименко. Тоді я – провінціал - ще нічого не знав про нього. Тільки якось було з ним тепло, добре. Він прихистив, нагодував і дав можливість пожити кілька місяців поруч (а скільком він допоміг окрім мене!). Скільки тепла, глибоких розмов, дотепних анекдотів та жартів! Ми зрослись. Золотий осінній Поділ, затишний дворик, стіл під тінню дерев, кошенята і перманентна творча атмосфера серед книг.
Потім, коли ми вже переїхали до іншого місця в Києві, деякі персонажі, яким все мало (є такі і завжди будуть), добряче витріпали з нього нерви. Але він – щирий добряк і справжній боєць – тримався до останнього. Я мав честь зробити все можливе, внести ту невеличку часточку своєї великої вдячності, щоб допомогти йому в тій несправедливій боротьбі. Несправедливість перемогла. Як це часто і буває.
Я знав Бориса Володимировича всього шість років. А відчуття таке, що він радив і допомагав мені все життя. Він спускався в штольні Донбасу, де працював, і він же об’їздив світ, працюючи на провідні світові медіа. І, знаєте, далеко не завжди дотримувався так званого дрес-коду. Але постійно фонтанував ідеями, які інколи навіть здавались авантюрними в доброму розумінні цього слова. Він постійно шукав і творив. Якось розповів університетську історію, як він викинув у вікно гральні карти з гуртожитку. Чому? А щоб не заважали пізнавати – книги, людей та зрештою світ.
За кілька місяців перед сьогоднішньою бідою пішов з життя його близький друг. Я знаю, що Борис Володимирович глибоко переживав щодо цього. Адже це була і дружба, і спільна творча кухня, де, окрім творчості, панував досвід та професіоналізм.
Борисе Володимировичу, Поділ для мене ніколи не буде окремим від Вас. Як і прохолода вод Дніпра поруч, де Ви мене прихистили у вкрай скрутний момент. Просто так. Безкоштовно. Без зобов’язань. Від душі.
Місяць тому ми планували зустрітись. Стільки було думок та ідей!
