МЕНЮ

Вічний парубок української літератури

Степан ПРОЦЮК
21 листопада, 2019 - 17:58
(25 листопада — 181 рік від дня народження Івана Нечуя-Левицького)

Він покинув роботу вчителя російської словесності, щоб стати першим професійним українським письменником. Він конструював свої ідеологічні романи, як-от, «Хмари», в атмосфері майже цілковитої байдужості або несприйняття. Його твори було за що критикувати, але саме «Хмари» витворили новий тип патріота, саме у «Хмарах» нуртує болісне письменницьке шукання ідеального героя, відданого українізації у найширшому сенсі.

Іван Нечуй-Левицький (перша частина прізвища — псевдонім, рідкісне поєднання псевдо і прізвища, що також відображає певну ексцентричну химерність світобачення цього письменника) прожив усе життя київським самітником. Він багато років у один і той же час прогулювався з парасолею у руці, при будь-якій погоді, кожного дня. Такою прогулянкою мовби виконував якийсь складний ритуал, якісь замовляння життєвих стихій, допомагаючи собі парасолею, неначе скіпетром жерця...

Але з ним були всі Миколи Джері та Кайдаші, всі його Параски і Палажки, яких ми пам’ятаємо і по-своєму любимо ще з отроцьких літ. Він витворив їх силою свого письменницького таланту. Як писав хтось із тогочасних критиків, його  «Кайдашева сім’я» була «малюнками сільського ідіотизму». Невисокий і сухорлявий, із самітницьким стилем життя, Нечуй-Левицький, який, за реплікою Франка, часто «скаржився на якусь жолудкову слабість», не лише зображав усю трагікомічну безпросвітщину селянського життя.

Письменник конструював іншу національну дійсність, ще далеко до знаменитого гасла Хвильового «Геть від Москви!». У статті «Сьогочасне літературне прямування» він закликав писати мовою «старої баби», доводячи читачеві непотрібність для нього тогочасної російської літератури. Можна сказати, що Іван Нечуй-Левицький був першим українським літературним «націоналістом», звісно, у найкращому значенні цього слова.

Але так само він не сприймає тогочасну нову українську літературу, нещадно критикуючи її у статті «Українська декадентщина» (1911 р.), чи будь-які вкраплення галицьких діалектів, непорушно зафіксувавши у мозку різновид центрально-українського діалекту своєї матері, що мав стати, на думку Нечуя-Левицького, еталоном української літературної мови.

У творах Нечуя-Левицького незрідка є прикрашені нелогічні завершення, як-от, у «Бурлачці» чи «Кайдашевій сім’ї». Трапляється дискусійне розуміння психології жінки. Такі недохопи, що можуть випливати навіть із особливостей характеру, є у кожного письменника, навіть класика. Але найперше, що хочеться констатувати, — це певний магнетизм творів Нечуя-Левицького, їхня особлива енергетика, яка затіняє більш слабкі місця. Своїми творами, з болісними шуканнями відповідей, з елементами гумору та сатири в зображенні гірших рис національної ментальності, тонким і зворушливим описом кращих, вартих захоплення, ментальних рис, цей письменник є одним із перших у незримому пантеоні національної класики.

Коли йому було 12 років, мати померла. Із батьком-священиком стосунки у нього та старшої сестри завжди були відчужені. Письменник згадував, що малими вони не сміли заходити до батька, який «все писав проповіді». Пізніше юнак покине навчання у духовній семінарії, не пішовши шляхом батька. Зате образ покійної матері став спершу для хлопчика, а потім юнака і дорослого чоловіка святинею для вічних незримих молитов у ім’я її пам’яті.

Письменник не був відкритим для спілкування з людьми. Стверджували, що він навіть не досидів святкування у тісному колі 25-річчя його ж літературної діяльності, посилаючись на строгий, із нахилом до ритуалізації, режим сну... Всі найкращі сили власної душі Нечуй-Левицький покладає на творення популярної, особливо для того часу, прози. Там відбуваються найпалкіші розмови, там запалюються, як вечірні зорі, найясніші пориви людського серця, там спалахують і гаснуть цілі світи людських доль.

Цілком можна припустити, що письменник, який назавше залишився парубком, усе шукаючи відмовки від одруження, вважав власну сім’ю певним оскверненням пам’яті матері, яка так рано пішла у могилу і навіть розлуку з якою хлопчик болісно переживав ще за її життя... Також він усе життя дослухався до старшої сестри, яка його, немічного і замежово самотнього, здала у київську богадільню, де письменник швидко помер у 1918 році. Помер, невідомо за яких обставин, швидше за все, зазнаючи лютого холоду, голоду і принижень...

«Він жив тільки літературою і заради літератури. Поза літературою не було у нього нічого» — надзвичайно влучно скаже критик Сергій Єфремов про Івана Семеновича Нечуя-Левицього — вічного парубка, одруженого з українською літературою.