«Хто сказав, що буде легко? Це війна»

Відразу після загибелі Максима Гринчишина спогади про нього для книги почала збирати Любава Казмірчук. Їздила в інші міста і навіть на схід, до його побратимів. Каже, що зараз озирається на минуле і досі не може зрозуміти, де взяла на це сили. Але, напевно, це було дуже потрібно... Хто вона? Та, котра чекала на нього з війни, стала волонтеркою, пише вірші, працює психологом у Центрі реабілітації учасників бойових дій у Луцьку. В лютому минуло три роки, як загинув в Авдіївській промзоні лейтенант Збройних сил України, командир взводу 72-ї окремої механізованої бригади Максим Гринчишин.

Минуло лише три роки... І в лютому цього року Сергій Григоренко, який понад двадцять років знав Максима, написав у соцмережі хвилюючий пост. У ньому йшлося про те, що річниця загибелі — сумний день не лише через смерть молодого Героя, а й через те, що на поминальну службу за загиблим завітали лише кілька капеланів ПЦУ, нечисленні друзі та родичі. Зовсім мало прийшло людей, з десяток. Не було жодного (!!!) представника влади міста Луцька, хоча про пам’ятну подію за кілька днів перед тим оголосили в соціальних мережах рідні Максима. «День сумний, привід надзвичайно трагічний, та все ж, згадуючи Максима Гринчишина, з яким ми товаришували зі шкільної лави, з 1994 року, хочеться завершити на позитивних спогадах. Адже Максим любив життя і людей. Він був непростим, впертим, цілеспрямованим, часом колючим, саркастичним. Нічому не йняв віри відразу, все мав перевірити особисто, спробувати, так би мовити, «на власний зуб». Пригадую, як, захопившись пішохідним туризмом, ми міркували про ночівлю в зимовому лісі. Усі говорили-говорили, а Максим раптом взяв і поїхав і в десятиградусний мороз, з сокирою, казанком і теплим покривалом, намостивши на снігу підстилку з ялинових гілок і запаливши велике вогнище, сам переночував у Цуманській пущі. Йому було тоді лише 15 років!» — Сергій ділився своїми спогадами, і з них поставала дуже ЖИВА молода людина, котра, на жаль, уже не з нами.

І нині, коли суспільство справді починає забувати про тих, завдяки кому живе під мирним небом, а в останні тижні слово «коронавірус» витиснуло, здається, всі інші події, в тому числі й новини про незакінчену війну на сході, дуже хочеться розказати: яким він був, Максим Гринчишин.

ДУЖЕ ЧАСТО НА ФОТО МАКСИМ ГРИНЧИШИН УСМІХНЕНИЙ / ФОТО НАДАНО ЛЮБАВОЮ КАЗМІРЧУК

«ЦЕ ПЕРШИЙ ТА ЄДИНИЙ ВОЇН, ДЛЯ КОГО МИ, ВОЛОНТЕРИ, ШУКАЛИ ВІЙСЬКОВІ КНИЖКИ Й ЖУРНАЛИ»

— Читала, що Максим став військовим, навіть незважаючи на проблеми з ногою при народженні, через які його запевняли, що в армію він ніколи не піде і не стане льотчиком. Потім ця описана Сергієм Григоренком нічна ночівля у зимовому лісі... Думаю, таких прикладів було багато. Чому він, на вашу думку, був таким, що і кому старався довести?

— Для мене це скоріше не просто довести, а дотримання свого слова, потреба у випробуванні себе, в особистісному рості. Він любив експерименти — досліджувати, придумувати, вивчати, часом ризикувати. Наприклад, його зброя — снайперська гвинтівка, яку він за допомогою волонтерів, креслень, експериментів удосконалив настільки, що ті, хто тямить у зброї, диву дивувались, як таке можливо. І мабуть, своїми туристичними пригодами він неабияк підготував себе до війни.

— Міг, напевно, не піти на фронт. Але пішов. Чому, на вашу думку? Що писав він вам звідти?

— Він якраз із тих, хто не міг не піти. До того, як він пішов на війну, був у самообороні Волині. Патрулював з ними місто. Колега ділився, що вночі патрулював у загонах самооборони, а вдень працював. Очі були червоні, та він не скаржився. Потім був фронт,72-га бригада. Перше наше спілкування було в соцмережах і по телефону. З того, що писав — була здивована, що він ніколи не служив в армії. Від нього віяло професіоналізмом, глибокими знаннями і прагненням до змін, до руху. Це перший та єдиний воїн, кому ми, як волонтери, шукали військові книжки й журнали. Перша книжка, яку я йому відправила, називається, пригадую, «Тотальний опір». Він встигав, попри надвелике навантаження, відвести кілька годин за рахунок сну, щоб почитати. Так і писав у своїх листах: «Вибач, я пішов ще почитаю». І дуже засмучувався, коли не виходило почитати. Уже тоді, коли між нами були стосунки, коли я ділилася, що щось там читаю, то він казав: читай, із нас двох хтось має читати, бо у мене на це не вистачає часу.

Наше листування, певно, вклалося б у кілометри — я досі не можу передивитися все. Він любив писати. Я ще, бувало, жартувала, що йому слід писати книжки. Писав про свій день, про події в ньому, про людей. Якась «смачна» та писанина його була. Жива, емоційна. Він взагалі був емоційний, проте в міру життєвого досвіду вмів стишувати свою емоційність за поміркованістю та розсудливістю. Військова атмосфера тим паче не любить емоцій. Тому те, що писав, думаю, допомагало йому виплескувати емоції. Взагалі про таких, як він, кажуть: «Сім раз відміряй — один раз відріж». Усе в нього було продумано, чітко, конкретно, завбачливо.

Все йому було потрібно на війну: від дрібниць — нитки-голки до технічного спорядження. І все мало бути якісним. Він був людиною смаку та якості. Потреби, які виникали там, розподіляв між усіма волонтерами, яких знав. У тих запитах не було нахабства, а майно беріг так, що дещо передавав, аби інші могли ще використати.

«ЛЮДЕЙ ВІН ЗБЕРІГ, ЖОДЕН ІЗ ЙОГО ПОЗИЦІЇ НЕ ЗАГИНУВ»

— Як ви познайомилися з ним? Що дало вам це спілкування?

— Коли не стало Макса, хтось із його друзів сказав, що «це була людина, глибину душі якої ми навряд чи осягнемо». Краще й не скажеш. Максим — це справді людина великої глибини, і кожному із близьких вдалось лише трохи торкнутися її. Спочатку не вірилося, що він загинув, бо знала — він із тих, хто вибереться, хто знайде вихід із будь-якої ситуації. Ми познайомилися на початку війни 2014-го. Він — боєць 72-ї ОМБР, я — волонтер. В одну із посилок поклала свої вірші. І до чого було щемно, коли я, переглядаючи фото, які мені поскидали його побратими після загибелі Макса, зустріла одне, на якому він щось читає. Зближую. Мій... перший вірш із першої посилки йому. Там є такі слова: «Спасибі тобі, друже, що живий...» Так ми почали спілкуватися. Відразу відчулося, що це особлива людина — в розмові, в мисленні, в жартах, у підході до життя загалом. Здивувалася, що в армії ніколи не служив, настільки професійно орієнтувався у військовій справі. Згодом йому нададуть звання офіцера. Мав позивний «Прометей».

Казав, що треба робити свою роботу добре або ніяк. Те, що говорив, обов’язково виконував, а якщо був не певен, тоді просто не обіцяв. Розкидатися словами — це не про нього. Постійно вдосконалювався. Крім денної роботи воїна, вночі читав професійну літературу. Його картка пам’яті з телефона    — це цілий військовий посібник. Максима знали чи не всі волинські волонтери. Знали, що коли щось просить на передову — значить, це вже точно необхідно, і то, як правило, не йому, а іншим, бо свої військові потреби часто покривав самотужки. Дуже дбайливо ставився до речей. А людей цінував понад усе. Від себе вимагав усе і трохи більше. Так, як і від оточення, особливо побратимів. Із цим було трохи важко йому, бо ж не всі люди можуть так викладатися в роботі. Не всі сприймали його вимогливість і скрупульозність. Але його завданням як командира було зберегти людей. Людей він зберіг. Жоден із його позиції не загинув.

«З НИМ ХОТІЛОСЯ КВІТНУТИ, З НИМ ВІДЧУВАЛАСЯ ЗАХИЩЕНІСТЬ»

— У період січня-лютого 2017 року на Авдіївській промзоні було дуже сутужно. Не завжди Максим міг відписувати чи віддзвонювати. Хвилювалася Любава. Хвилювались рідні й друзі. Він відписувався рідним йому людям «живий-здоровий і в балаклаві».

— Ми придумали з ним умовний знак — крапку «.», коли не міг відписувати на повідомлення       — просто ставив крапку, — пригадує Любава. — Я розуміла тоді, що з ним усе добре. Останнім повідомленням від нього була крапка «.», а через два дні мав піти у відпустку... Він ніколи не давав пустих обіцянок. А ще не розказував, який він крутий чи класний. Ота непідробна справжність, певно, найбільше притягувала. А ще усмішка. Красивим був дуже. Якби відмотати час назад, я пройшла би той же шлях. Тільки намагалася б його трохи більше пізнати. Трохи більше зануритись у його глибину. Люди, які зустрічаються нам на шляху, — наші вчителі. Він був надзвичайним для мене. Особливим учителем мудрості, справжності, щирості, наполегливості, беззаперечної довіри, принциповості. Тої принциповості, що обґрунтована. Він не говорив, аби говорити. Слова у нього були дією. І це надцінно.

З ним хотілося квітнути. З ним відчувалася захищеність. Найживіший спогад, який у мене є, це запис нашої з ним телефонної розмови. Він якось випробовував свій телефон на таку функцію. А потім, уже після загибелі, мені вдалось випадково відшукати цей запис. Ще дуже гарно співав. Колись до них у Волноваху приїхали співаки, з якими співав «Червону руту». Завжди казав: «Я офіцер, я маю виглядати так, щоб на мене хотіли рівнятись».

— Ви укладаєте книгу спогадів про Максима. Можливо, із цих спогадів і для вас, що ви його добре знали, постає щось нове, що?

— Поки до спогадів не можу дійти, щоб розшифрувати (потрібно зібратися з силами). Для мене стало відкриттям, що в юному віці він серйозно був задіяний в одній із церковних спільнот. У нього були там гарні успіхи і знання. Це мало хто знав із тих, хто зустрівся йому під час війни. Я теж. Він особливо не говорив про духовність, вищі матерії, проте відчуття, що він — духовна людина, у мене було. Звідти, мабуть, ота глибина, яка дуже відчувалася. Ще запам’яталось, як його колега казав, що Макс надійний, як стілець: ти сідаєш і знаєш, що він є. Знаю, що витягував поранених своїх побратимів...