МЕНЮ

Як віднайти людину?

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
19 серпня, 2016 - 14:19
Новий філософський роман-притча Ігоря Павлюка побачив світ у видавництві «Апріорі»

Роман — Вирощування алмазів — Ігоря Павлюка — своєрідне випробування і для читачів, і для фахових критиків та літературознавців. Цей твір містить елементи роману-сповіді, утопії та дистопії, екологічного роману та роману катастрофи. Зрештою, видавництво й автор зазначили, що це — філософський роман. Проте мені йдеться про сприйняття цього твору передусім як казки, «дорослої» казки-притчі про людину як сутність, позбавлену історичного детермінізму. Людина — особливий продукт нашої реальності, який ми маємо розглядати через відповідну оптику, — цілісну, мультивимірну. Твір принципово емансипований від нашої життєвої конкретики, від моменту сьогодення, в якому людина, здається, десь розчинилася. Письменники забули або загубили людину.

«Вирощування алмазів», напевно, можна вважати й метафізичним романом. Ігор Павлюк написав нетиповий український роман, який нагадує символістську притчу-параболу про нового Адама, про помилку Софії, про Саваофа. Ті, хто здатен вирощувати в собі алмази, — люди покоління Х чи Z. Але завдання космічних деміургів — забезпечити умови для вирощування цих структур. Без цього людство приречене на самознищення: «Люди — рак на тілі Землі. Вони її донищать разом із усім живим, тваринним і рослинним світом... Звідси Гітлер — найбожественніша істота, бо вона знищила найбільшу кількість людей... Ні, це сатанинська істота, бо Творцю потрібна не кількість і якість, якісна кількість, врешті-решт» (с. 110). У цьому романі чимало парадоксальних висловлювань, філософських сентенцій та афоризмів, вельми провокативних і почасти жорстких думок. Але ж людська істота — те, що потребує опору, а наше життя — це постійний опір реальності. «А люди як люди. Уявіть собі, — сказав професор, — люди врешті-решт усі однакові, особливо в екстремальних умовах» (с. 38). У романі І. Павлюк поміщає героїв у екстремальні умови. І ось тоді починається «пєрєдєлка чєловєка», ось тоді людська істота тріскається, і на поверхню виходить щось геть незнане. Укогось це чорне лайно, агресія, жорстокість, прагнення до влади і жадання підкорити слабшого; у інших (і таких значно менше) в екстремальних умовах починають виростати алмази — особливий продукт людської боротьби зі світом, бунтарства і внутрішньої незбагненної сили. Для оповідача одна з таких ситуацій — армія, в якій хтось сам стає безжальною зброєю і знаряддям убивства, хтось вдається до диктатури і під...растії, а хтось тікає в чертоги внутрішнього виміру, в якому геть зникають вияви людської недосконалості.

«Вирощування алмазів» — роман про людину, яка сама по собі постає найтрадиційнішим і найнепередбачуванішим створінням. І навіть існування в іншому метафізично-лабораторному вимірі Часу, Простору, Випадку, Долі не створює враження, що перед нами — дивний світ. Загадковий старець Лоа — божевільний експериментатор, який знає всі шпарини людського єства, а проте все одно має здатність чудуватися людиною. Випадок і Доля, наприклад, — такі ж самі Істоти, наділені основною людською рисою — емоційністю. Можливо, вони таки Над-Люди, проте Над-Людина — лише похідна проекція розуму, здатного бачити цю реальність у людських, питомо людських, а отже, обмежених і неповних параметрах і категоріях. «Не-людське» людина бачити принципово не здатна. А тому всі розмови про Над-Людину в ніцшеанській або постніцшеанській парадигмі — лише гра розуму, яка породжує або чудовиськ, або метафізичні сутності, про які ми думаємо дедалі менше в нашому земному вимірі. А роман І. Павлюка змушує нас подивитися на реальність як на багатовимірний світ, у якому є свої непізнавані, сховані, субтельні шпарини та схованки.

Саме по собі мистецтво, здається, таки не здатне наблизити людину до пізнання суті цього світу. Можливо, потрібна взаємодія мистецтва, релігії та науки, щоби з часом наблизитися до іншого боку реальності. Проте таке наближення зовсім не означатиме дешифрування Основної Загадки Буття. «У пам’яті Генерального Комп’ютера бачив дуже багато зародків людей на рибному, земноводному, тваринному рівнях розвитку. Їх вбивали-абортували священики, монахи, перелюбники. Деякі з них Простір і Час або й сам Лоа зразу ж вводять у лона запліднених жінок як цінний (алмазний) матеріал для наступних поколінь. Вводять, звичайно, на генному рівні. А з деяких пір і мені, Випадку, дозволяється втручатися... У нас тепер демократія» (с. 60). Концепція людини, яку змодельовано в романі, передбачає поєднання генетичного детермінізму та випадковості. Людина, за Павлюком, — Божий проект, наділений випадковістю (від життєвих ситуацій до випадкового сполучення ДНК). У світі немає Добра і Зла, не існує бінарних опозицій і непримиренних меж. Церква могла заподіювати не менше зла, ніж фанатики нацизму. Зло — це інший вияв Добра, інший Лоа, якого примітивні люди кличуть Сатаною. Істина, хоч якою б потенційно множинною була, криється в глибинах людського єства. І лише випадкова ситуація та фатум здатні розставити акцент: або в людині переможе істина добра, або істина зла.

Оскільки людина не здатна до кінця пізнати добро і зло у світі, то і вироків людина не повинна виносити. Лише комп’ютер Лоа на Страшному Суді зможе встановити істину. Людина — слабка, а тому небезпечна істота: керуючись прагненням «морального імперативу», часто вона за принципом компенсації виносить такі вироки, які диктує її власна «без алмазна» жорстока сутність. «Лукавить той, хто каже, що Бога любить, хоч ближнього свого ненавидить, — якось так звучать слова Бога у людській Книзі. Любов — це і є найсуттєвіша ознака Бога. Любов не має законів. Любов сама — закон» (с. 129).

У романі порушено  комплекс філософських проблем про людську сутність, про страждання і хвилини щастя, про справжнє і фарисейське, про інформаційне і метафізичне, логічне та парадоксальне. У сучасному світі можна любити Бога й ненавидіти попів, як зауважує оповідач роману. Більше не існує к’єркегорівського «або-або», натомість мислення людини ХХІ століття дедалі впевненіше почуває себе в координатах «і-і» з множинною варіативністю «і».