МЕНЮ

Василь Овсiєнко: сповідь правдоборця

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
18 квітня, 2019 - 15:15
Видавництво «Кліо» опублікувало книжку спогадів відомого українського в’язня сумління

Як і чому, здавалось би, пересічна людина, така, як будь-хто із нас, кидає виклик могутній Системі, стає бунтівником, дисидентом, борцем за невід’ємні громадянські права? Такий вибір є завжди мотивованим — обставинами власного життя, перебігом історичних подій, почуттям національної та особистої гідності. І кожен такий вибір є неповторним — хай би скільки було схожих рис у біографіях наших славетних правозахисників...

«Я ПРОСТО ЧИНИВ ТАК, ЯК ВЕЛІЛА СОВІСТЬ»

Василь Васильович Овсієнко — яскрава постать з-поміж тих, хто «не міг мовчати». Відомий громадський діяч, політв’язень, історик дисидентського руху, він провів у неволі тринадцять з половиною років. 8 квітня Василь Овсієнко відзначив свій сімдесятирічний ювілей. Природно, що цей рубіж часто є моментом, коли людина, подумки аналізуючи своє життя, підбиває проміжні підсумки зробленого, побаченого, почутого, узагальнює особистий досвід.

І саме зараз київське видавництво «Кліо» підготувало до друку збірник спогадів Василя Овсієнка «Життя як покута», де гранично правдиво, щиро, сповідально він розповідає про свій життєвий шлях — дитинство, батьків, родину, свій світоглядний вибір, про те, що давало йому наснагу вистояти у, на перший погляд, безнадійному двобої з радянською державною машиною.

Сила цих спогадів — у чесності. Василь Овсієнко геть не прагне виставити себе якимось незвичайним героєм, він просто стверджує: я просто чинив так, як веліла совість. Видання, в основу якого покладено розгорнуте інтерв’ю пана Василя для Харківської правозахисної групи 1997 року, суттєво доповнене й виправлене у 2004 і 2018 роках, містить також статті й відгуки про Овсієнка його табірних побратимів, друзів, колег, знайомих: Василя Лісового, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Романа Корогодського, Миколи Жулинського...

«ВОГОНЬ ПРАВДИ», ЩО РУХАЄ ДУШЕЮ МОЛОДИХ УПРОДОВЖ СТОЛІТЬ

Отже, як Василь Овсієнко став дисидентом? Про це — чимало сторінок книжки. Автор згадує: «Голод 1933 року забрав у Ставках (рідне село пана Василя на Житомирщині. — І. С.) 346 життів. Це — треть села... Мати розказували, що за колективізації вивезли із села 50 сімей. Не все то були «куркулі». Прийшла бамага: вислати 50 сімей. Кого? Сільське начальство визначило: оцей мені в борщ наплював, оцей межу переорав, а оцей не потрібен у селі. Ще в дитинстві я часом затаєно слухав, як старші говорили про колективізацію, як із села виселяли «куркулів», про голод 1933 року, про війну... Під хатами валялися черепашки річкових молюсків — ними люди рятувалися від голоду. Ще й нас учили, що можна їсти лободу, щавльовики, лопуцьки, козловики, заячий щавель і заячий часник, цвіт акації...»

Звісно, це — на все життя, таке не забувається. 1935 року, згадує Василь Овсієнко, розібрали церкву в Ставках, славну на всю округу. «Дерево розікрали — на деяких колгоспних будівлях і хатах, пам’ятаю, довго з-під побілки проступали лики святих. А з решти дерева збудували клуб». Ще враження дитинства: «Про політику в хаті не говорили, але хтось навчив мене у відповідь на запитання «Хто твій батько?» — вилазити на лавку і показувати на портрет Сталіна. Він був на зеленій картонці настінного календаря. Я не відчував ідеологічних розходжень із самим собою, коли сидів на тину і співав: «Серп і молот — смерть і голод». Тоді мати набили мені губу. Мати били рушником, то не дуже боліло...»

Пан Василь згадує: «Ми в селі не сміли сказати комусь криве слово чи взяти щось чуже, ми не лазили по чужих садках. Мали кілька яблунь, за які здирався продподаток. Я ще пам’ятаю, як по садку з батьком ходив чужий чоловік, якого називали страшним словом «фінагент» (з наголосом на «а»), рахував дерева й кущі смородини. Заглядав у хлів, чи там не більше як одна корова й одна свиня. Видно було, що такий твердий до нас батько боїться цього «фінагента», і той страх передавався нам. У хаті про владу не говорили, але страх перед нею завжди висів і гнітив. Влада була чужа й ворожа: «вони» — і «ми».

І цілком доречно Василь Овсієнко у цьому ж контексті цитує виступ (ще 1990 року) знаменитого дисидента Левка Лук’яненка про те, як радянською владою було розбещено душу українця-трудівника: «Споконвіку у нас, у тій самій Хрипівці, в якій я народився, не було злодіїв. Один-два чоловіки були, що іноді крали десь сметани глечик. Ніхто нічого не крав — і раптом усе населення змушене було красти. Це був величезний моральний удар по нашому народу. Тож коли мій батько ховався від мене, коли ніс в’язку соломи, він не хотів, щоб я бачив, що він бере чуже, то я вже потім ту в’язку брав спокійно. І можна собі уявити, як легко наші сини вже беруть цю в’язку».

Василь Овсієнко цілком щирий, він оповідає без жодних прикрас: «Та певно ж, був я комсомольцем, може, навіть щирим. Із 14 років. Навіть думав, що в партію колись вступлю. Але походив по тих убогих поліських хатах, то закралися в мені поважні сумніви: щось воно не так у нашому суспільстві. Забагато брехні. І ніби й сам уже забріхуюся». Оце «забагато брехні» і це, по-людськи таке зрозуміле небажання «забріхуватись» самому (цей «вогонь правди», що рухає душею молодих впродовж століть) — і визначили подальший шлях пана Василя. Шлях, на якому було і навчання в університеті, і поширення «самвидаву» («антирадянська агітація та пропаганда»), і відмова від пропозицій «покаятись», а відтак — 13 років тюрем і таборів, і братство друзів, і зради, і незламність, і слабкість людей. Власне, про це — вся книжка.