Чи встояв «останній диктатор Європи»?

Якщо втримається, більше в Білорусі не буде навіть таких напіввільних виборів, як сьогодні

Офіційні підсумки президентських виборів у Білорусі загалом можна було передбачити задовго до їх проведення. Деякі труднощі виникали лише з визначенням точного відсотка голосів, нібито поданих за Олександра Лукашенка, — чи то 70%, чи то 80%. Як виявилося, «батька» вибрав більш психологічно комфортні для себе 80%. Хоча, можливо, якби його аналітики були більш кмітливими, вони намалювали б інші цифри — 60% за Лукашенка, 40% — за решту. Такі цифри могли б трохи приглушити протести проти фальсифікацій на білоруських виборах у західних країнах, але не протести в самій Білорусі. Опозиція вивела б народ на вулиці навіть у тому випадку, якщо б білоруська ЦВК оголосила про перемогу Лукашенка з мінімальною перевагою 51 проти 49.

З іншого боку, опускати «намальовану» цифру голосів за Лукашенка нижче 60% теж ніяк не можна було. В цьому випадку з’явилися б сумніви у силовиків і чиновництва. Якщо вже офіційно за «батька» лише 55%, то насправді все дуже погано і треба скоріше бігти з тонучого корабля. Механізм фальсифікацій досить зрозумілий. Вони здійснюються насамперед за рахунок дострокового голосування, під час якого жодне незалежне спостереження по суті неможливе. Цього разу кількість тих, хто достроково проголосував, досягла рекордних 41,7% серед загального числа виборців. Це при офіційній підсумковій явці у 84%. Отже, достроково проголосувала половина від загального числа усіх тих, хто взяв участь у голосуванні. На попередніх виборах показники дострокового голосування були скромнішими — 35,05% 2015 року і 23,1% 2010 року. Ця тенденція свідчить про те, що на кожних наступних виборах батькові доводиться домальовувати все більше голосів, а отже, його реальна підтримка серед виборців падає.

Але біда в тому, що ніхто не знає навіть приблизно, який відсоток голосів насправді був поданий за Лукашенка, а який — за його головного суперника, кандидата об’єднаної опозиції Світлану Тіхановську. Провладні екзитполи і попередні підсумки ЦВК дають їй 6-10% голосів, що, зрозуміло, нічого спільного з дійсністю не має. Результати решти кандидатів-спойлерів значення не мають. Однак, повторюю, яка саме частина білорусів реально підтримує «останнього диктатора Європи», а яка — кандидата від опозиції, сьогодні не знає ніхто, включаючи самих Лукашенка і Тіхановску. Незалежні соціологічні опитування в Білорусі фактично заборонені. Та й взагалі соцопитування в країні з жорстким авторитарним режимом мало що дають. Звичайно, «Саша 3%» — це лише пропагандистське гасло, висунуте опозицією, тоді як реальна підтримка Лукашенка значно більша. Але якою вона є насправді?

Аналітики з лав білоруської опозиції кажуть про підтримку диктатора 15-20% населення, зараховуючи сюди силовиків, держслужбовців (чиновників) і членів їх сімей. Як доказ наводяться дані екзитполів серед білоруської діаспори в деяких країнах, включаючи Росію, згідно з якими Тіхановску підтримали 80 і більше відсотків виборців. Думаю, однак, що реальна підтримка Лукашенка значно більше, ніж думають білоруські опозиціонери. І результати голосування діаспори тут не показник. Адже зараз за межами Білорусі знаходяться переважно ті громадяни цієї країни, які або не знайшли влаштовує їх роботу на батьківщині, або змушені були виїхати через відсутність політичних свобод чи через політичні переслідування. Зрозуміло, що серед тих, хто виїхав з Білорусі, підтримка Лукашенка мінімальна, однак результати голосування діаспори ніяк не можна екстраполювати на результати голосування по Білорусі загалом. Як здається, Лукашенка підтримують не тільки співробітники силових структур і чиновники, чий добробут безпосередньо залежить від збереження існуючого політичного режиму, але також більшість пенсіонерів і жителів сільської місцевості та малих і середніх міст. З числа цих останніх саме і рекрутується більшість силовиків, яких кидають на розгін акцій протесту.

Отже, реальний рівень підтримки «батьки» може становити близько половини населення Білорусі. Немає сумнівів у тому, що в разі проведення хоча б відносно вільних виборів, з доступом опозиції до ЗМІ і можливістю здійснювати незалежний контроль за процесом голосування і підрахунку голосів, Світлана Тіхановска або будь-який інший кандидат від об’єднаної опозиції отримав би перемогу, хоча, можливо, і не в першому турі. Можна не сумніватися і в тому, що Тіхановска користується підтримкою більшості населення в Мінську та інших великих містах, де зосереджена політично найбільш активна частина населення. Не дивно, що там відразу ж після оголошення даних екзитполів і попередніх підсумків голосування почалися масові акції на підтримку кандидата опозиції і проти фальсифікацій на виборах. Про такі акції, які повинні були перерости в «білоруський майдан», опозиція говорила від самого початку передвиборчої кампанії, обгрунтовано підозрюючи владу в намірі фальсифікувати підсумки голосування.

Однак подібні «оголошені революції» рідко закінчуються успіхом, оскільки влада встигає заздалегідь підготуватися до їх придушення. Лукашенко стягнув до Мінська максимум силовиків, розуміючи, що саме тут і зараз вирішується його доля. І поки що диктатору начебто вдається тримати ситуацію під контролем. Кількість учасників протесту в Мінську обчислюється тисячами, а не десятками тисяч осіб, затримання проводяться жорстко, і міліція активно застосовує світлошумові гранати і сльозогінний газ. Ситуація може змінитися або в разі загибелі декількох демонстрантів, що може вивести на вулиці білоруської столиці десятки і навіть сотні тисяч людей, або в разі переходу силовиків на бік народу (проте шансів на це мало). Боюся, що якщо цього разу «батька» втримається, більше в Білорусі не буде навіть таких напіввільних виборів, як сьогодні. Опозиційні кандидати взагалі не будуть реєструватися, і вибори відбуватимуться за центральноазіатським сценарієм.

Щодо Кремля, то він робив ставку не на антилукашенківський «майдан», а на те, щоб під шумок протестних виступів за допомогою засланих «вагнерівців» ліквідувати «останнього диктатора Європи», а потім на нових виборах привести до влади проросійського кандидата. Тепер же Путін, як видається, змирився з тим, що цього разу Лукашенко встояв, і після виборів російський президент намагатиметься нормалізувати з ним відносини хоча б до рівня, коли можна буде підтримувати якісь робочі контакти лідерів двох країн. Однак тема затриманих у Мінську «вагнерівців» буде ще довго отруювати російсько-білоруські відносини.