Бідність

Сьогодні День ромів — міжнародне свято ромського народу. Встановлене на IV Всесвітньому конґресі ромів, що відбувся в 1990 у Сероцьку, Польща. А перший конгрес, що прийняв ромські гімн і прапор, відбувся 8 квітня поблизу Лондона рівно 50 років тому. Метою Дня є самоідентифікація ромської етнічної групи як єдиного народу, привернення уваги до культури та історії етносу, подолання дискримінації, утисків та відчуження ромів.

В якому стані Україна зустрічає цю дату?

На думку спадають у першу чергу графіті в центрі. Зовсім невелике, трафарет червоною фарбою: портрет молодого чоловіка й підпис «Давид Пап. Убитий за те, що ром». Таке ж саме графіті неподалік демонстративно закреслене.

Давида Папа зарізали ультраправі молодики у ніч з 23 на 24 червня 2018 під час нападу на табір у Львові. Йому було 23 роки.

Ще одне графіті на Подолі — «Так ромам, ні погромам».

Я бачив багато різного в Україні, але ніколи не думав, що дійде до такого.

По-хорошому, дивуватися нема чому. Табори за потурання, а інколи й при співучасті поліції трощать і спалюють. Регулярні гості таборів -майже винятково правоохоронці. Навіть деякі громадські активісти, в тому числі з інших дискримінованих меншин, миттєво втрачають машкару ліберальності, щойно заходить мова про ромів.

А хочеться говорити про інше.

Про групу ромської дітлашні, що колись обступила нас зі знайомими художницями біля Українського дому, охоче відгукнулися на пропозицію взяти участь у пленері, розібрали олівці й папір і заходилися малювати; пам’ятаю, дівчинка гарно намалювала велосипед, а старший хлопчик поставився до цього професійного успіху ревниво.

Про Капітоліну, студентку КНУ імені Шевченка, красуню з розумними й сумними очима, яка розповідала мені на фестивалі DocuDays, як ведеться ромам в Україні.

Про київський театр «Романс», де я ще студентом дивився постановку «Дами без камелій».

Про французького режисера-рома Тоні Гатліфа, що свого часу привіз на фестиваль «Молодість» свої яскраві фільми.

Про перший в історії Національний павільйон ромського мистецтва на Венеційській Бієнале в 2007: серед десятків, якщо не сотень павільйонів він запам’ятовувався чи не найбільше.

Про колишнього киянина, а нині американця Євгена Гудзя, лідера феєричної рок-банди Gogol Bordello.

Про Джанго Рейнхардта (1910 — 1953) — французького джазового гітариста-віртуоза, засновника стилю «джаз-мануш».

Про нагороджену Гран-прі журі Берлінського фестивалю драму Даніса Тановича «Епізод з життя збирача металобрухту», де злиденна ромська родина вражаюче зіграла саму себе.

Про багато інших людей і речей.

Я знаю, що не переконаю жодного расиста, жодного погромника.

І ще знаю, дуже певно — доки не визнаємо ромів рівними нам, доти будемо біднішими за найбідніших із них.

Бідність

Бідність

Сьогодні День ромів — міжнародне свято ромського народу. Встановлене на IV Всесвітньому конґресі ромів, що відбувся в 1990 у Сероцьку, Польща. А перший конгрес, що прийняв ромські гімн і прапор, відбувся 8 квітня поблизу Лондона рівно 50 років тому. Метою Дня є самоідентифікація ромської етнічної групи як єдиного народу, привернення уваги до культури та історії етносу, подолання дискримінації, утисків та відчуження ромів.

В якому стані Україна зустрічає цю дату?

На думку спадають у першу чергу графіті в центрі. Зовсім невелике, трафарет червоною фарбою: портрет молодого чоловіка й підпис «Давид Пап. Убитий за те, що ром». Таке ж саме графіті неподалік демонстративно закреслене.

Давида Папа зарізали ультраправі молодики у ніч з 23 на 24 червня 2018 під час нападу на табір у Львові. Йому було 23 роки.

Ще одне графіті на Подолі — «Так ромам, ні погромам».

Я бачив багато різного в Україні, але ніколи не думав, що дійде до такого.

По-хорошому, дивуватися нема чому. Табори за потурання, а інколи й при співучасті поліції трощать і спалюють. Регулярні гості таборів -майже винятково правоохоронці. Навіть деякі громадські активісти, в тому числі з інших дискримінованих меншин, миттєво втрачають машкару ліберальності, щойно заходить мова про ромів.

А хочеться говорити про інше.

Про групу ромської дітлашні, що колись обступила нас зі знайомими художницями біля Українського дому, охоче відгукнулися на пропозицію взяти участь у пленері, розібрали олівці й папір і заходилися малювати; пам’ятаю, дівчинка гарно намалювала велосипед, а старший хлопчик поставився до цього професійного успіху ревниво.

Про Капітоліну, студентку КНУ імені Шевченка, красуню з розумними й сумними очима, яка розповідала мені на фестивалі DocuDays, як ведеться ромам в Україні.

Про київський театр «Романс», де я ще студентом дивився постановку «Дами без камелій».

Про французького режисера-рома Тоні Гатліфа, що свого часу привіз на фестиваль «Молодість» свої яскраві фільми.

Про перший в історії Національний павільйон ромського мистецтва на Венеційській Бієнале в 2007: серед десятків, якщо не сотень павільйонів він запам’ятовувався чи не найбільше.

Про колишнього киянина, а нині американця Євгена Гудзя, лідера феєричної рок-банди Gogol Bordello.

Про Джанго Рейнхардта (1910 — 1953) — французького джазового гітариста-віртуоза, засновника стилю «джаз-мануш».

Про нагороджену Гран-прі журі Берлінського фестивалю драму Даніса Тановича «Епізод з життя збирача металобрухту», де злиденна ромська родина вражаюче зіграла саму себе.

Про багато інших людей і речей.

Я знаю, що не переконаю жодного расиста, жодного погромника.

І ще знаю, дуже певно — доки не визнаємо ромів рівними нам, доти будемо біднішими за найбідніших із них.