«...Був на своєму місці»

Про таких, як він, кажуть — непоказний. Спокійний, урівноважений, тихий, але, як виявилося, дуже вправний, бо міг точно вирахувати координати і 100-відсотково навести ціль на позицію ворога для знищення. Можливо, через це (зараз можна тільки припускати) снайпери чатували на Володимира і тримали його на прицілі. П’ять років служби йому вдалося уникати навіть поранень, але 30 березня куля снайпера влучила бійцеві прямо в груди. Володимир Мовчанюк загинув під час виконання бойового завдання в районі Ясинуватої, що на Донеччині. Напередодні командування 57-ї мотопіхотної бригади подало документи на подання його до нагородження орденом «За мужність». Тепер, на жаль, посмертно...

Володимир Мовчанюк народився 11 вересня 1983 року в селі Андрушівка Погребищенського району на Вінниччині. Закінчив місцеву школу, відслужив строкову службу в армії, їздив по заробітках в Україні й за кордоном. Як розповідає голова Андрушівської сільської ради Руслан Рябцун, пішов на війну по четвертій хвилі мобілізації ще 2015 року, після того вирішив підписати із ЗСУ контракт і почав нести службу в 57-й окремій мотопіхотній бригади. Спочатку служив навідником мінометного взводу, потім командував відділенням кулеметників мотопіхотного батальйону, а в серпні 2018-го його призначили командиром гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки.

«Володимиру подобалася служба, він рідко приїздив додому, навіть від ротацій відмовлявся, бо на війні був своїм, як кажуть, на своєму місці, знайшов себе, — розповідає сільський голова. — Любив поспілкуватися, але про війну розповідав мало. Кажуть, ті, хто пройшов крізь горнило війни, неохоче діляться пережитим — більше діляться подвигами хлопці з другої, третьої лінії. Наш Володя був на самісінькому «передку». Він став першим і, надіюся, останнім загиблим із нашого села. Шкода батьків, які залишилися без сина, і дітей, котрі втратили батька. З жінкою вони жили в громадянському шлюбі, усі троє дітей на Володимира не були записані, але в селі знають, що то його, бо ж як з ока випали, схожі на батька».

Руслан пригадує, коли до сільради прийшло повідомлення про загиблого і треба було сповістити матір, він взяв із собою медсестру. Зізнається, що ніколи ще не виконував такого завдання — сказати батькам про смерть сина не просто. Подумки добирав слова, уявляв, як усе відбуватиметься. Та коли зайшли на подвір’я, мати загиблого бійця Антоніна Олександрівна уже зустрічала їх зі сльозами на очах і в чорній хустині. Вона все знала: сусіди прочитали про жахливу, трагічну звістку в соціальних мережах і розказали старенькій. Єдине питання, яке її хвилювало, коли привезуть тіло сина додому.

«Так сталося, що крім Володимира, везли ще одного загиблого — молодого лейтенанта Олександра Маланчука, який служив командиром взводу. Закінчив Національну академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові, але сам був родом із Буковини. Тоді його повезли у Чернівці, а нашого Володю залишили вдома, — долучається до розмови голова Погребищанської районної спілки учасників АТО Микола Маценко. — Земляки зустрічали його вздовж дороги, дотримуючись карантинної дистанції, потрібно ж бути шану воїнові віддати. Він за нас загинув, маємо це пам’ятати».

Молодший брат Володимира Олександр теж служив в АТО, але після мобілізації повернувся в село, до родини і зайнявся господарством. Він не раз просив брата, щоб той залишив службу, бо вже з честю виконав свій обов’язок, пора і про себе, і про майбутнє подумати, але старший не слухав. Махав рукою, мовляв, відчепися, сам вирішуватиму. Як розповідає директор місцевої школи, класний керівник загиблого Іван Дмитренко, хлопці хоч і брати, але, як це часто буває, різні за характером. Олександр дістав тяжке поранення в ногу і демобілізувався, бо вдома теж роботи вистачає, є дружина, діти, батьки не молодіють, потребують уваги та підтримки. Володимир любив завершувати кожну почату справу, може, саме через це не дозволяв собі повернутися з війни без довгоочікуваного миру.

«Володя гарно вчився в молодших і середніх класах, голова «варила» так, як треба, хоч перед випуском трохи здав, дозволяв собі прогулювати уроки, певно, інші інтереси з’явилися. Як і інші хлопчики, любив поганяти м’яча, захоплювався технікою, — пригадує Іван Петрович. — Під час церемонії прощання мені, як учителю, було приємно чути про Володю щирі слова від його командира, бойових побратимів. Як сказав його товариш: «Можна було повернутися спиною і знати на 100%, що Володя прикриє». Відчайдушним був. Хлопці згадували, що він кілька разів відмовлявся від ротації, писав рапорти, щоб залишитися на «передку», бо відчував себе там потрібним. Я гордий, що мав такого учня».

Поховали Володимира Мовчанюка з усіма військовими почестями. Церемонія прощання відбулася 2 квітня в його рідному селі і тривала кілька годин. Попри карантин, провести героя в останню дорогу зібралося більш ніж сотня людей, переважна частина з них — демобілізовані атовці та волонтери. Вічний спокій Володимир Мовчанюк знайшов біля своїх родичів. За волею матері поховали його поруч із дідусем та бабусею. Поруч Антоніна Олександрівна залишила місце і для себе.