«Виняткова щедрість, принциповість і доброта»

Зала Національного музею літератури України заповнена людьми. Був час, коли на одному з її крісел сидів доктор філологічних наук, професор, письменник, засновник «ЛітАкценту», постійний автор і друг «Дня» Володимир Панченко, готуючись вийти із завжди точною і глибокою промовою. Але, на превеликий жаль, не цього разу. Хоч все одно, навіть тепер, коли його немає з нами, відчутною була його незрима присутність. 

УШАНУВАТИ ДІЯЛЬНІСТЬ ВОЛОДИМИРА ПАНЧЕНКА НАЙВИЩОЮ НАГОРОДОЮ

Під час вечора пам’яті було багато виступів, кожен з яких відкривав нові аспекти особистості Володимира Панченка. Та водночас було чимало спільного, про що згадував мало не кожен. Напевно, найбільш влучно схарактеризував це Максим Георгійович РИЛЬСЬКИЙ, онук Максима Тадейовича: «Є люди, поруч з якими відчуваєш просвітління. Стільки доброти, тепла, щирості вони випромінюють, що ти переймаєшся їхньою чарівністю, підпадаєш під їхнє енергополе». Ще однією популярною темою була розповідь про мандрівки з Володимиром Євгеновичем – під час яких він вражав усіх своїми знаннями, адже місцевість була для нього тісно пов’язана зі світом літератури, формуючи «літературні ландшафти». 

Така майстерність й відданість літературі, ясна річ, заслуговує на найвищу нагороду. Тож однією з обговорюваних тем стало питання внесення змін у положення Шевченківської премії, щоб її можна було отримати посмертно. Літературознавець, письменник, видавець Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ навів історію, яка стала винятком щодо Нобелівської премії: «Колишній вчений секретар Нобелівського комітету, поет Ерік Аксель Карлфельдт був номінований. Він помер задовго до розгляду. І комітет присудив премію, це був безпрецедентний випадок. Коли на всіх цих академіків наскочили папараці, вони сказали, що є вища правда й вища мудрість. Поет видатний, дуже складний, тому мало його перекладів є іноземними мовами, до того ж це був їхній товариш і колега в Нобелівському комітеті». А із залу нагадали, що і в історії Шевченківської премії є випадки, коли лауреатами ставали посмертно, наприклад, Іван Багряний, Василь Стус…

Уже відомо, що положення змінювати не будуть, та все ж лишається надія, що завдяки впливу громадськості, можна буде ушанувати діяльність Володимира Панченка найвищою українською нагородою.

«БЕЗ ДУШЕВНОСТІ, ТЕПЛОТИ, МИЛОСЕРДЯ, УСІХ ЧЕСНОТ, ЯКІ БУЛИ У ПОВНІЙ МІРІ У ВОЛОДИМИРА ЄВГЕНОВИЧА, БУДЕ ДУЖЕ Й ДУЖЕ ХОЛОДНО НА СВІТІ»

Водночас, звичайно, вечір пам’яті – це передусім спогади. «Він був ще студентом і надіслав у «Літературну Україну» рецензію. Рецензія була слабенька, але відчувалося, що людина тямить в літературі. І я йому написав великого, дуже дружнього листа. Володя потім часто згадував про нього і казав, що це було вперше, коли йому з редакції написали не «ваш допис не надрукуємо», а великий лист на кілька сторінок. Про все. Але в цій рецензії був талант. Я йому замовив іншу статтю, рецензію, і він почав друкуватися в «Літературній Україні» ще в останні роки навчання. А потім ми багато з ним контактували, їздили по Україні, і не тільки», – пригадує український літературознавець, громадський діяч, почесний президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ. 

Хоч і не з такого давнього часу, але Володимир Панченко пов’язаний і з газетою «День». Він був не просто одним із найталановитіших авторів: хоч яку б тему висвітлював – робив це завжди надзвичайно професійно й незмінно цікаво. Більше того, він був другом і партнером «Дня», який не тільки пропонував ідеї, а й допомагав їх втілювати.

Головний редактор газети «День» Лариса ІВШИНА також поділилася спогадами. Зокрема, згадала випадок, коли депутатам І скликання, хто не киянин, запропонували квартири, а Володимир Панченко відмовився від «подарунка». Як пояснює Лариса Івшина: «Це був насамперед великий моральний перерозподіл. Звісно, потрібно ставитися з розумінням до всіх тих, хто їх прийняв, але водночас це була особлива історія. І мені здається, що компроміси, поступки поступово з’їли силу українського відродження. Чомусь ми досі не проаналізували багато тих повчальних уроків, які дала нам новітня історія. Чим можна працювати з цими обставинами? Напевно, що створенням альтернативи – якісної, моральної. Робітників для цієї справи завжди було мало. І для мене особливо цінними були ті автори «Дня», які поряд з нами намагалися додати свій інтелект до роботи для усього суспільства.

Україна зіткнулася з величезним перевиробництвом інформації, але не лише її, а й заниженої попси, яка вже в кінці 90-х почала атакувати свідомість. Боротися з цим було дуже складно, тому після поразки на виборах 1999 року (коли газета «День» була єдиною опозиційною газетою, що заперечувала право тодішнього президента обиратися на другий термін), я прийшла на «Ніч виборів» на каналі «1+1» і сказала, що Україна розминулася зі своєю історією, що буде сильна еміграція, і для того щоб втримати ту частину народу, треба працювати для суспільства. Це стало ще одним завданням газети.

Звісно, тоді ще не було розуміння, з ким ми будемо займатися суспільством і як. Але була б ідея – люди знайдуться. І саме тоді (до цього ми з Володимиром Євгеновичем були не так добре знайомі, хоча потім він сказав, що читав «Історію і Я» у газеті) він прийшов і сказав: «Чому б Вам не зробити книгу?». Я якось ніколи про це не думала, але в мене одразу було зворотне питання – «А ви будете зі мною?». Відповідь була така, яка абсолютно характеризує Володимира Євгеновича Панченка. Він сказав: «Так». Знаєте, до справ культури люди дуже часто підходять як споживачі – коли тільки ставлять завдання, що потрібно зробити. Тому я особливо ціную відповідь Володимира Євгеновича.

Він був усі роки з нами у формуванні потужної бібліотеки. Книга, яка була створена цього року, «День вдячності», теж містить його тексти. І він навіть написав рецензію на неї за 10 днів до свого відходу. Ця виняткова щедрість, принциповість і доброта – риси справжніх українських інтелігентів. Не знаю, чи вони вціліють, тепер більше говорять про публічних інтелектуалів, хоч часом про інтелект там і не йдеться, а ось інтелігентність, душевність, теплота – це дорогоцінний скарб, який ми повинні, я думаю, привнести в сьогоднішнє життя. Нехай навіть буде країна в гаджеті, але без душевності, теплоти, милосердя, усіх чеснот, які були у повній мірі у Володимира Євгеновича, буде дуже й дуже холодно на світі».

Більше подробиць про вечір пам’яті Володимира Панченка – читайте в новорічному номері газети «День».