МЕНЮ

Володимир Сорокин: від Москви до Берліна

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
12 грудня, 2019 - 16:00
Письменник із сумом спостерігає, як на його очах російська столиця перетворюється зовсім на інше місто

Нова книжка есеїв Володимира Сорокина, ймовірно, найвидатнішого з нинішніх російських письменників, має назву «Нормальная история» (М.: АСТ; CORPUS, 2019). Ця назва змушує згадати ранній сорокинський роман «Норма», де герої щодня зобов’язані вживати брикетики якоїсь коричневої субстанції, але не шоколаду, а набагато гірше. І справді есей «Нормальная история», що дав назву збірці, розповідає про те, як створювалася «Норма». Письменник зазначає, що «складність «Норми»для західного читача в тому, що в ній радянський контекст поданий у чистому вигляді, як то кажуть, raw — без соусу, без гарніру, без жодних адаптаційних рамок. Жувати цю норму — справа непроста й для російськомовного читача. Для західного ж це рівносильно потраплянню до мозку Homo soveticus, що не є комфортним станом».

Як видається, і сьогодні росіянам доводиться пережовувати державну норму колишньої консистенції, лишень тепер не у вигляді комуністичної ідеології, а у вигляді імперського ура-патріотизму, до того ж зараз цю нову норму намагаються змусити жувати і деяких західних політиків. Більшість есеїв публікували у 2009—2010 роках у журналі «Сноб», деякі написані пізніше, але багато з них під час укладання збірки зазнали істотної редактури, зокрема і в контексті російсько-українського конфлікту.

Сорокин описує свій життєвий шлях, від щасливого підмосковного дитинства до знайомства з Берліном, де він зараз проводить більшість часу, через літературні метафори, через антропоморфні речі, з несподіваного боку відкриваючи природу речей і понять. Це, звісно, жодним чином не автобіографія (хоча й чудова проза), але з есеїв ми часто-густо дізнаємося, як народжувалися ті чи ті романи, оповідання або п’єси. А також бачимо, як якісь стилістичні знахідки в есеї потім перетікали до іншої сорокинскої прози. Наприклад, один з героїв п’єси «Щи» став одним із ватажків кримінального світу і ворогом нової тоталітарної екологічної диктатури, «де головна мета населення — позбавлення від сміття, яке кожному доводиться зберігати або вічно тягти на собі», після того, як на стажуванні у Швейцарії його оштрафували за неправильне сортування сміття.

Виявляється, тут втілився особистий досвід письменника, проте не в Швейцарії, а в Японії, де місцеві жителі безуспішно домагалися від нього навчитися сортувати сміття за складними японськими правилами: «Слід зізнатися, сортувальник сміття з мене, росіянина, в Японії катастрофічно не вдався. За це сусіди (здебільшого хатні господині) регулярно повертали мені моє сміття під двері з приклеєними посланнями, багатими на знаки окликів. Невідомі ієрогліфи застерігали і погрожували. Я ж, прямуючи до університету, повертав мої пакети на смітник. Врешті-решт на мене махнули рукою: що з нього, дикуна, візьмеш?!» Сміття для Сорокина стає чимось онтологічним.

Письменник освічується в коханні до Москви своєї юності, але із сумом спостерігає, як на його очах столиця перетворюється зовсім на інше місто: «Місце, де стоїть вертикаль влади. Де сходяться всі шляхи державні. Це зрозуміліше. Голова велетенського імперського дракона. Що став тепер бронтозавром. Усі нерви і вени від гігантського багатовікового тулуба тягнуться сюди. Мегаполіс, до якого несуть і везуть з усіх кінців країни. І їдуть з чолобитними. Наприклад, із гірського Алтаю. Їдуть із чолобитними на конях гірськими стежками, зі шкіряними гаманами золота і смарагдів, під охороною ратників (за першої публікації було лише «срібло»; певно, заміна відображає зростання корупційних апетитів відтоді), потім пересідають на «мерседеси» з блималками, кладуть гамани до багажників, їдуть до Кремля». За першої публікації редакція «Сноба» з обережності замінила фразу з Кремлем на невизначене «їдуть далі...» Виокремлених же слів про «імперського дракона» та інших у першій публікації не було. Сорокин зізнається, що «осередки людського в Москві: провулочки та бульвари. Та ще двори московські. Хоча двори нині всі перекрито шлагбаумами, наче це державні, заборонені зони. На жаль, із затишку провулків швидко виростаєш і виходиш на проспект. А там висотки, потік машин, вітри державні й енергії соціальні... незатишно».

Для Сорокина Москва — це «місто, згвалтоване вертикаллю влади». По-справжньому ж близька йому лише зникла Москва кінця XIX століття: «Хочеться пірнути туди й опинитися на її нешироких вулицях людського розміру з рисаками, калачами, Хитрівкою, Мисливським Рядом, Сухарівкою, городовими, гімназистками, юнкерами, пані, панночками, прикажчиками і половими, які розмовляють справжньою російською мовою. Мова сучасної Москви письменникові може бути приємною хіба що феноменологічно». Цим самим Сорокин передбачив репліку, що наробила стільки галасу, філолога Гасана Гусейнова про «клоачну» російську мову. Письменникові не подобається, що відтоді Москвою прошлося надто багато катків, які понівечили її, — сталінський, хрущовський, брежнєвський, лужковський, собянинський. І зараз у «московитів» лише два виходи щодо «сили пристрасті Вертикалі Влади»: «Жити тут далі» або «тікати, тікати з торбинкою за спиною в широкий шум задумливих лісів...»

Згвалтованій і понівеченій Москві письменник протиставляє «місто відкритих просторів» — Берлін, у якому Сорокин вперше побував наприкінці 1988 року і закохався в нього на все життя. За 30 років, що минули відтоді, там нічого кардинально не змінилося, тим паче в гірший бік, лише зникла Берлінська стіна, яку письменник ще встиг застати. Вабить же в Берліні передусім те, що тут «весь міський світ існує лише для людини, для її життя і зручності, і ні для чого більше!» Навпаки, в «імперських просторах» Москви «за всієї їх відвертості, доступності для «широких народних мас» ніколи не було затишку, навпаки, вони ніби протистояли затишку радянської людини, всім цим маленьким помешканням, обставленим тим, що вдалося дістати щоразу у незвичний спосіб, вирвати в держави або знайти в антикварній крамниці».

У Москві між помешканням і зовнішнім світом пролягає чіткий кордон: у помешканні мешкаю я, а за його межами все належить державі, «цьому жорстокому і непередбачуваному правителеві, що сприймає населення як будівельний матеріал». У Берліні ж письменник, залишаючи своє помешкання, «опинявся в цікавому великому просторі, що продовжує простір помешкання». Один із паризьких знайомих Сорокина назвав Берлін «найдемократичнішим містом Європи». Дай Боже, аби Москва колись стала новим Берліном!