МЕНЮ

Завжди говорив: «Я воїн і патріот»

13 серпня, 2014 - 11:20

Від початку антитерористичної операції на сході України загинуло вже 568 українських воїнів, повідомив у понеділок спікер інформаційно-аналітичного центру РНБО Андрій Лисенко. Це 568 унікальних світів, яких ми втратили через військову агресію Росії. Це трагедії тисяч рідних і близьких, непоправна втрата, яку ми повинні розділити з ними. Ми продовжуємо публікувати історії загиблих героїв: зовсім молодого палкого патріота Ореста Квача та досвідченого військового Павла Ящука, які не змогли стояти осторонь подій ще з часів Майдану і обоє служили в добровольчому батальйоні «Айдар», та військового за покликанням, капітана Дмитра Георгієва, удова якого тепер сама ставитиме на ноги двох синів, а також юного десантника Андрія Шульгу, який загинув, щоб відвести  смерть від товаришів.


 

Армія була справою його життя

 

Капітан Дмитро Георгієв загинув у ніч на 26 липня на блокпосту, куди він приїхав відвідати бійців

Ужгородська тележурналістка Галина Ярцева, котра впродовж останніх місяців виконує місію своєрідного громадського «інформбюро» про ситуацію в частинах, де служать призвані із Закарпаття бійці, у ніч на 26 липня сповістила трагічну новину — неподалік луганського аеропорту героїчно загинув 37-річний офіцер з Ужгорода Дмитро Георгієв.

Упродовж кількох місяців перебування в зоні АТО капітан не раз телефонував і надсилав пані Галині SMS зі щирими словами подяки закарпатцям за їхню невпинну моральну й матеріальну підтримку українських військовиків, які нині воюють за Україну. І раптом — ця звістка про загибель...

До передислокації його підрозділу в зону бойових дій Дмитро Георгієв служив в ужгородській військовій частині А1778 гірсько-піхотного батальйону заступником начальника штабу.

Народився Дмитро В’ячеславович 17 серпня 1977 року в Миколаєві, а дитинство його минуло на Черкащині. Звідси 1994 року, як солдат строкової служби, був призваний до лав Збройних сил України. Дуже скоро він зрозумів, що армія — це справа його життя. Відслуживши строкову, вступив до Одеського інституту Сухопутних військ за спеціальністю «Бойове застосування мотострілецьких підрозділів». Ставши офіцером, отримав призначення до розквартированої в Ужгороді військової частини, де молодий лейтенант командував спочатку механізованим взводом, ротою, а відтак був призначений заступником начальника штабу батальйону.

Завдяки своїм здібностям за відносно короткий період він не лише впевнено просувався по службі, а й здобув визнання і повагу серед солдатів та офіцерів. Колеги згадують його як фахівця високого класу, відмінного керівника й водночас добру і чуйну людину. Заступник командира частини по роботі з особовим складом майор Олександр Бовкуненко каже, що Дмитро був військовим за покликанням, до своїх обов’язків завжди ставився відповідально й добросовісно, володів неабиякою витримкою і з величезною повагою ставився до рядового складу, цінував кожну ввірену йому людину.

У зоні бойових дій капітан Георгієв перебував практично з перших днів проведення АТО. Тієї страшної ночі, десь за півтори години до трагедії, він приїхав на блокпост неподалік села Весела Тарасівка під Луганськом. Його товариш по службі, на очах якого сталася трагедія, розповів, що капітан мав намір заночувати тут з бійцями, а вранці відвідати бійців на іншій території. Відносний спокій, який може бути на війні, раптом порушив натужний гул легковика, який на шаленій швидкості мчав до блокпоста. За кілька десятків метрів терористи почали стріляти з автоматичної зброї, і одна з випущених ними куль наскрізь прошила бойового офіцера.

Героїчна смерть капітана Георгієва зробила вдовою його молоду дружину Марину, без батьківської підтримки зростатимуть його двоє синів — 2001 та 2007 років народження. Піклуватися про них — відтепер є справою честі міської громади Ужгорода, яка разом з бойовими побратимами капітана 29 липня віддала йому останні почесті та провела на вічний спочинок на міський Пагорб Слави. Капітана Д. Георгієва поховали на Алеї Героїв, поруч із бійцями С. Мартином та О. Попадинцем, які полягли поблизу луганського Щастя...

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород


 

«Він — Герой з великої літери»

 

21-річний десантник Андрій Шульга з Херсонщини врятував товаришів ціною власного життя

Не оминуло горе й уродженців Херсонщини. Нещодавно мешканці села Дар’ївка, що неподалік обласного центру, з почестями хоронили молодого бійця 79-ї окремої аеромобільної бригади Андрія Шульгу. В останню путь 21-річного хлопця проводжали сотні людей: односельчани, рідні, друзі, які приїхали з інших областей. Хлопця поховали в день ВДВ. В оточенні Андрія ніхто й досі не вірить, що його нема. Кажуть: був душею і серцем будь-якої компанії. Про це свідчать і десятки скорботних записів друзів на його сторінці у соціальній мережі. Він ніколи ні на що не скаржився, все переводив на жарт, жив легко, так само намагався вирішувати й будь які труднощі. А служити в армії було його мрією.

Розмова з мамою Андрія була складною. Пані Оксана не стримує сліз. Вона залишилася без надійного помічника і улюбленого сина. Виховуватиме сестричку Андрія — Дашу. Та, як каже пані Оксана, «я триматимусь, я впораюся, адже я — мати десантника».

«У мене двоє дітей. Якщо доня іноді не слухає, щось по дому не так зробить, речі не там кине, то з Андрієм ніколи такого не було. Він прийде зі школи — все розкладе по місцях, прибере в хаті, помиє посуд і ще й за меншою сестрою пригляне. Пам’ятаю, маленьким я його вчила не смітити. А потім якось сама необережно викинула папірець на сходах. Ми піднялися до квартири, а він такий заявляє: «А я б на твоєму місці повернувся і підняв би». Це йому років чотири було, — розповідає мама Андрія. — Його ніколи не бачили в поганому настрої. Друзі тягнулись до нього, залюбки спілкувались. Так було і в армії. Коли ми зустрілися з його товаришами по службі, вони сказали, що Андрій був душею роти. Він завжди казав: «Мам, війни немає, як почнеться — я тебе заберу». До останнього не знала, що він там. Дзвонив кожного дня, але все казав, що то десь в наряді втомився, то ще щось. Я чула по телевізору, що їхню бригаду обстрілюють, а він все казав, що то не їхня, що вони далеко. Потім я дізналася, що то все таки стріляли по них. Важко це згадувати... Він ніколи в мене не просив грошей, хотів бути самостійним. З чотирнадцяти років пішов підробляти, щоб мати свою копійку. Першу зарплату витратив на мене. Дуже любив сестричку і все купував їй подарунки: телефон, енциклопедії, планшет обіцяв. Не палив. Займався спортом. Є відзнаки по айкідо, любив тайський бокс. Дуже хотів в армію, бо його старший двоюрідний брат — десантник. Андрій хотів бути схожим на нього. Тож після училища почав готуватися до служби. Спочатку лікарі йому придумали проблеми з нирками, потім із грудною кліткою. Ми ще раз обстежилися — все добре. Потім пішов видаляти родимки на попереку та на шиї, бо через них, виявляється, теж не брали. Хотів служити тільки у ВДВ. Як приїхали на присягу, ротний дякував нам за сина. Коли ж Андрій приїздив на вихідні, казав, що служба — це його. Що дуже любить стрибати з парашутом. Що хоче присвятити армії все життя. І от ціною свого життя, як мені сказали, він урятував товаришів. За півгодини до того подзвонив батькові, радісно сказав, що все добре».

Днями у Дар’ївці небайдужі односельчани зібралися обговорити вшанування їхнього героя. Люди вирішили назвати сільську школу іменем Андрія Шульги. «Війна прийшла у наше село. Ми поховали воїна, який захищав наші домівки. Односельці хочуть, щоб про Андрія пам’ятали завжди. Він був дуже хорошою людиною, про це вам скаже чи не кожен у селі. На зборах громади ми вирішили питання щодо найменування школи в його честь, — каже один з ініціаторів ушанування пам’яті Андрія Валерій Суржук. — Це рішення передамо в сільську раду і в районну. Я думаю, що остаточне рішення буде позитивним, адже ми попередньо обумовили це питання».

На збори дар’ївців також завітав заступник командира військової частини А0224 (у якій служив Андрій Шульга) підполковник Іван Савка. Він висловив глибоке співчуття і велику повагу громаді за виховання мужнього воїна, подякував за їхню ініціативу. «Я не можу сказати, що цього хлопця немає. Він — у наших серцях, у нашій пам’яті житиме вічно. Це герої сьогодення, які своїми подвигами робили все можливе, щоб виконати завдання, захистити нашу державу, — коментує «Дню» підполковник Іван Савка. — Андрій загинув героїчно, він урятував товаришів від смерті та каліцтва. Він проходив службу в інженерно-саперній роті. Під час одного із завдань вони шукали брід, через який міг би пройти особовий склад і техніка. Все було заміновано. Нелюди, які бажають крові наших побратимів, встановили підлі пастки, розтяжки, які навіть саперам важко знешкодити. Вони розмінували низку небезпек. Але повертаючись назад, Андрій помітив ще одну. Коли він зрозумів, що вибух неминучий, дав команду товаришам лягати, а міну накрив собою. Він — Герой з великої літери. На таких людей треба рівнятися. Тому те, що роблять його односельці — дуже правильно. Він віддав життя за майбутнє нашої України, щоб ми жили в сильній і мирній країні». 

Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон


 

Повернувся в Україну і став прикладом патріотизму

Павло Ящук знав, що зі своїм досвідом зможе бути корисним там, де найважче. Загинув 21 липня у бою з терористами

Бердичів втратив славного земляка: у боях із терористами на сході України  загинув Павло Ящук — 48-річний боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Його знали багато бердичівців і про нього говорять як про принципову особистість, з особливою біографією і долею. Павло Володимирович Ящук народився в сім’ї кадрового військового. Батьки — уродженці Андріяшівки Бердичівського району. В Андріяшівці, у Бердичеві проминули його дитинство і юність. Згодом він закінчив Красноярське вище училище МВС СРСР. Після училища — служба в елітному спецпідрозділі МВС Росії «Витязь». Ще за Радянського Союзу він служив у «гарячих» точках. Має багато різних нагород.

Хоч і був громадянином Росії, та Україна, рідні краї, кликали його, бо завжди були в його серці. І він повернувся. У своєму вже не юнацькому віці міг би жити спокійним «цивільним» життям, мав дружину, довгоочікуваного семирічного сина... Але така вже невгамовна, небайдужа вдача була в Павла, що він не міг терпіти несправедливості, і коли побачив по телевізору, як б’ють на Майдані студентів, одного вечора у грудні сказав дружині: «Я не можу на це дивитися...» Він встав і пішов пішки до траси, й попутками поїхав до Києва на Майдан. Павло Ящук — із російським паспортом у кишені — вирушив боротися за вільне й гідне життя своєї України.

В’ячеслав Златогорський, голова Антикорупційного комітету бердичівської Самооборони, соратник загиблого героя в сюжеті Бердичівського телеканалу «Вік» розповів: «Павло створив на Майдані спецпідрозділ «Ведмеді» і був нашим командиром. Пам’ятаю, як тоді, завдяки Павлу, ми достойно вийшли з оточення: без втрат  винесли всіх ранених. Він був одним із організаторів бердичівської Самооборони...  Його смерть для нас велика втрата. Таких, як він, народжуються одиниці».

Паспорт громадянина України Павло все ж таки отримав 14 квітня 2014 року і дуже цим тішився і пишався. Зовсім незадовго після цього разом з побратимами пішов добровольцем до батальйону «Айдар», щоб  їхати на схід відстоювати свою Україну. Він дуже вболівав і переживав, коли бачив, що воюють зовсім молоді хлопці, і знав, що він зі своїм досвідом зможе бути корисним там, де найважче...

Павло Ящук загинув за Україну, залишившись для своїх побратимів легендарною особистістю, прикладом  принциповості, патріотизму. Поховали Павла Ящука  25 липня у селі Андріяшівка Бердичівського району, на рідній землі, звідки витоки його роду.

Оксана КЛИМЧУК, Житомирська область


 

Завжди говорив: «Я воїн і патріот»

23-річний Орест Квач загинув у бою за Лутугине

Тернопільщина попрощалася з бійцем 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» Орестом Квачем. Двадцять третього липня герою виповнилося лише 23 роки, а вже 27 липня в бою за місто Лутугине Луганської області він загинув. Пішов у зону АТО добровольцем. Поховали юнака у рідних Заліщиках. Провести його в останню путь зібралося чи не все місто. Хлопець зростав у багатодітній родині, був порядним, розумним, справжнім патріотом, — згадують усі, хто його знав.

Заступник директора, вчитель історії та правознавства Заліщицької гімназії ім. братів Гнатюків, де навчався Орест, Василь Дяків каже: «Він був щирою відкритою дитиною, ініціативним, активним, любив життя. Іще малим мав власну думку. Орест завжди пам’ятав, що українець. Багато читав, захоплювався історією. У цьому велика заслуга його дідуся Дмитра».

Для друзів і побратимів юнак був душею компанії. Як розповідають його товариші, однокласники, він змалку цікавився військовою справою. Завжди говорив: «Я воїн і патріот». Тому й вирішив навчатися у Київському військовому ліцеї ім.І. Богуна. Згодом — на юридичному факультеті Київського національного економічного університету ім.В. Гетьмана. Орест вільно володів англійською, захоплювався бойовими мистецтвами. Був найкращим у Тернопільському спортивному клубі «Характерник», кандидатом у майстри спорту зі фрі-файту. Ішов по життю з кредо: «Україна або смерть».

«Він був цілеспрямованим, оригінальним, нестандартним, — згадувала подруга Ореста Ярина Миронюк. — Щоразу, як ми з ним бачилися, він усміхався, просто був настільки життєрадісним. Орестові були притаманні лише позитивні риси». «Пам’ятаю, ми з Орестом сиділи над Дністром і роздумували про життя,— каже однокласниця Іванна Кушнірук. — Тоді він порадив мені прочитати книжку Пауло Коельйо «Воїн Світла». У ній головний герой наділений рисами справжнього рицаря, який бореться за справедливість, мир і любов. Саме таким був Орест — Рицарем Світла». Ці ж слова дівчина написала також на своїй сторінці у соцмережі «ВКонтакті».

Виголошуючи поминальну промову, генеральний вікарій Бучацької єпархії Української греко-католицької церкви, отець Володимир Заболотний наголосив: «Після цих смертей ми не можемо залишатися, такими, якими були вчора. Ми мусимо змінити ставлення до життя. Є чимало молодих людей, які не мають куди себе подіти, вони марнують час, а патріоти нашої країни, такі, як Орест, сидять в окопах і молять Господа: «Нехай мене ця куля не зачепить!» Ми мусимо пам’ятати, що в ці хвилини хтось вмирає за нашу свободу. Орест Квач запитав себе: «Якщо не я, то хто? Якщо не сьогодні, то коли? Він знав, що настав час, коли він може допомогти своїй державі. Не абстрактній Україні, а тим людям, які його знають, які хочуть щастя і спокою».

Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль