МЕНЮ

Відчути «Літпроцес»

Олег КОЦАРЕВ
3 липня, 2019 - 10:45
Роман із літературного життя сталінських років

Ефектна прозова новинка сезону — роман Марини Гримич «Клавка», що побачив світ у видавництві «Нора-Друк». Його перипетії розгортаються в сталінському Києві 1940-х років, точніше в тодішньому літературному середовищі української столиці.

УВАГА ДО МАЙЖЕ ІГНОРОВАНИХ ПОВОЄННИХ РОКІВ

Головна героїня книжки — молода жінка Клавдія, яка працює секретаркою в Спілці письменників, а отже, з огляду на свою посаду, виявляється більш-менш посвяченою в чимало інтриг повоєнної української радянської літератури. Інтриги ці розгортаються в двох місцях — у самій Спілці та в письменницькому будинку «Роліт» («робітники літератури»).

Отож, як бачимо, Марина Гримич обрала для свого роману досить нестандартну, як на сучасну українську прозу, тему. Коли сьогодні заходиться про літературний побут радянських часів як матеріал для художньої творчості, все-таки найбільш «спокусливе» враження справляють двадцяті-тридцяті роки з їх політичними пристрастями, експериментальним буянням стилів і концепцій, палкими суперечками, літературними війнами, самогубствами, арештами та вбивствами. Незаперечна заслуга письменниці полягає в тому, що вона привернула увагу до майже ігнорованих повоєнних років.

Причини ігнорування насправді зрозуміти нескладно. Література доби зрілого сталінізму була вкрай заідеологізована, стилістично досить одноманітна, а самим літераторам уже зовсім не випадало бути такими ексцентричними, як у попередні десятиліття. Не дуже вдячний матеріал. Але, перефразовуючи одного з поетів тих часів, «історії — не обійти». Марина Гримич упевнено доводить своєю книжкою, що навіть із таких малодинамічних і темних (із нашої сьогоднішньої перспективи) часів можна робити варту уваги літературу.

ПОДРОБИЦІ «ЛІТПРОЦЕСУ» І ЖИТТЯ ПІСЛЯВОЄННОГО КИЄВА

Ключові дійові особи роману «Клавка» — секретарі, коректори, редактори, друкарки, маловідомі тепер письменники, родичі письменників. Завдяки цьому Марина Гримич дає змогу читачам подивитися не на «портрети» найбільш хрестоматійних авторів (хоча й Рильський з Малишком чи Яновський з Бажаном тут теж час від часу виникають), а відчути саму механіку, матерію, подробиці літературного процесу. Побачити, як технічно готують знаменитий письменницький з’їзд, на якому відбудеться черговий «погром» письменників, призначених неблагонадійними. Помацати двері, папірці, друкарські машинки. Почути особливі голоси й особливу мову партійних і літературних чиновників. До речі, прикметно, що на цьогорічному «Книжковому Арсеналі» збіглись і презентація «Клавки», і виставка, присвячена «Роліту», київському будинку, в якому жило чимало українських письменників середини двадцятого століття.

Зрештою, оце відчуття побуту, матерії стосується в «Клавці» не лише «літпроцесу». Багато і ретельно виписано різних реалій буденного і святкового життя повоєнного Києва. Від Євбазу та комуналок до найвищих кабінетів і спеціальних ресторанів, із яких і смачно, і весело спостерігати, як просте напівголодне населення відбудовує побите війною місто. У цих декораціях реалій сорокових відбувається чимало драм — від примусового виселення інвалідів війни (малознана тепер тема, варта окремої розмови) до особистої драми Клавки.

Особиста драма полягає в тому, що молода жінка абсолютно несподівано для себе опиняється в любовному трикутнику. Їй робить недвозначні знаки уваги та пропозиції, з одного боку, партійний високопосадовець, а з другого — дуже дивний молодий письменник: він повернувся з армії, воював, літературна «тусовка» підозрює його в зв’язках із радянськими спецслужбами, але при цьому він демонструє вільнолюбну поведінку, наївне правдорубство і навіть на згаданому письменницькому з’їзді наважується виступити проти ідеологічних цькувань. Як зрозуміти і як розв’язати цю ситуацію молодій секретарці Спілки письменників?

Стилістика «Клавки» — досить проста і реалістична. Книжка цілком може читатися просто як історична мелодрама, хоча в тексті закладено й інші проблемні рівні. Наприклад, переосмислюються форми післявоєнної лояльності населення до радянської влади, особливості тогочасної гендерної ситуації (зокрема, в середовищі інтелігенції), «стилістичні» нюанси тодішньої сексуальності. Цей роман, здається, також міг би стати непоганим матеріалом для екранізації.