«Оперував бійців під «градами» і кулями»

Військові медики, як правило, до рук зброї не беруть. За виключенням виняткових випадків. А таких під час проведення АТО-ООС стільки, що хоч греблю гати. Такий факт: за час бойових дій на сході України загинуло близько 100 військових медиків, а понад 200 зазнали поранень. Бувалі військовики розповідають, що  військові медики навчились за час цієї неоголошеної війни творити дива — витягати з пазурів смерті безнадійних пацієнтів. І сьогодні, напередодні Дня медика (відзначається щорічно у третю неділю червня, в цьому році — 21 червня) ми хочемо розповісти про Ігоря Зінича — одного з тих, кого пам’ятатимуть до останнього подиху десятки українців — захисників країни.

 Влітку 2014-го його, 26-річного фельдшера Рокитнянської центральної лікарні, що на Київщині, мобілізували до війська. Служити випало у 80-й аеромобільній бригаді. Сімнадцятого грудня 2014 року він зайшов у Донецький аеропорт і протягом 34 діб надавав своїм бойовим побратимам медичну допомогу. Цілодобово. В особливо небезпечні моменти брався за зброю і разом з ними відбивав атаки російсько-терористичних військ.

...То були останні тижні оборони ДАПу, коли бойовики шаленіли від люті на кіборгів, яких вони вдень і вночі крили «градами», але не могли їх викурити з позицій. Пораненим, у тому числі і з вкрай складними тілесними ушкодженнями, він надавав допомогу прямо на бетоні — під градом куль і осколків. Серед какофонії звуків, диму, що виїдав очі, він заспокоював як міг кремезних десантників, що потерпали від болю.

«Терпи, братику», — казав він.

 Вдома Ігоря з нетерпінням чекали мати, Віра Іванівна, батько, Віктор Михайлович, та два брати — Андрій і Петро. Ігор Зінич вже ніколи не розповість про ті драматичні зимові дні: 20 січня 2015-го він загинув під уламками терміналу...

«Ігор знав, як він тут потрібен, бачив, що ми дивимось на нього як на Бога. В моїх словах немає перебільшення: на наших очах він творив чудеса , витягуючи багатьох з того світу. Під час чергового мінометного обстрілу осколок пробив мій шолом. Побачивши, що я впав, Ігор, незважаючи на те, що кулі, осколки літали над нами, як бджоли у весняному саду, підхопив мене на руки і заніс до невеличкого приміщення, прилаштованого ним під операційну. Там він і прооперував мене, як, до речі, і десятки інших бійців. Я не помилився, вживши слово «прооперувавши»: маючи  статус фельдшера, Зінич чудово це зробив. Де він навчився цьому — невідомо, але факт залишається фактом. Краще підтвердження моїм словам — врятовані життя багатьох наших побратимів, які, як мовиться, внаслідок важких поранень стояли однією ногою в могилі. А ще Ігор був напрочуд відчайдушним, ніколи не ховався за спини інших, через що його і прозвали «Психом», — розповідає «кіборг» Ігор ГУЛЬ.

«Ігор був справжнім чоловіком, справжнім українським солдатом! Окрім того, що він був відмінним фахівцем-медиком, він ще й відмінно володів зброєю — від автомата до кулемета і гранатомета, що, гадаю, відчули на собі бойовики. Йому пропонували ротацію. Та він відмовлявся, жартував, що без нас  нудьгуватиме, — пригадує солдат Зеновій ЛОБЧУК. — Не знаю випадку, коли б військовик знаходився у терміналах Донецького аеропорту більше місяця!».

«П’ятнадцятого січня я, тримаючи оборону на першому посту, дістав поранення: від вибуху гранати мене привалило. Хлопці, котрі знаходилися неподалік, вважали мене загиблим. Та коли я закричав, що живий, вони кинулись до мене і відтягли в глибину терміналу, вщент заповненому їдким димом. Дізнавшись про моє поранення, прибіг й Ігор. Я ще й слова не встиг вимовити, як він прямо на ходу розрізав на мені однострій і швидко оглянув. Зрозумівши, що найтяжче поранена нога, на якій виднілися кістки, Зінич опрацював рану, забинтувавши її. А потім часто підходив, цікавлячись моїм станом. Знаєте, можливо, мої слова здадуться комусь дивними, але Ігор піклувався про нас, поранених, як дбайлива мати про своїх малолітніх дітей!», — розповідає молодший сержант Роман КАЛИНЮК.

«До того, як потрапити в аеропорт, Ігор встиг повоювати  і добре знав, що таке війна. Але наполіг, щоб у якості медика командування відправило саме його, — розповідає парамедик волонтерського благодійного фонду Ольга БАШЕЙ. — Останній раз ми бачились 16 грудня 2014-го. Він настільки був спокійний, наче йшов не туди, де вирувала смерть, а з друзями на вечірку. До останнього дня його перебування ми підтримували зв’язок. Якось я сказала, що з черговим транспортом, який ішов у ДАП, привезу медикаменти. Але Ігор категорично заперечив, сказавши, що у нього їх вдосталь: він не хотів, щоб я ризикувала своїм життям».

«Він робив у терміналі те, що навіть не всі лікарі зможуть зробити в обладнаній оперыаційній, — розповідав мені знайомий полковик-медик, який не побажав називати прізвище. — Наведу такий приклад. Одному із десантників, Ігорю Римарю, осколком відірвало нижню щелепу, здавалося боєць був приречений. Тоді Ігор вирішив провести інкубацію (медична маніпуляція, що полягає у встановленні трубки у тіло крізь природні отвори. — Ред.). І сталося диво: дихання відновилося! Воно було вкрай важким, неритмічним, але саме завдяки йому підтримувалась життєдіяльність усього людського організму. Згодом хлопця прооперували у Національному військово-медичному клінічному центрі МО України. Лікарі-хірурги, серед яких були і два англійці, були дуже здивовані таким нетрадиційним підходом сержанта-медика до рятування пацієнта. При цьому одностайно заявили, що коли б він так не вчинив, то Римара не довезли б до Києва...».

«Жодна мати ніколи не скаже поганого слова про свого сина, — каже мати Ігоря Віра ЗІНИЧ. —  Я, звісно, не виключення, але кожне моє слово — щира правда. Знаєте, коли мова заходить про сина, мене завжди питають чому він обрав фах медика, та ще й фельдшера. Відповідаю: мій син з раннього дитинства ріс напрочуд доброю людиною, сприймаючи чужі проблеми як свої власні.              Тож вибір професії не був випадковим, бо вона потребує не лише професіоналізму, а й людяності, уміння знаходити потрібні слова для хворого. Всі ті дні, коли Ігор знаходився в районі антитерористичної операції, я не знаходила собі місця. А коли довідалася, що він в Донецького аеропорту, то й поготів. Адже з телерепортажів, преси добре знала що там відбувається!.. Побратими Ігоря не забувають мене: телефонують, приїздять у гості. Були хлопці і на відкритті пам’ятника на його могилі. Мені приємно чути гарні  відгуки про сина, знати, що він врятував не одне людське життя. Шкода, що сам не уберігся. Знаєте, телефонуючи мені, він ніколи не говорив про небезпеку, яка підстерігала його. Навпаки, жартував, казав, що по поверненні одружиться. Тепер я розумію, що Ігор як тільки міг заспокоював моє материнське серце. Кажуть, що час лікує. Я теж так думала: допоки не втратила Ігоря. Якщо Господь Бог покликав його до себе, то, мабуть, він потрібен йому. Сподіваюсь, що з часом ми зустрінемось з ним...».

...«За виняткову мужність, героїзм і незламність духу, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, жертовне служіння Українському народу постановляю: присвоїти звання Героя України з удостоєнням ордену «Золота Зірка» Зіничу Ігорю Вікторовичу — молодшому сержанту (посмертно)».

Це — витяг з Указу Президента України від 14 жовтня 2015 року. Про оборону Донецького аеропорту, як і загалом про цю неоголошену проти нас війну, ще напишуть книги, знімуть фільми. Їх героями будуть звичайні солдати й офіцери України. А серед них — молодший сержант Ігор Зінич — звичайний поліський хлопець. До речі, і по сьогодні єдиний військовий медик, удостоєний високого звання Героя України. В люту для країни годину він полишив спокійне життя, рідних і близьких йому людей, ставши на її захист. Пам’ятаймо про нього!..