Гуляй, дядьку!

«07–13.08.2020»

З одного боку, я сам досить насторожено ставлюся до подій у Білорусі. Свобода від Лукашенка ще не означає для білорусів здобуття свободи, й дуже ймовірно, що може обернутися на іншу несвободу, тепер уже від Кремля. З другого — чудово пам’ятаю 1 грудня 2013 року, коли на Майдан несподівано для Януковича (і для самих себе) вийшли не лише прихильники Асоціації з Європейським Союзом, а й багато євроскептиків, переконаних, що у влади немає права заливати кров’ю громадян вулиці й площі міст. Народ, як жінка, якщо він тебе розлюбив, бити його не допоможе. А насильник біля керма влади, що злетів з котушок, стає однаково непередбачуваним і небезпечним: і для опозиції, і для громадян, що намагаються триматися осторонь, і для сусідів — для всіх.

Начебто нічого нового, чверть століття режиму Лукашенка — це багатотомна історія небаченої навіть за масштабами сусідньої Росії щогодинної зачистки політичного простору Білорусі — викрадень і вбивств, посадок, залякування і виживання з країни політичних опонентів, провокацій спецслужб і кривавих розгонів політичних протестів. Але цього разу навіть не альтернативна соціологія (говорити про якусь репрезентативність якої в тоталітарній країні неможливо) і неприкритість фальсифікацій, а масштаб і географія протестів, що охопили після виборів без перебільшення всю країну, свідчать, що час іще однієї диктатури (тепер уже, після конституційного перевороту в Росії, аж ніяк не останньої в Європі) добігає кінця. Якщо протест по-справжньому масовий, за допомогою насильства загибель диктатури можна хіба що ненадовго відтермінувати, але не запобігти їй.

Хоч би наскільки живучим здавався персональний міф Лукашенка — з його (в привабливо ностальгійному для багатьох радянському розумінні цього слова — «бідненько, але чистенько») соціальними гарантіями, дирижизмом в економіці й геополітичною еквілібристикою у зовнішній політиці (треба визнати чималий внесок України в успіху цього міфу — як в якості негативного прикладу для пропаганди всередині країни: в економіці, політичній нестабільності, тепер ось війні «хочете щоб як в Україні?», так і у відносинах з Кремлем, де Лукашенко вдало використовував нас для своєї блискуче розіграної ролі люблячої сестри на тлі українського блудного брата, що відбився від рук), з усіма вкладеними в його підтримку організаційними зусиллями (починаючи з ТБ до, о господи, «заступників директорів з ідеології» на великих виробництвах) — за чверть століття змінилося покоління... Можна скільки завгодно сперечатися, чи це коронавірус оголив усе містечкове самодурство Лукашенка. Мені здається, тут інше. Навіть авторитаризм час від часу потребує модернізації. — У Кремлі, наприклад, це розуміють (там інші проблеми), а от у Мінську, як виявилося, ні. Якщо занадто приморозити, сподіваючись зупинити час, можна ненароком себе вбити.

Як військові готуються до минулої війни, так і Лукашенко, виходячи зі свого попереднього досвіду, виявився не готовим до такого масштабу протестів. Чим довше вони триватимуть, чим більш розсіяними на сотні й тисячі іскор будуть акції протесту, тим більше будуть розтягнуті й без того обмежені людські та матеріальні ресурси режиму, тим частіше силовики реагуватимуть невмотивованим насильством, тим самим тільки множачи кількість незадоволених. — Чим більше крові, тим менше можливостей для компромісу, тим очевиднішим є глухий кут. На «нараді з актуальних питань» в Адміністрації президента Білорусі цієї середи Лукашенко звично, як уже десятки разів робив, заявив, що протестувальниками є переважно колишні в’язні та безробітні. У чому відмінність, окремо він уперше згадав, як він сформулював, «обуржуазившихся граждан» — новий креативний клас, що з’явився за останнє десятиліття, першим вийшов цими днями на протест. Не з Бабариком або Тіхановською — випадковими персонажами в політичній пустелі Білорусі, цілком зрозумілими для піднесеного волею випадку дрібного функціонера епохи розпаду радянської імперії, яких можна залякати або чимось купити, Лукашенко домовлятиметься з майбутнім. А, судячи з його «обуржуазившихся граждан», з ними йому нема про що говорити, та й загальнозрозумілої обом сторонам мови немає, щоб поговорити. — «Гуляй, дядьку, вулицями й проспектами», у властивій йому хамських манері описав Лукашенко протестувальників. — «Гуляй, дядьку», луною пролунало йому в відповідь.