А раптом пощастить зустріти Кайдаша?

Справжні Семигори залишаються дещо осторонь народної цікавості. А таки даремно...

Карантин 2020 запам’ятається українцям серіалом «Спіймати Кайдаша», що став головними ліками від божевілля у стінах багатоповерхівок.

Воскресіння на екрані сучасної Кайдашихи,  що покрутившись межи панами уже й сама себе вважала панихою, лузера-Кайдаша, розчавленого каблуком справжньої української жінки, вродливих Кайдашенків, по-козацьки брутальних і непокірних; Мотрі — королеви глядацьких симпатій, яку народ щиро полюбив не стільки за вроду, як за безжальне лезо язика; меланхолійної Мелашки, найменш схожої з «оригіналом». 12 серій — про нас сучасних нашими очима, про нас незмінних упродовж століть. Десь тихо жевріла надія, що з мільйонів глядачів хтось таки витягне з хащів інтернету чи запорошених бібліотечних полиць авторський текст — почитати, послухати, подумати.

«Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори».

Сучасний семирігець писав би вже: «Недалеко від Миронівки», — зважаючи на останні тренди територіально-адміністративної реформи, автосполучення і зміни соціальних пріоритетів. Вказівник «Семигори» за Миронівкою у напрямку Корсуня спокушав мене понад десяток літ. Невже ті самі? Туристичні путівники стверджували: «Так». І навіть зазначали, що й досі можна побачити ту саму грушу, що стала «яблуком» розбрату Кайдашевого жіноцтва. Про ті самі Семигори і про реальних Кайдашів та їх літературних прототипів писав у власних розвідках Сергій Хаврусь, перший директор будинку-музею І.С. Нечуй-Левицького у Стеблеві. Мої уїдливі думки і розмірковування довгенько крутилися довкола їхати — не їхати дивитися/шукати, показувати — не показувати туристам, робити-не робити маршрут. І не стільки Семигори, скільки диво-церква у сусідньому Вільхівці, таки спровокували мене одного липневого дня 2019-го вибратися в експедицію.

А далі все за класиком: «Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла». Тільки де ж вони, «Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки»?

Як фотографічно точно Нечуй описав семигірський ландшафт! На щастя, село — не мегаполіс. Яри і балки так само перерізають село, де на горбах поміж садків причаїлися ще вцілілі хати. Край лісу — задля людського ока — творить ілюзію його існування, хоча, за розповідями місцевих, безжально вирубується.

То з якого ж горба котився віз Кайдашів? Місцеві знають. Як знають, і де стояла Кайдашева хата, шинок і ймовірна калюжа, у якій утопився богобоязливий Омелько. Не варто шукати «історичної правди» у серіалі. Адже фільм художній, і група мала повне право зйомок на будь-яких локаціях. Та повість Нечуя хіба епітетами, метафорами й розлогими порівняннями документальну дійсність перетворила на прекрасний художній твір.

Годі було б сьогодні сподіватися уцілілої кайдашевої спадщини. Колись не бідне село, тепер за півтори години їзди від столиці, зосталося майже безлюдним. Частину садиб викуплено на дачі, чимало покинутих, дворища яких позаростали кленком. Де-не-де прокричить півень. Ще знайдеться парочка корів. Класика українського села залишилася жити у Нечуєвому творі.

І все ж... Не випадково саме Семигори з їх Кайдашами обрані були письменником. Мої пошуки прив’язок до Кайдашів тривали і, безумовно, упиралися в біографію автора. Хата священника Трезвінського (була), родича Левицьких. Декілька храмів (жодного не збереглося), точно таких, як у Вільхівці.

Складно зрозуміти, яким чином храм уцілів у Вільхівці, але знищені були усі церкви у Семигорах. Вільхівецька церквочка — диво дивне (хочеться надавати по руках батюшці за «напилєніє» золотом бань і елементи євроремонту фасаду; ще більше претензій до державних структур з охорони культурної спадщини). Зі стін церкви до тебе зведені очі святих, писаних місцевими богомазами на замовлення старосвітських батюшок. Все, як у Нечуєвих творах — інший часовий вимір.

Майстерності слова Іванові Семеновичу не займати. Важко сказати, хто з класиків так детально і щедро змальовував у своїх літературних творах неймовірної краси пейзажі рідної землі. Мальовниче Поросся варто встигнути побачити на власні очі. Встигнути, бо вже не рік і не два зазнає людських кривд чарівна Рось: одні зливають і скидають в річку брудні відходи, інші — захоплюють береги приватною забудовою, огороджуючи парканами кілометри вздовж берегової смуги. На ладан дихає місточок через річку, що є найкоротшим сполученням з Біївцями (звісно, ніяк не могла Мелашка ввечері йти по хліб до Семигір). Цікаво, як же Кайдаші долали водну перешкоду, вирушивши на сватання молодшої невістки.

Як благодатно твори Нечуя лягають на туристичні маршрути. Читаючи повісті класика не у шкільному віці, поволі прозріваєш: мова про реальних людей, конкретні села, і найцікавіше — про тих самих українців, що пересіли з воза на «Мерседеса», але суть яких не змінилася. Понад століття на сценах українських театрів «Кайдашева сім’я» у всіх можливих режисерських постановках збирає повні зали. Новий серіал б’є рекорди за кількістю глядачів.

І лише справжні Семигори залишаються дещо осторонь народної цікавості. А таки даремно. А раптом, зазирнувши в село, вам таки пощастить зустріти Кайдаша.