МЕНЮ

Заповнити «білі плями»

Марія ЧАДЮК, «День»
2 липня, 2020 - 16:15
Олексій СІНЧЕНКО: «Теза про те, що українська культура — абсолютно самодостатня, має всі ті здобутки, як і європейська, але не має тих, хто може про це розповісти, інтерпретувати — провідна для Романа Корогодського»

Роль шістдесятників, дисидентів, безсумнівно, є надзвичайно вагомою в українській історії. Водночас досі не всі постаті здобули в Україні належне пошанування, лишаючись малознаними, а й інколи й невідомими для великої частини суспільства. Цю несправедливість прагне виправити проєкт «Невідомі дисиденти». Як розповідає його організатор, письменник і журналіст Ярослав КАРПЕЦЬ: «Одного разу я став учасником «Літературної вітальні». Це проєкт Юлії Кравченко, яка також організовує фестивалі шістдесятництва. Лекція була присвячена Євгену Сверстюку та Валерії Андрієвській. Гостем літературної вітальні був Олексій СІНЧЕНКО — літературознавець, головний редактор серії «Постаті культури» у видавництві «Дух і Літера». Стиль викладу, ясні думки, рідкісні деталі про Сверстюка й Андрієвську, які дуже западають в душу, запам’яталися й мені. Тож я вирішив особисто познайомитись із паном Олексієм і запропонувати йому співробітництво. Так і народився цей проєкт, який охопив маловідомі імена. Одне з них — Роман Корогодський, популяризатор спадщини Ю. Шевельова, перший видавець романів Ю. Андруховича та Віктора Домонтовича. 14 разів його виганяли з роботи, цькували, не давали втілювати українські проєкти. Ця постать однозначно заслуговує на розголос і пошанування». Перша лекція була присвячена саме йому.

ДОРОГОВКАЗ У ДОСЛІДЖЕННЯХ ШІСТДЕСЯТНИЦТВА

Для Олексія Сінченка ця постать є дороговказом у дослідженнях шістдесятництва. «Хто займається історією дисидентства, то навряд чи може оминути праці Романа Корогодського, який не просто написав серію спогадів про покоління 60-х, не просто був активним учасником цього руху, а ще й транслював ідеї, пробував переосмислити цей період, виокремлю.чи в ньому кілька складників», — пояснює Олексій Сінченко. Історія Романа Корогодського нині є також особливо актуальною: російськомовний, єврей, він відкрив для себе українську культуру і не тільки доєднався до неї, але й не відступив, попри всі переслідування, які через неї зазнав.

Цей світоглядний переворот відбувся уже після Другої світової війни, коли Роман  Корогодський разом з родиною повернувся не в Київ, де він народився, а поїхав на Поділля, до родичів. Тоді, як розповідає Олексій Сінченко, він вперше почув українську мову, дізнався, що був Голодомор, що ті, хто боронять Україну, ще досі переховуються в лісах і чинять опір: «Приятель, з яким він спілкувався, який і привідкрив йому ці моменти історії України, сказав: «Ми маємо знати нашу історію, але нікому не повинні про це говорити». І ця фраза запам’яталася Корогодському, тому що вже в доволі зрілому віці він звертається до неї знову та переосмислює її».

ПЕРЕХІД НА УКРАЇНСЬКУ

Повернувшись до Києва у 1947 році, він потрапив у, здавалося, цілком російськомовне середовище. Олексій Сінченко навів такі слова Романа Корогодського: «у Харківському та Київському університетах і на київських курсах іноземних мов, де я навчався, легше було довідатися про Карфаген... ніж про справжню історію України». Відповідно, усе більше уваги Роман Корогодський звертає на інформацію, яка діставалася до нього неофіційно.

Як пояснює Олексій Сінченко, з одного боку, Роман Корогодський був пов’язаний з російськомовним середовищем Віктора Некрасова, а з іншого — Неллі Корнієнко привела його у щойно створений Клуб творчої молоді, де він познайомився з Лесем Танюком і практично з більшістю шістдесятників. Це українське середовище його привабило, він доєднався до нього, поступово втрачаючи зв’язок з російськомовним. А 1962 року, як зафіксував собі сам Роман Корогодський, він перейшов на українську мову. Олексій Сінченко розповів, що цей перехід не був простим. Зокрема, він навів пораду, яку Анатолій Макаров колись дав Роману Корогодському, щоб коли той говорить монологи, то висловлювався російською, а коли діалоги — українською. Принагідно дослідник також згадав, що й Алла Горська (яка також була спершу російськомовною) ходила до Надії Світличної, щоб та надиктовувала їй диктанти українською мовою (до слова, як зауважив Олексій Сінченко, російськомовним був і Юрій Литвин, який був знищений фактично за захист української мови, за причетність до Української Гельсінської групи).

МОМЕНТ «ПРОЗРІННЯ»

Окрема частина лекції присвячена й менш відомій темі еволюції світогляду представників шістдесятництва. «Коли ми зараз говоримо про шістдесятників і покоління того часу, то складається враження, що вони від народження були борцями, мали чітку україноцентричну позицію, але це зовсім не так. Багато хто з них проходив складну еволюцію, особливо це відбувалося з тими, хто народжений у Східній Україні. Бо, наприклад, Євген Сверстюк, народжений на Волині, мав уявлення про альтернативу: він жив у трьох різних державах — Польщі, Німеччині (під час окупації), СРСР. До речі, чому його чи не найменше друкували, бо було зрозуміло, що його письмо наче зовні може бути таким, що не дратує радянську владу, але насправді впізнавалася абсолютна опозиційність. Євген Сверстюк був чи не найуспішнішим та найцікавішим автором самвидаву. Саме за його тексти багатьох людей саджали до тюрем, — зазначає Олексій Сінченко. — Але якщо йдеться про деяких інших представників шістдесятництва, зокрема певною мірою і про самого Романа Корогодського, то вони все ж таки пережили певну еволюцію».

У цьому контексті особливої ваги набувають духовні батьки шістдесятництва (як означував це сам Роман Корогодський). «Покоління шістдесятників могло б не відбутися, якби не було спадковості, яка давала їм світло й розуміння того, що існувала певна культура, окрім офіційної соцреалістичної», — наголошує Олексій Сінченко. Недаремно місцями, де збиралися шістдесятники, стали не тільки квартири Івана Світличного чи Алли Горської і Віктора Зарецького, часто можна було почути «зустрінемося у Вишнихи». Вишниха — це Варвара Олексіївна Маслюченко-Губенко, дружина Остапа Вишні, у якої часто збиралися шістдесятники. Так само слід згадати про Лію Дроб’язко, дружину відомого перекладача Євгена Дроб’язка, а ще дружину Бориса Гмирі — зустрічі, проведені там, здебільшого було приурочено його пам’яті.

СВОЯ ВІЗІЯ КУЛЬТУРИ

Ще одне відкриття у житті Романа Корогодського сталося уже в часи незалежності, коли він зрозумів, що може бути не тільки кінознавцем. Його усе більше притягувала до себе література. «Це був той час, коли він дуже активно включається у розбудову української культури. Не тільки як автор текстів, досліджень, а й своєрідний ідеолог, у тому розумінні, що він пробує вибудувати свою візію культури, — розповідає Олексій Сінченко. — У 1993 році з’являється проєкт «Українська література ХХ ст.» (згодом перейменований в «Українська модерна література»), який він з видавництвом «Фоліо» та В.Шевчуком започатковує з метою представити сто найвартісніших творів літератури, які б заповнили «білі плями» та дали б можливість по-іншому говорити про українську культуру. Теза про те, що українська культура — абсолютно самодостатня, має всі ті здобутки, як і європейська, але не має тих, хто може про це розповісти, інтерпретувати — провідна для Романа Корогодського та його досліджень». Сам дослідник своєю працею виправляв цю ситуацію, вибудовуючи дискурс української модерної інтелектуальної культури. Саме тому Ю. Шевельов, Ю. Луцький, О.Соловей та інші постаті стали тими людьми, кого він чи не найбільше популяризував.

Як підсумовує Олексій Сінченко: «Роман Корогодський ніколи не любив колективної відповідальності, він прийшов до цієї культури індивідуально й вказав, що в цій культурі існує певна діалогічність, що ця культура має вибудовуватися на зразках традиції і сучасності. Тому що тільки це дає якість культури. Він дуже часто говорив, що ті, хто дуже тихо і наполегливо працює, тримають культуру». Роман Корогодський був повністю відданий українській культурі».

Нещодавно у видавництві «Дух і Літера» вийшла книга присвячена Роману Корогодському, там є спогади про нього, листування. У циклі «Невідомі дисиденти» також будуть лекції про Михайлину Коцюбинську, Валерія Марченка, Зиновія Красівського, Гелія Снєгірьова. А наступна лекція, що відбудеться 12 липня, буде присвячена Іванові Світличному.