«Здорова робоча атмосфера»

Коли копирсаєшся у власних літературних враженнях за рік, що минає, пригадуєш прочитане і недочитане, з’являється чітке відчуття: 2017-й не позначився якимсь мега-яскравим вибухом, появою Головної Книжки, що ефект від неї став би справжньою подією року. І, здається, це добре. Бо дозволяє звернути увагу на більше різноманітних, цікавих книжок, яких у 2017-му не бракувало. А розмаїтість — не втомлюся це повторювати — належить до головних чеснот літератури. Чеснота, що сприяє здоровій робочій атмосфері.

З ДОНБАСУ І ПРО ДОНБАС

Утім, є кілька книжок по-особливому актуальних, а отже, й таких, що мали цьогоріч особливе значення. Передусім, це тексти, в різний спосіб пов’язані з війною на Донбасі.

Першим номером іде антологія «Порода» (видавництво «Легенда»). Вона позиціонується як збірник української літератури Донбасу, з дуже потужною репрезентативністю (авторів-уродженців, мешканців Донбасу чи просто в різний спосіб причетних до цього регіону) — від Василя Стуса й Емми Андієвської до Любові Якимчук і Володимира Рафєєнка. Антологія очікувано двомовна. По-перше, вона дає надзвичайно широку картину регіональної літератури. По-друге, з «Породи» вимальовується неабиякий внесок мешканців Донеччини та Луганщини до української літератури і  — ширше — української культури, глибока закоріненість тут цих явищ.

Мабуть, найочікуванішою «книжкою про війну» (на жаль, це поняття вже перетворилося на кліше) 2017 року був роман «Інтернат» Сергія Жадана (видавництво «Meridian Czernowitz»). Війна в ньому зображена через уламок життя одного пересічного героя — в цьому сенсі, здається, кожна нова книжка Сергія Жадана щораз «народніша». Усупереч загальним тенденціям і характеристикам письма цього автора, переконують критики, «Інтернат» вийшов жорстким, малослівним і болючим. Безумовно, перед нами приклад пошуку «правильної» мови для писання про сьогоднішні події.

Але найбільш яскравим вийшов інший роман, пов’язаний з бойовими діями, — «Довгі часи» Володимира Рафєєнка. Він з’явився одночасно в російському оригіналі (видавництво «Фабула») та в українському перекладі Маріанни Кіяновської («Видавництво Старого Лева»). Тривають дискусії, до якої літератури належить цей текст. Але що точно поза сумнівами, то це його приналежність до української культури й українського контексту. У центрі книжки — життя кількох «проукраїнських» мешканців окупованого міста, на котрих одного чудового дня покладається метафізична місія вирушити до Києва з метою запустити таємничі механізми, щоб зупинити війну. Трагедію і страх війни Володимир Рафєєнко, як на мене, поки що неперевершено зумів поєднати з іронією та з, можна сказати, витонченим естетством.

Варто згадати тут і ще одну антологію — «14 друзів хунти» (видавництво «ДІПА»). Це різножанровий збірник творів українських бійців, волонтерів, журналістів, блогерів, переселенців. Більшість її авторів ніколи не позиціонували себе як фахових літераторів, а проте саме з літературної точки зору антологія вийшла цікавою, строкатою та вартою уваги. Від іронічних армійських щоденників Дмитра Якорнова до філософських віршів учасника оборони Савур-Могили Максима Музики. Чудова фіксація тієї специфічної (суб)культури, яка сформувалася довкола російсько-української війни.

ІСТОРІЯ: ДОБРА ПОЖИВА І ДЛЯ ПИСЬМЕННИКІВ, І ДЛЯ ДОСЛІДНИКІВ

Хотів написати «не війною єдиною», розпочинаючи речення про лауреатку відразу кількох цьогорічних літературних премій Катерину Калитко, але в її прозовій книжці «Земля Загублених» («Видавництво Старого Лева») війна теж не сходить зі «сцени». Щоправда, тут вона виписана в символічному, метафоричному, універсальному плані. Проза Катерини Калитко взагалі багатозначна, вона значною мірою існує на рівні притчі. І назва книжки тут стає зовсім не випадковою — письменниці вдалося створити для своїх окремих оповідань цілий самодостатній світ чи бодай континент. Любителям такої прози в ньому буде цікаво і загадково.

Так само яскрава прозова книжка, зосереджена на ще одному вимірі універсальної, притчевої історичності, — «Дім для Дома» Вікторії Амеліної («Видавництво Старого Лева»). Авторка обіграла одну з важливих і популярних у сьогоднішньому літературному процесі тем: родинну історію на наших, за визначенням Тімоті Снайдера, «кривавих землях». Історія нестандартна, бо її герої — російськомовна сім’я, що після Другої світової війни оселилась у Львові (тобто вони не вкладаються в пересічні уявлення про місто). Нестандартності додає й те, що розповідає її... пудель на ім’я Дом. Що ж, така несподівана перспектива дозволяє десь писати жорсткіше, а десь, навпаки, з м’яким та співчутливим гумором.

Історичні питання висвітлювала в 2017 році далеко не сама лише художня література. Газета «День» не могла залишитись осторонь цієї надважливої сьогодні тематики. Результатом стала книжка «Корона, або Спадщина Королівства Руського». До неї зібрано статті, присвячені переосмисленню витоків і самої природи української державності. Її мета — «зв’язати часи» і створити нові культурні сенси. Як і завжди в своїх книжкових виданнях, «День» акцентує ті питання, котрі перебувають далеко від фокусу громадської уваги, але є ключовими для неї.

Так само в «історичній» рубриці наших умовних підсумків року слід згадати чудову книжку літературознавця, професора Леоніда Ушкалова «Ловитва невловного птаха» (видавництво «Дух і Літера»). Це конденсована авторська версія біографії нашого видатного філософа-містика Григорія Сковороди. Людини й автора, якого українцям іще треба по-справжньому відкривати для себе, а тим паче — відкривати світові. Книжка Леоніда Ушкалова, з одного боку, досить прозоро, чітко й доступно написана, а з іншого, «начинена» великим обсягом спеціальної інформації.

Важливою книжковою подією стало видання в «Коморі» листів Лесі Українки. Уже побачили світ два томи. Цей епістолярій одночасно є й «школою письма» видатної авторки, а заразом — добрим джерелом для розуміння біографічних подробиць щодо життя Лесі Українки, її поглядів, настроїв, світосприйняття.

І, звичайно, перевидання у «Смолоскипі» мемуарів учасниці ОУН-УПА Марії Савчин «Тисяча доріг». Текст, що читається як гостросюжетний пригодницький роман, але водночас є справжнім важливим історичним документом.

САТИРИЧНИЙ ПОРТРЕТ СУЧАСНОСТІ

Було б великим перебільшенням і схематичним узагальненням називати наступні дві книжки 2017 року «сатиричною прозою». А проте, в обох них сатиричний первень присутній. Ідеться про (пост)абсурдистський «Череп» Олега Шинкаренка (видавництво «Люта Справа») та про сюжетний і реалістичний «Факультет» Дарини Березіної (видавництво «Смолоскип»). Олег Шинкаренко засобами повного затирання сенсу і доведення до краю, та й за край, міфології «русскаго міра» створює не лише смішну, але лячну пародію на сучасну імперіалістичну Росію. А Дарина Березіна знущально, приголомшливо впізнавано портретує корумповану та нерідко позбавлену сенсу і безпосередніх функцій пострадянську вищу освіту. Герої її «Факультету» займаються будь-чим — хабарництвом, підступами, розвагами, колективними знущаннями — лише не безпосередньо викладанням і навчанням.

ПОЕЗІЯ. І ПСИХОЛОГІЗМ, І ФОРМАЛІЗМ

Традиційно в 2017 році було що почитати з української поезії. Виокремлю нові книжки вже визнаних ключових поетів — «Хвою» Павла Коробчука та «Дорослу» Галини Крук (обидві книжки — «Видавництво Старого Лева»). Обидві виразно психологічні та з чітким ритмом. Обидві помережані цікавими системами асоціацій і алюзій. Проте якщо Павло Коробчук більше уваги віддає яскравій і дзвінкій мовній грі, то Галина Крук радше концентрується на смислових пошуках у дусі «вченої поезії». Смішно було б судити, що тут краще. Краще — і те, й друге. Те саме можна сказати й про «Канабіс» Тараса Федюка (видавництво «Зелений Пес»). Книжка нових віршів одного з «патріархів» сучасної української поезії потішить його прихильників, бо в ній є всі традиційні риси віршів Тараса Федюка. Динамізм, жвава силабо-тоніка з прозорою асоціативністю, легкий всеохопний ліричний скепсис.

З-поміж дебютантів відзначу збірки нових лауреатів літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» — «Рубати дерево» Дарини Гладун і «Цукровик» Олександра Мимрука. Дарина Гладун демонструє концептуальну поезію з приємними формалістичними нотками, з міфологічними нашаруваннями, то герметичну, то, навпаки, втілену в сюжетні історії. А Олександр Мимрук пише вірші, сказати б, «культурологічного» характеру, часто замиловані в урбаністичну спадщину українських міст, зокрема й радянського періоду.

Окремою поетичною подією року є книжка «Бабин Яр. Голосами» Маріанни Кіяновської (видавництво «Дух і Літера»). Це своєрідний віршований спіритичний сеанс із жертвами та свідками трагедії в Бабиному Яру. Кожен текст постає ніби сповіддю людини про всеохопну жорстокість, страх і безвихідь, про ілюзії та про смерть, що зрівняла всіх. Немає сумнівів, що книжка стане одним із помітних українських літературних внесків в історію Бабиного Яру.

Цей огляд зовсім не претендує на повноту. Радше він нагадує окремі камінчики, витягнуті зі щільного гірського потоку. Цікавих, значущих і показових у плані тенденцій розвитку книжок було набагато більше.

А завершити хочеться на позитивній і світлій перекладацькій ноті. Це — роман «Крамничка «З легкої руки» сербського письменника Горана Петровича в перекладі Алли Татаренко (видавництво «Комора»). Книжка присвячена читанню як такому, її персонажі заходять просто в книжки й опиняються в дивовижних світах. Милий і життєствердний сербський постмодернізм, що змушує час від часу згадувати про Мілорада Павича, також нагадує нам про те, як книжка не тільки вчить, готує, наснажує чи викликає співпереживання, але іноді здатна й вишукано розважити, може стати розумним і приємним другом.