Привид диктатури

«02–08.04.2021»

Демократія з елементами диктатури

все одно що запор

з елементами проносу

Михайло Жванецький

«Не треба боятися авторитарного режиму!», — закликав на минулих виборах українців вічний кандидат від демократичних сил Анатолій Гриценко. З усіх українських президентів хіба що у вічно сонному обличчі Ющенка не бачили потенційного диктатора. Незважаючи на пояснення Гриценка, що, мовляв, авторитаризм  — це та ж демократія, але на чолі з «авторитетом» (а може, саме через швидкоплинність захоплень українців цими політичними авторитетами), українців десятиліттями з різних на те підстав продовжують залякувати загрозою диктатури. — Кучма, Янукович (цьому хоч майже вдалося), Порошенко... Нарешті, останніми тижнями початківця-диктатора угледіли у Володимирі Зеленському. Спробуємо розібратися, слушно чи просто щоб сформовану політичну традицію підтримати.

Особливо голосно про загрозу диктатури в Україні завили політичні сили, які неможливо запідозрити у симпатіях до цінностей демократії. Як то кремлівська п’ята колона, що вписала слово «опозиція» в назву своєї політичної сили, на чиїх планах реваншу, що здавалися дедалі реальнішими, поставили хрест нещодавні санкцій РНБО проти медіа- та бізнес-імперії Медведчука. У цьому є частка іронії. За що боролися — ініціював ці санкції Зеленський, який сам не так давно прийшов до влади на піднятій ними інформаційній хвилі, одним з елементів якої була загроза диктатури Порошенка. А тепер, коли за ними насправді прийшли, їм так і не вдалося знайти співчуття ні в Україні, ні на Заході, де за цей час нарешті переглянули колишню політику перезавантаження відносин з Росією, запізніло, неохоче й вимушено втягнувшись у нову Холодну інформаційну війну.

У цьому плані дуже показовим є свіжий (виключно в значенні дати виходу, всі тексти цього автора виходять з-під його пера одразу з душком) лонгрид у «The National Interest» Михайла Погребинського, в якому український ветеран кремлівської пропаганди намагається розвінчати, як він стверджує, колективну ілюзію Заходу про те, що нинішня Україна є демократичною альтернативою диктаторським режимам на пострадянському просторі. Даремно. І місце, і час публікації ним обрані вкрай невдало. — За «The National Interest» останніми роками закріпилася репутація кремлівського зливного бачка в США (а інший би й не взяв текст настільки одіозного автора). Не кажучи вже про те, що на тлі чергового обнулення президентських термінів російського лідера, що розміняв третє десятиліття на троні, будь-які звинувачення Зеленського в диктатурі виглядають, м’яко кажучи, натягнуто.

Що стосується «патріотичної опозиції», тут в якості підстав для звинувачень у скочуванні до тоталітаризму і репресії проти активістів (на тлі дедалі зростаючих апетитів всесильного тимчасового правителя на чолі МВС), і провали інформаційної політики Банкової, що невміло, і, що найголовніше, незрозуміло навіщо, останнім часом копіює найодіозніших пропагандистів Кремля... Українська опозиція (яка без лапок) має право поставити Банковій у провину і систематичне грубе ігнорування Законів і норм Конституції України, яке завело країну в глухий кут Конституційного кризи, і ручне в мирний час абсолютно неконституційне управління країною через рішення РНБО. — Чого тільки варті нещодавні без якогось рішення суду санкції проти групи осіб, призначених в Офісі президента контрабандистами. Нарешті, це стало останньою краплею, скандальні вибори в 87 окрузі, які, як і осінні у 208-му, поставили хрест на одному з головних завоювань Майдану. І влада, і основний кандидат від опозиції (який, що характерно, недавно ще підтримував цю владу), перекреслили одне з головних досягнень Майдану — чесні демократичні вибори. А отже, надію коли-небудь змінити цю владу.

Хоча спікери Банкової й поспішили оголосити ці звинувачення частиною політичних технологій опозиції, поза соціальних мереж вони не викликали великого інтересу в українців. Опублікований тиждень тому групою «Рейтинг» опитування показав, що тепер уже 84% українців заради порядку у країні готові поступитися як мінімум частиною демократичних свобод. Наче у відсутності порядку винні демократичні свободи, а не некомпетентність і всеосяжна корупція, яка паразитує на вкрай низькому рівні політичної, економічної, та й у цілому загальної культури виборців, і їхньої невід’ємної частини — українських еліт. На тлі очевидного навіть для самих білорусів краху лукашенківського міфу, на тлі триваючого вже кілька років зниження соціальних стандартів у Росії, зростаюче тяжіння українців до сильної президентської влади (а то й до авторитаризму) пояснюється хіба що підживленою інформаційним хаосом дезорієнтацію і втомою на тлі фіаско влади в боротьбі з пандемією від багаторічної з кожним днем наростаючої політичної та економічної нестабільності.

Однак запит на сильну владу в Україні не може бути реалізований з тих самих причин. Самі подумайте, чи годиться в диктатори політичний лідер, нездатний контролювати навіть власну парламентську фракцію, для якого нерозв’язна проблема — заповнення навіть топ-посад у Кабміні, не кажучи вже про абсолютно випадкових, а тому абсолютно неефективних людей на чолі ключових областей. Для юриста, якщо вірити диплому — а так і не скажеш, Зеленського, як і його команди, виявилися занадто складними заданий параметрами Конституції інтерфейс управління державою, всі ці принципи поділу влади. Клавіатуру на Банковій вирішили замінити на джойстик  — ручку, з єдиною кнопкою «РНБО», що не вимагає правових знань та навичок управління й зручно лежить у руці. Те, що здається кроком до авторитаризму, зміцнення влади, — лише наслідок некомпетентності і прояв слабкості. Останній за прогресуючого розвалу державних інституцій до певного часу дієвий спосіб зберегти управління країною. Що буде далі, коли й це припинить працювати? Хто знає, можливо диктатура. Але точно не з Зеленським на чолі.

Привид диктатури

Привид диктатури

«02–08.04.2021»

Демократія з елементами диктатури

все одно що запор

з елементами проносу

Михайло Жванецький

«Не треба боятися авторитарного режиму!», — закликав на минулих виборах українців вічний кандидат від демократичних сил Анатолій Гриценко. З усіх українських президентів хіба що у вічно сонному обличчі Ющенка не бачили потенційного диктатора. Незважаючи на пояснення Гриценка, що, мовляв, авторитаризм  — це та ж демократія, але на чолі з «авторитетом» (а може, саме через швидкоплинність захоплень українців цими політичними авторитетами), українців десятиліттями з різних на те підстав продовжують залякувати загрозою диктатури. — Кучма, Янукович (цьому хоч майже вдалося), Порошенко... Нарешті, останніми тижнями початківця-диктатора угледіли у Володимирі Зеленському. Спробуємо розібратися, слушно чи просто щоб сформовану політичну традицію підтримати.

Особливо голосно про загрозу диктатури в Україні завили політичні сили, які неможливо запідозрити у симпатіях до цінностей демократії. Як то кремлівська п’ята колона, що вписала слово «опозиція» в назву своєї політичної сили, на чиїх планах реваншу, що здавалися дедалі реальнішими, поставили хрест нещодавні санкцій РНБО проти медіа- та бізнес-імперії Медведчука. У цьому є частка іронії. За що боролися — ініціював ці санкції Зеленський, який сам не так давно прийшов до влади на піднятій ними інформаційній хвилі, одним з елементів якої була загроза диктатури Порошенка. А тепер, коли за ними насправді прийшли, їм так і не вдалося знайти співчуття ні в Україні, ні на Заході, де за цей час нарешті переглянули колишню політику перезавантаження відносин з Росією, запізніло, неохоче й вимушено втягнувшись у нову Холодну інформаційну війну.

У цьому плані дуже показовим є свіжий (виключно в значенні дати виходу, всі тексти цього автора виходять з-під його пера одразу з душком) лонгрид у «The National Interest» Михайла Погребинського, в якому український ветеран кремлівської пропаганди намагається розвінчати, як він стверджує, колективну ілюзію Заходу про те, що нинішня Україна є демократичною альтернативою диктаторським режимам на пострадянському просторі. Даремно. І місце, і час публікації ним обрані вкрай невдало. — За «The National Interest» останніми роками закріпилася репутація кремлівського зливного бачка в США (а інший би й не взяв текст настільки одіозного автора). Не кажучи вже про те, що на тлі чергового обнулення президентських термінів російського лідера, що розміняв третє десятиліття на троні, будь-які звинувачення Зеленського в диктатурі виглядають, м’яко кажучи, натягнуто.

Що стосується «патріотичної опозиції», тут в якості підстав для звинувачень у скочуванні до тоталітаризму і репресії проти активістів (на тлі дедалі зростаючих апетитів всесильного тимчасового правителя на чолі МВС), і провали інформаційної політики Банкової, що невміло, і, що найголовніше, незрозуміло навіщо, останнім часом копіює найодіозніших пропагандистів Кремля... Українська опозиція (яка без лапок) має право поставити Банковій у провину і систематичне грубе ігнорування Законів і норм Конституції України, яке завело країну в глухий кут Конституційного кризи, і ручне в мирний час абсолютно неконституційне управління країною через рішення РНБО. — Чого тільки варті нещодавні без якогось рішення суду санкції проти групи осіб, призначених в Офісі президента контрабандистами. Нарешті, це стало останньою краплею, скандальні вибори в 87 окрузі, які, як і осінні у 208-му, поставили хрест на одному з головних завоювань Майдану. І влада, і основний кандидат від опозиції (який, що характерно, недавно ще підтримував цю владу), перекреслили одне з головних досягнень Майдану — чесні демократичні вибори. А отже, надію коли-небудь змінити цю владу.

Хоча спікери Банкової й поспішили оголосити ці звинувачення частиною політичних технологій опозиції, поза соціальних мереж вони не викликали великого інтересу в українців. Опублікований тиждень тому групою «Рейтинг» опитування показав, що тепер уже 84% українців заради порядку у країні готові поступитися як мінімум частиною демократичних свобод. Наче у відсутності порядку винні демократичні свободи, а не некомпетентність і всеосяжна корупція, яка паразитує на вкрай низькому рівні політичної, економічної, та й у цілому загальної культури виборців, і їхньої невід’ємної частини — українських еліт. На тлі очевидного навіть для самих білорусів краху лукашенківського міфу, на тлі триваючого вже кілька років зниження соціальних стандартів у Росії, зростаюче тяжіння українців до сильної президентської влади (а то й до авторитаризму) пояснюється хіба що підживленою інформаційним хаосом дезорієнтацію і втомою на тлі фіаско влади в боротьбі з пандемією від багаторічної з кожним днем наростаючої політичної та економічної нестабільності.

Однак запит на сильну владу в Україні не може бути реалізований з тих самих причин. Самі подумайте, чи годиться в диктатори політичний лідер, нездатний контролювати навіть власну парламентську фракцію, для якого нерозв’язна проблема — заповнення навіть топ-посад у Кабміні, не кажучи вже про абсолютно випадкових, а тому абсолютно неефективних людей на чолі ключових областей. Для юриста, якщо вірити диплому — а так і не скажеш, Зеленського, як і його команди, виявилися занадто складними заданий параметрами Конституції інтерфейс управління державою, всі ці принципи поділу влади. Клавіатуру на Банковій вирішили замінити на джойстик  — ручку, з єдиною кнопкою «РНБО», що не вимагає правових знань та навичок управління й зручно лежить у руці. Те, що здається кроком до авторитаризму, зміцнення влади, — лише наслідок некомпетентності і прояв слабкості. Останній за прогресуючого розвалу державних інституцій до певного часу дієвий спосіб зберегти управління країною. Що буде далі, коли й це припинить працювати? Хто знає, можливо диктатура. Але точно не з Зеленським на чолі.