2020: Піде не оплаканим
«18–31.12.2020»
Переважно з метою скандального піару названий часописом Time «найгіршим роком в історії», 2020-й і насправді був непростим. Не найгірший рік у моєму власному житті; зважаючи на той же 2014-й, не найгірший рік для України. Пам’ятаючи про «чорну смерть», або, щоб так далеко не ходити, про 1914-й або 1939-й, не найгірший рік для людства. Та все ж, у масштабах планети, за пам’яті нинішнього покоління не було року настільки тяжкого одночасно для такої великої кількості людей. Як від року високосного людство, що сліпо вірить у прикмети, не чекало від нього ласки. Але, навіть зважаючи на негативні очікування і на те, що економісти передбачають уже на декілька років циклічну кризу, що затрималася, 2020-й одночасно і виправдав передбачення, і здивував. Біда прийшла, звідкіль її не чекали, і разом з очікуваним зниженням якості життя мільярдів, уже відібрала по всій планеті життя в одного мільйона 770 тисяч людей. Та підрахунок смертей ще не закінчений, як і наслідки викликів 2020-го для світової економіки будуть підраховані й усвідомлені ще нескоро. І тому, не претендуючи на підбиття календарних підсумків, тим більше, на моделювання наслідків пандемії для України та всього людства, коротко про три події наприкінці року, що минає, з наслідками яких нам доведеться мати справу і наступного року.
* * *
Під шумок свят, що розтягнулися тепер уже на два Різдва (хоча, зізнатися, від Зеленського можна чекати введення вихідного і на «Старий Новий рік»), коли найбільш обговорюваною ЗМІ темою став чарівний капелюх, який услід за подихами мінливої, як і погода, громадської думки то прибирають, то повертають на Софійську площу, сталася подія, якій вчасно було статися на Геловін. За ініціативою і до того скандального «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»» (нагадаю, спочатку приватної ініціативи, фінансування якої так чи інакше пов’язане з Росією) на території колишнього Кирилівського кладовища розпочалися розкопки, як пізніше пояснило керівництво Меморіального центру, «з метою дослідження кордонів старого єврейського цвинтаря».
На цій території, межуючи одне до одним, до початку 60-х років розташовувалися Кирилівське православне, Лук’янівське єврейське, Караїмське та Мусульманське кладовища. Частково вони знищені під час Куренівської катастрофи, але переважно багатомільйонним містом, що розширюється час від часу по людських кістках (навіть на місці нинішньої Софійської площі в давнину був могильник). Знищені так ґрунтовно, що сьогодні вже важко сказати напевно, де закінчуються православні поховання і починаються єврейські чи мусульманські. Роботи малоприємні, але потрібні. Роботи, до яких готувалися не один рік, але які, повторюся, почали не просто у вихідний день, а на Різдво. Можливо, це не мало б значення як розорення єврейських, караїмських або мусульманських могил, але до закінчення дослідження не можна сказати напевно, чи не здійснюються ці роботи на християнській частині кладовища.
Чи був це розрахунок, вочевидь не скажу, але завдяки святам, суспільна реакція на ці події була не такою гострою. Проте, українські критики діяльності «Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр»», серед яких, нагадаю, є і представники єврейської громади, більше за інерцією назвали те, що відбувається, черговою кремлівською провокацією, направленою проти неміцного міжнаціонального миру в Україні, ну а, в разі у відповідь силових акцій правих угрупувань, і на підривання іміджу України за кордоном. Та я звернув увагу на інше, насправді це не випадковий збіг. Як я вже казав, до розкопок з метою встановити кордони Лук’янівського єврейського кладовища готувалися не один рік (якщо вірити документам на сайті Меморіального центру, з 2010 року), але розпочали їх лише тоді (а вірніше через декілька днів), коли російський проект Меморіалу підтримав особисто Президент України Володимир Зеленський.
На відміну від більшості критиків проекту, я не вважаю його абсолютним злом. Так, його українські учасники виконали величезну, без перебільшення чудову дослідницьку та реконструкторську роботу. Але, так уже виходить, що російська його сторона, за якою стоять російські спонсори-розпорядники проекту, раз у раз чинять дії, що не мають жодного практичного сенсу відповідно до начебто задекларованої мети, яку ставить проект, натомість вони незмінно закінчуються скандалом. — Чи то цілковита зміна менеджменту з залученням як художнього керівника російського режисера Іллі Хржановського, внаслідок чого декілька років пробуксовував проект, чи то вже згадані геть-чисто необов’язкові розкопки кладовища саме на Різдво. І тепер, коли ціною чималих зусиль їм нарешті пощастило залучити до реалізації свого проекту чинного українського президента, значна частина негативу за ці їхні, м’яко кажучи, помилки (а розкопками на кладовищі вони не заспокояться, повірте) ляже і на нього. Додавши таким чином ще декілька метрів до монумента Володимиру Зеленському як головному політичному лузеру року, що минає. Що ж, чи стане цей монумент похоронним для його президентської та політичної кар’єри, з високою часткою ймовірності довідаємося майбутнього 2021 року.
* * *
Поки експерти ворожать, як на українсько-американських, а надто на російсько-українських, відносинах позначиться переїзд до Білого дому головного переможця року, що минає, Джо Байдена, американський поки президент Дональд Трамп не залишає відчайдушних спроб усидіти в Овальному кабінеті. Призначення ним за декілька днів до виборів консервативного республіканця до Верховного суду змусило багатьох не лише в Україні вважати, що вибори тепер у нього в кишені. Проте навіть сформовані з одних лише суддів-республіканців апеляційні суди штатів, на обурення Трампа, на подив у Росії й Україні, і на мою заздрість, незважаючи на тиск, а інколи й погрози, ухвалюють рішення не на користь своєї партії чи президента, що призначив їх на посади до Верховного суду, а згідно з Законом. Американська система не в абстрактних текстах, а в дії вже не один тиждень повсякденно демонструє нам, як працює принцип розділення влади. Як, навіть за несповна адекватного з усіляких поглядів президента, спрацьовує принцип противаг, зберігаючи функціональність усього державного механізму.
Українці й американці нещасливі з президентами по-різному. І проблема тут не в різних порядкових номерах чинних президентів. Ось уже другий рік авторитет виконавчої гілки влади в Україні, підкоряючись Закону Ньютона, зі зростаючим прискоренням падає на дно її компетентності. Усе більш примарним і залежним від інтересів олігархічних угрупувань стає вчора, здавалося б, монобільшість у парламенті. На противагу США, на тлі кризи виконавчої та законодавчої влад, що прагне до катастрофи, головною загрозою державному механізму України, яка на сьогодні посвідчує ознаки життя, 2020 року стали суди. Вже не Печерський чи Київський апеляційний, з обухом на великий шлях вийшов Конституційний суд, заради порівняно дрібних корупційних інтересів свого голови та членів жертвуючи не лише міжнародними зобов’язаннями України, а відтак і її співпрацею з міжнародними організаціями, але, в умовах щонайглибшої економічної кризи, ставлячи на кону фінансову дієздатність країни. Чи вдасться перезавантаження судової гілки влади за непрацездатності решти частин державного механізму України..., гаразд, виявимо стриманий оптимізм... побачимо наступного року.
* * *
Нарешті, коротко про ще один сюрприз року, що минає, який, незважаючи на деяку географічну віддаленість, 2021-го та наступних років вельми вплине на нашу країну. Йдеться про наслідки Другої Карабаської війни, які для багатьох в Україні здалися чудодійною панацеєю, що найближчим часом здатна відновити територіальну цілісність, вирішивши питання повернення Криму та Донбасу (згадується, як 2014-2015-го в нас так само лише ледачий не казав або не писав про хорватську операцію «Буря»). Нещодавній візит міністра оборони Туреччини до Києва, підписані угоди про двосторонню військово-технічну співпрацю змусили багатьох і в Москві почати говорити про наміри Анкари застосувати карабаський досвід в Україні.
У кращих «гібридних» традиціях Анкара одночасно купує в Росії ракетно-зенітні комплекси C-400 (а Росія Анкарі їх продає), а з іншого боку — відкрито протистоїть Путіну в Лівії та Карабасі (а зовсім нещодавно доходило до бойових утрат з обох боків у Північній Сирії). З майстерністю, яку не опанувати гросмейстерам луб’янської школи, Ердоган веде з Путіним шахову партію за регіональне лідерство, і Україна в ній — це ще один фронт, що змушує Путіна розпорошувати його небезмежні сили. Як для Росії «російський», Крим в очах Ердогана — невід’ємна частина «османського світу». Як і в Путіна, тут у нього особистий інтерес. У міру дієздатності нашої дипломатії Україна грає на російсько-турецьких протиріччях, як мінімум діставши доступ до ударних безпілотників, що чудово зарекомендували себе на Кавказі.
Проте, Донбас не Карабах. І річ навіть не в більшій протяжності фронту чи щільності населення. На відміну від Карабаху, територія Росії безпосередньо прилягає до зони бойових дій, Росія вже розгорнула свої бойові підрозділи на території Донбасу, поруч на території Росії створений потужний, непорівнянний з серпнем 2014-го — січнем 2015-го, ударний кулак. Ще два загрожують Харкову та Києву. До того ж Росія вже продемонструвала в серпні 2014-го, що готова до неприкритого вторгнення, якщо над окупаційно-терористичним угрупуванням нависне загроза поразки. Нарешті, ще одне. Можна скільки завгодно казати, що Туреччина — член НАТО. Але. У грудні 2020 року майже одночасно санкції проти Туреччини ввели США та ЄС. США — з приводу купівлі Анкарою російських C-400, ЄС — через Карабах і Лівію, що дуже розгнівало насамперед Париж. Як на цьому тлі відреагують на військово-технічну співпрацю України, що поглиблюється, з Туреччиною наші американські та європейські партнери, довідаємося майбутнього 2021 року. Чого майбутнього 2021 року вочевидь не станеться, на жаль, навіть із турецькими радниками та безпілотниками, нам допоки не вдасться очистити Крим і Донбас від російських окупантів. Для цього як мінімум потрібно, щоб змінилися президенти: і в Києві, і насамперед у Москві.
