Напередодні трагедії?

Складається враження, що становище вірменської армії в Нагірному Карабасі зараз критичне

Врятувати її може лише диво або широкомасштабне російське військове втручання у конфлікт. Поки не видно ознак ні того, ні іншого. Вірменські війська знемагають у нерівній боротьбі й начебто не в змозі піднести ворогові яке-небудь «Диво на Араксі». Як виглядає, азербайджанська армія виконала завдання першого етапу наступу, перерізавши на півночі головну дорогу, якою здійснюється постачання вірменських військ у Нагірному Карабасі, а на півдні зайнявши прикордонні з Іраном райони. Стратегічний міст на Лачинському шляху, що що веде в Карабах і до останнього залишався в руках вірмен, зазнав значних руйнувань, швидше за все, азербайджанською ракетою. Якщо судити з аналізу відеоматеріалів, що подаються сторонами і зроблені військовими експертами, Вірменія зазнала значно більших втрат, ніж Азербайджан, у бронетехніці, артилерії та засобах ППО.

Швидше за все, і в людях азербайджанські втрати менші за вірменські. На це вказує, зокрема, те, що вже в перші дні боїв влада Вірменії та Нагірного Карабаху закликала населення терміново здавати кров, якої не вистачає для поранених. Натомість влада Азербайджану навіть через тиждень боїв переконує населення, що ще немає потреби здавати кров, оскільки для потреб поранених вистачає наявних запасів донорської крові. Азербайджан досі оголосив лише часткову мобілізацію. Вірменська ж влада не лише провела загальну мобілізацію, а й закликала повернутися в армію тих, хто демобілізувався з неї протягом останнього року й згідно із законом не підлягає негайній мобілізації. І все це при тому, що за озброєнням і бойовою технікою Азербайджан і без того має кількісну і якісну перевагу над Вірменією, так само як і в чисельності особового складу.

Крім того, з’явилися перші полонені, і це — військовослужбовці вірменської армії. За низкою ознак, вірменські війська відступають і досі не зуміли провести жодної успішної контратаки. Вірменське командування концентрує дедалі більше сил у Нагірному Карабасі, тим самим заганяючи їх у пастку. Якщо у Єревана ще залишилися якісь сили, варто постаратися завдати потужного контрудару й розбити північне угруповання азербайджанських військ, звільнивши дорогу в Карабах. Якщо ж сил для такого удару немає, можна сміливо починати евакуацію вірменських військ і населення з Карабаху. Інакше всі вони незабаром опиняться в азербайджанському полоні. Не маючи боєприпасів, чинити опір не можна. Справа може закінчитися протягом найближчих 10-15 днів. Азербайджанська армія вже оголосила про готовність надати гуманітарні коридори для виходу з Карабаху вірменському мирному населенню й тим військовослужбовцям, які готові припинити опір.

На слабкість вірменської армії наразі вказують ракетний обстріл азербайджанських міст у марній поки що спробі спровокувати у відповідь обстріли міст на території власне Вірменії, що дозволило б просити Москву ввести в дію ОДКБ. Також прем’єр-міністр Нікол Пашинян заявив про готовність Вірменії піти на поступки в Карабаському конфлікті, не уточнивши, проте, в чому саме можуть полягати поступки, і вимагаючи аналогічних, але неназваних поступок з азербайджанської сторони. Однак Ільхам Алієв у нинішній ситуації навряд чи погодиться на припинення вогню на інших умовах, ніж повне виведення вірменських військ з Нагірного Карабаху.

Що ж стосується позиції Росії, то Дмитро Пєсков у відповідь на відчайдушне звернення двох вірменських бізнесменів Рубена Варданяна і Самвела Карапетяна до Володимира Путіна з проханням якомога швидше допомогти Вірменії заявив, що з боку Росії «активніших кроків, ніж зараз, важко собі уявити». Кроки ж ці поки зводяться лише до закликів припинити вогонь, які самі по собі не можуть зупинити війну.

Загроза поразки Вірменії, що наближається з кожним днем, змушує переглянути багато усталених стереотипів. У переважної більшості військових експертів, і не лише в Росії, склалося переконання, що армія Вірменії наголову перевершує армію Азербайджану за рівнем бойової підготовки і вмотивованості особового складу. Ця думка, безумовно, відповідала реаліям війни 1992-1994 років. Але відтоді минула більш як чверть століття. Ті вірменські офіцери, які на початку 90-х років лейтенантами воювали в Карабасі, або давно вже звільнилися з армії, або займають уже набагато вищі посади на рівні полковників і генералів. А рядових і сержантів, котрі перемагали свого часу азербайджанців, у вірменській армії вже не залишилося.

Точнісінько така ж ситуація і в азербайджанській армії. На початку 90-х років вона програла через відсутність у Азербайджану національної військової традиції. У царській Росії азербайджанці були звільнені від військової повинності, і в армії служили лише нечисленні добровольці. Але й за радянських часів азербайджанські призовники служили переважно на нестройових посадах, а кадрових офіцерів і сержантів серед азербайджанців було дуже мало. Однак відтоді ситуація радикально змінилася. Влада Азербайджану, використовуючи нафтодолари, не лише скуповувала, де могла, озброєння та бойову техніку, а й готувала офіцерський корпус, що навчався в іноземних училищах та академіях, переважно в Туреччині, а всередині країни займався під керівництвом турецьких та ізраїльських інструкторів. У результаті нинішня азербайджанська армія — це багато в чому клон турецької армії, хоча поступається їй у сфері озброєнь і рівні бойової підготовки.

Турецька ж армія, з тими ж застереженнями, це — клон американської. З огляду на це азербайджанська армія більш-менш пристосована для сучасного безконтактного бою з активним використанням безпілотників. Вірменська ж армія, що має набагато скромніші можливості придбання сучасних озброєнь і бойової техніки, досі залишається клоном навіть не російської, а ще радянської армії з її прихильністю до контактного бою зі створенням ударних угруповань і концентрацією на головних напрямках артилерії й танків. Але для безконтактного бою ця доктрина не годиться. В умовах масового використання БПЛА слід, навпаки, розосереджувати розташування живої сили й техніки.

Безсумнівно, після закінчення нинішньої війни армію Вірменії доведеться докорінно реформувати. У Нікола Пашиняна для такої реформи не було ні часу, ні можливостей. Потрібна була не лише дорога закупівля сучасних засобів боротьби, зокрема радіоелектронних, а й поступова зміна командування. А Пашинян потребував підтримки армії й не міг іти на радикальні зміни в армійському командуванні. Реформа армії — справа не лише дуже витратна, а й повільна, для її завершення потрібна зміна поколінь офіцерського корпусу, тобто 15-20 років.