МЕНЮ

«Упокорення страхом»

Підготувала Марія ЧАДЮК
14 лютого, 2019 - 15:54
Книжка Тамари Вронської про те, як СРСР перетворив усіх своїх громадян на заручників режиму

Безпорадні «гвинтики системи» — такі слова зазвичай застосовують, щоб описати людей у радянському суспільстві. Це категорія минулого, а втім, вона й досі має вплив на українців. Адже чому поняття гідності актуалізувалося в суспільному просторі лише в 2014 році? Коли ця зневіреність у власних силах була вмонтована в суспільство? А головне — як? Можливо, відповідь на це питання дасть нам змогу зрозуміти, на що потрібно спрямувати зусилля, аби нарешті припинити дію цього чинника на розвиток нашої держави.

Книжка «Упокорення страхом. Сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади, 1917—1953 рр.» Тамари Вронської — ключ до наведеного питання. Ця праця розкриває, як саме режим закріпляв кожного (!) громадянина СРСР у павутинні страху. Адже історики, які аналізували каральну політику більшовизму, фокусувалися передусім на найжорстокіших та найбільш масових її проявах (інші способи згадувалися як супутній, другорядний елемент державного терору). Однак, як показує Тамара Вронська, це лише «верхівка айсберга».

За кожним репресованим стоять його рідні, єдиним «злочином» яких була сімейна спорідненість з «ворогом народу». Це сотні тисяч людей, яким тривалий час не було приділено достатньої уваги дослідників і суспільства загалом: дружини, яких, бувало, з немовлятами, за вироками Особливої наради, вміщували до таборів ГУЛАГ на 5 — 8 років, дочки й сини, яких віддавали в дитячі будинки, змінюючи імена, щоб вони забули минуле, а ще ті, кого виселяли з рідних міст, звільняли з роботи, позбавляючи засобів існування... І терор проти них не був неврегульованою стихією. Насправді ця вакханалія управлялася дуже жорстко й цілеспрямовано.

Саме долі цих людей і присвячена книжка Тамари Вронської, де чи не вперше в історичній науці системно, в широкій ретроспективі (юридичне підґрунтя, способи втілення, результати) було досліджено переслідування радянською владою сімей, зарахованих до числа «ворожих». Тема, до слова, не випадкова для Тамари Вронської — згодом вона дізналася, що й сама походить із такої родини.

Знайти вичерпні відомості щодо всіх репресованих та дискримінованих родичів «ворогів народу» надзвичайно складно. Проте, як стверджує Тамара Вронська, «архіви — майстерня історика», тож справа за справою, документ за документом — і справжні масштаби репресій почали оприявнюватися. Ці дані — конкретні докази, які матеріалізують біль людей і той страх, на якому наголошують, оповідаючи про СРСР. Але без цих документів страх — це лише щось абстрактне, і ті, хто не пам’ятає тих часів — не зрозуміють його глибини та масштабів. Це дослідження дає змогу пояснити іншим, що реально відбувалося в умовах довготривалого, тотального політичного терору, воно є потужним контраргументом проти заяв на кшталт: «Сталін збудував потужну державу, де у людей були рівні можливості». Утім, «рівність» і «право» виявлялися і в можливості бути покараним без жодної провини.

«За що?» — це питання, яке звучить в історіях репресованих дружин, дітей та інших членів родини. І на яке немає жодної логічної відповіді. Люди, шукаючи справедливості, тільки усе більше грузнули в цій драговині абсурдного устрою, який влаштувала радянська влада, устрою, де від громадян нічого не залежить, вони не мають жодних прав. Так само як і всі ті, хто не були жертвами режиму, але бачили, що чинили щодо інших (влада реалізовувала свою репресивну політику в демонстративний спосіб, аби залякати якомога ширші кола суспільства; кожен мав знати — завтра можуть прийти й за ним, постраждає не лише він, а й його сім’я).

У такий спосіб, відбираючи єдину опору для громадянина — закон, як пише Тамара Вронська, радянські керівники «створювали нездоланне відчуття, що окрема людина не спроможна за жодних обставин впливати на власну долю». Так творилися «гвинтики системи». Згодом, страх і безправність змінило почуття приреченості. Це вже відчувається під час нової хвилі повоєнного терору, коли людей, зокрема й деяких ЧСИР, удруге карали за той самий «злочин» — про що наступна книжка Тамари Вронської «Повторники...», яка вже готується до друку.

«Люди звільнилися з ГУЛАГУ, але ГУЛАГ не пішов остаточно з них», — наголошує авторка. Адже і досі не всі прагнуть знати про таке минуле своєї родини, а є такі, що знають і мовчать — захищаючись у такий спосіб від сторінок історії, які здатні, мабуть, на їхнє переконання, зруйнувати хитку стабільність (напевно, це психологічне захисне застереження, що глибоко укорінилося на генетичному рівні). Тож відчуття «гвинтика» досі остаточно не викорінене зі свідомості.

Як «всі громадяни радянської тоталітарної держави були її заручниками» та якою була доля затаврованих родин і окремої людини в радянських жорнах — в інтерв’ю з Тамарою Вронською.

КАРАЛЬНІ ЗАХОДИ ВЛАДИ ВІД ПЕРШИХ РОКІВ ЇЇ ІСНУВАННЯ

— Коли почалися каральні заходи щодо «ворожих» родин?

— Прийнято вважати, що репресування родичів «ворогів народу» розпочалося головно в добу Великого терору. Утім, це не так. Уже від перших років свого існування радянська влада, усвідомлюючи, що страх за життя своїх близьких є найсильнішим серед інших, застосовувала каральні заходи й дискримінацію, створюючи відповідне законодавство щодо близького оточення всіх, кого вважала своїми опонентами. У директивах такого спрямування була відсутня аргументована мотивація. Замість неї винайшли казуїстичне поняття «соціально небезпечні особи (елементи)», яких треба було ліквідувати чи ізолювати через зв’язки зі «злочинним середовищем».

Ще 1918 року Л.Троцький (нарком військово-морських справ) наголошував, що «армію не можна побудувати без репресій», і запропонував тримати в заручниках родини військових спеціалістів, мобілізованих до РСЧА. Кожен із них подавав список членів своєї родини і під особисту розписку отримував попередження — «зрада потягне арешт його сім’ї...»

Сімейне заручництво й кругова порука стали неодмінними атрибутами терору й під час боротьби з селянськими повстаннями. Численні директиви з щодо цього містили чіткі приписи брати в заручники дітей та дружин повстанців. У 1922 — 1923 рр. почав формуватися численний загін «мінусників» — осіб, яким заборонялося мешкати в певних місцевостях, зокрема й через належність до «неблагонадійних» сімей.

— Ці методи застосовували й під час розкуркулення — депортації, чи виселенню, підлягала вся родина. А паспортизацію теж можна вважати «інструментом» у боротьбі з «ворожими» родинами?

— Так. У межах паспортизації на початку 30-х років відбувалося «очищення» паспортизованих місцевостей від «ворожих» родин. У Москві, Ленінграді та 100-км навколо цих міст, а також Києві та Харкові (відповідно — у 50-км приміській зоні) певним категоріям громадян та членам їхніх сімей паспорти не видавали та примусово видаляли їх за межі вказаної «режимної» території.

Відтоді термін «мінусники», що стосувався людей, яким заборонялося проживати ближче N-го кілометра від великих міст, ще міцніше вкорінився в радянському репресивно-каральному жаргоні та в побутовому мовленні. До «мінусників» були зараховані також і члени родин «позбавленців», «розкуркулених», репресованих за політичними статтями та ін.

«КРИМІНАЛІЗАЦІЯ ІНСТИТУТУ СІМ’Ї»

— А коли саме відбулася, за вашим терміном, «криміналізація інституту сім’ї»?

— У 1934 році до кримінальних кодексів союзних республік була імплементована стаття (54-1в КК УСРР), яка легітимізувала сімейне заручництво. Відповідно до неї, повнолітні члени сім’ї військовослужбовця, які «сприяли» або «знали» про його зраду, але не «повідомили» про неї владу, позбавлялися волі на термін від п’яти до десяти років із конфіскацією майна. П’ятирічне заслання до віддалених районів Сибіру передбачалося для членів родин навіть тоді, коли вони нічого не знали про злочин.

Таким чином, у кримінальне право вводився неприродний для нього інститут родинного заручництва, подальшим розвитком якого стали штучно створені склади злочинів, де фігурували поняття «дружина зрадника батьківщини» та «член сім’ї зрадника батьківщини», більше відомі й уживані з російськомовних абревіатур ЖИР та ЧСИР.

— Своєю книжкою ви якраз ввели цей новий термін — сімейне заручництво, який сформувався у вас під час роботи над книжкою. Чи можете, перш ніж підемо далі, дати визначення цього поняття?

— «Cімейне заручництво» — цілеспрямовані заходи держави та її інститутів, що супроводжуються тиском на справжніх та уявних опонентів, психологічним впливом на людей (чи групи осіб), погрозами застосування репресій або дискримінації їхніх родичів, підштовхуючи в такий спосіб до обрання потрібних владі моделей суспільної поведінки (виконання певних дій чи бездіяльності).

У контексті масового терору, «очищення» індустріальних центрів СРСР у травні-червні 1937 року компартійною верхівкою держави планувалися виселення родин репресованих і виключених із партії в непромислові райони Союзу. Утім, невдовзі на владному Олімпі вирішили, що такий вид репресування є надто ліберальний. 2 липня 1937 р. вийшла постанова політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи», яка, власне, й ознаменувала старт найбільш масштабної репресивної операції епохи Великого терору. А вже наступного дня М.Єжов підписав три директиви, що стосувалися майбутнього родичів «антирадянських елементів».

Перша — вимагала негайно призупинити примусове виселення «ворожих» сімей із мотивацією, що вони «найближчим часом будуть ув’язнені в спеціальних таборах». Друге розпорядження було адресоване всім начальникам УНКВС. У ньому вимагалося до 10 липня 1937 р. надіслати до Наркомату внутрішніх справ СРСР вичерпні списки на всі сім’ї осіб, засуджених після 1 грудня 1934 р. за «контрреволюційні злочини», а також подати окремий перелік «соціально-небезпечних» родин, голови яких були покарані спецколегіями судів.

Третій документ — шифротелеграма на ім’я начальника УНКВС Західно-Сибірського краю та наркома внутрішніх справ Казахстану. М.Єжов приписував невідкладно організувати спеціальні місця позбавлення волі для жінок — дружин репресованих «ворогів народу». 

Архіви — майстерня історика», тож справа за справою, документ за документом — і справжні масштаби репресій почали оприявнюватися. Ці дані — конкретні докази, які матеріалізують біль людей і той страх, на якому наголошують, оповідаючи про СРСР. Але без цих документів страх — це лише щось абстрактне, і ті, хто не пам’ятає тих часів — не зрозуміють його глибини та масштабів. Це дослідження дає змогу пояснити іншим, що реально відбувалося в умовах довготривалого, тотального політичного терору, воно є потужним контраргументом проти заяв на кшталт: «Сталін збудував потужну державу, де в людей були рівні можливості». Утім, «рівність» і «право» виявлялися і в можливості бути покараним без жодної провини

У широковідомому нині оперативному наказі НКВС СРСР № 00447 від 30 липня 1937 р., який увібрав у себе всі попередні партійні ухвали щодо масштабної репресивної кампанії, окрім регламентації каральних заходів стосовно «ворогів» радянської влади, включених до двох проскрипційних категорій, приписувалося суворо розправлятися і з близькими згаданих осіб. Ті з них, що «виявляли здатність до активних антирадянських дій», підлягали «вміщенню в табори або трудові селища». Усі «сім’ї репресованих за першою категорією (читай: вища міра покарання — розстріл), які проживали в Москві, Ленінграді, Києві, Тбілісі, Баку, Ростові-на-Дону, Таганрозі та в районах Сочі, Гагри та Сухумі, підлягали виселенню...» у нережимні місцевості.

А 15 серпня 1937 р. вийшов базовий документ — оперативний наказ НКВС СРСР № 00486, який детально регламентував репресії проти родин «ворогів народу». Наказувалося «всіх дружин викритих зрадників батьківщини, правотроцькістських шпигунів арештовувати одночасно з чоловіками». Причому такі ж санкції поширювалися навіть на тих, хто був у розлученні, але «знав про контрреволюційну діяльність колишнього чоловіка й не повідомив про це відповідні органи влади».

Але невдовзі з’ясувалося, що доленосне співвідношення понять «знала — не знала» ніякої ролі не грає. На слідстві, або, радше, трагікомедії, яка так називалася, встановлювався лише факт спільного проживання, що мав трагічні наслідки. Решта значення не мала. В протоколах допитів читаємо: «Ви визнаєте, що ... був Вашим чоловіком? Отже/таким чином...». А далі вирок Особливої наради при НКВС СРСР — позбавлення волі від 5 до 8 років таборів. Спочатку таких жінок вміщували до Темниківського табору. А згодом й до інших. Побудували й спеціальний — «АЛЖИР» (рос. Акмолинский лагерь для жён изменников родины»).

ДІТИ «ВОРОГІВ НАРОДУ»

— Якою була доля дітей?

— Впадає в око, що в згаданих та інших компартійних рішеннях, які регламентували репресії проти «ворожих» сімей, дітей іменували «сиротами». А вже в згаданому оперативному наказі НКВС СРСР № 00486 найменшим жертвам терору присвячувалася чи не найбільша частина приписів репресивного характеру. Немовлят наказувалося направляти до таборів разом із матерями. До півторарічного віку їх мали утримувати у спеціальних табірних яслах й опісля відправляти до дитячих будинків. Молодших (віком від 1,5 до 3 років) — до спеціальних закладів (зокрема і ясел) системи Наркомату здоров’я СРСР, старших (від 3 до 15 років) — влаштовували до дитячих будинків Наркомату освіти. Окремим пунктом приписувалося «не перешкоджати» передачі дітей на утримання не репресованих родичів. Але тільки після того, як управління державної безпеки перевірить осіб, що клопочуться про це. Окрім того, і в подальшому НКВС мало систематично перевіряти стан виховання дітей опікунами, їхні настрої та поведінку.

Наприклад, син українця Софрона Скрипника, засудженого в грудні 1937 р. до ув’язнення, вчився тоді у школі м.Сміли. Після того як стало відомо про арешт батька, його у школі примушували публічно відректися від «ворога народу». Він відмовився. Тоді зібрали загальношкільну лінійку й влаштували судилище над «сином ворога народу», знявши з нього піонерський галстук, а потім ще й вигнали зі школи.

Гіршу долю НКВС підготував для тих підлітків, яких вважав «соціально небезпечними і здатними до антирадянської діяльності». Їх відправляли до таборів ГУЛАГу або дитячих будинків особливого режиму, де ретельно стежили за їхньою поведінкою та настроями.

«ЩОБ НЕ ЧІПЛЯЛИСЯ ЗА ПАМ’ЯТЬ ПРО ВТРАЧЕНИХ БАТЬКІВ»

— Якою була процедура розподілення, в яких умовах перебували діти?

— Загалом, у кожному місті, де відбувалися масові арешти дружин «ворогів» народу, відповідно до наказу № 00486, влаштовувалися спеціальні приймально-розподільчі пункти, куди доправлялися діти одразу після арешту їхніх матерів і звідки вони потім вирушали до дитячих будинків. Згаданою директивою приписувалося не вміщувати в один дитячий будинок дітей із однієї родини або близьких знайомих, оскільки, за задумом організаторів репресій, вони якомога швидше мали забути своє походження.

Так само пильнували і про те, щоб дитячі заклади, куди влаштовували дітей «ворогів народу», обов’язково розташовувалися поза великими містами, а також якомога далі від колишнього місця проживання родин, із яких вони походили.

Наталя Носкова з Донбасу, батьки якої загинули під час репресивної кампанії (колишня вихованка дитячого будинку № 1 м.Богословська на Уралі), пригадувала, що кожній дитині в цьому закладі замість прізвища присвоїли спеціальний номер, аби вони «не чіплялися за пам’ять про втрачених батьків». Писати батькам заборонялося. Окрім насильницького знеособлення, часто траплялося так, що діти з власної ініціативи змінювали відомості про себе, аби уникнути подальшої дискримінації.

СПЛАНОВАНА МАРГІНАЛІЗАЦІЯ

— Що чекало на них далі?

— 3 серпня 1938 р. вийшов черговий наказ НКВС СРСР «Про порядок випуску та працевлаштування переростків, дітей репресованих батьків», адресований усім регіональним підрозділам внутрішніх справ та наркомам освіти. Ці заходи стосувалися дітей, які досягли 15-річного віку, крім тих, хто ще навчався в 6 — 9 класах (їм дозволялося отримання освіти, залишившись у дитячих будинках). Як виняток, така «милість» стосувалася навіть старших дітей, якщо вони були відмінниками.

Решту наказувалося влаштовувати на підприємствах місцевої промисловості, в радгоспах і МТС, а також до закладів системи фабрично-заводського навчання. Таким чином, дітям встановлювали найнижчу планку для реалізації своїх можливостей, сприяючи їх маргіналізації. Держава чітко давала їм зрозуміти — ви варті лише цього й не маєте права претендувати на щось краще.


СУПРОВІДНИЙ ЛИСТ ДО ІНСТРУКЦІЇ НКВС СРСР ВІД 14 ГРУДНЯ 1940 Р. «ПРО ПОРЯДОК ЗАСЛАННЯ У ВІДДАЛЕНІ ПІВНІЧНІ РАЙОНИ СРСР ЧЛЕНІВ СІМЕЙ ЗРАДНИКІВ БАТЬКІВЩИНИ, ЯКІ ЗДІЙСНИЛИ ВТЕЧУ ЧИ ПЕРЕЛІТ ЗА КОРДОН». НА ДОКУМЕНТІ — КОРОТКІ «ЗА» ЧИ «ЗГОДЕН» В.МОЛОТОВА, Л.БЕРІЇ ТА ІНШИХ. БІЛЬШ ЖОРСТОКИЙ ВЕРДИКТ У ЗАСТУПНИКА ГОЛОВИ РНК СРСР А.ВИШИНСЬКОГО, ЯКИЙ ЗАПРОПОНУВАВ ЗАСИЛАТИ ЛЮДЕЙ НЕ В ПІВНІЧНІ РАЙОНИ СРСР, А ДО СИБІРУ, І НА ТЕРМІН НЕ ВІД «ТРЬОХ ДО П’ЯТИ» РОКІВ, А НА 5 РОКІВ
 

Та й це було не найгіршим, оскільки дітей репресованих батьків, які «становили соціальну небезпеку, систематично порушували порядок і дисципліну» і не піддавалися виправленню в умовах дитячого будинку звичайного типу, наказ у черговий раз приписував: притягати до кримінальної відповідальності й направляти до трудових колоній і таборів НКВС у встановленому порядку.

— Чи є якась статистика щодо дітей, ЧСИР?

— Точна кількість репресованих ЧСИР невідома досі. Щодо вилучених дітей цифри більш усталені. До наукового обігу було введено цифру 25 342 дитини, які постраждали в СРСР слідом за своїми батьками. Проте й її не можна вважати остаточною, оскільки відсутні дані про дітей старшого віку (15—17 років), які потрапили до таборів як «соціально небезпечні».

Не враховані також жертви терору, які після арешту батьків приєдналися до лав безпритульних, часто-густо влаштовували своє життя серед люмпенізованого елементу, жебраків, а то й злодіїв. Відсутні відомості про тих дівчаток і хлопчиків, яких узяли на виховання близькі й далекі родичі або сусіди чи знайомі, свідомо не афішуючи це. Невідомо, до якої статистики потрапили ті немовлята, які разом із матерями починали своє життя за колючим дротом таборів ГУЛАГ.

— Як здійснювалися репресії під час ІІ Світової війни?

— Ще 7 грудня 1940 р. після провальної спроби Л.Берії викласти в новій редакції ст.58-1в КК РРФСР (54-1в КК УРСР), замінивши слово «військовослужбовців» на «громадян», вийшла альтернативна спільна постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про притягнення до відповідальності зрадників батьківщини та членів їх родин». І вже в Інструкції НКВС СРСР, яка з’явилася 14 грудня 1940 р. на виконання згаданої постанови, чітко вказали санкції для ширшого кола родичів «ворогів» радянської влади (батько, мати, дружина, діти, тесть, теща, брати, сестри особи, визнаної зрадником Батьківщини). Вони мали вирушати в заслання на строк від 3 до 5 років із конфіскацією майна.

У роки нацистської агресії страшна традиція сімейного заручництва була пролонгована вже у нових реаліях. Спершу йшлося про виселення родичів тих, хто служили в адміністративно-каральних органах німецької влади, а також добровільно відступили разом із фашистськими військами. Згодом, упродовж 1941—1942 рр., коло потенційних жертв розширилося. Тепер до нього потрапили і сім’ї «дезертирів». Але й цим сталінський режим не обмежився. Найбільш яскравим свідченням його нелюдяної позиції є листи на ім’я Й.Сталіна заступника наркома іноземних справ І.Майського і групи депутатів Верховної Ради СРСР, датовані 24 квітня 1945 р. У них ідеться про покарання жінок та дітей, народжених ними від німців під час окупації.

Пропонувалося «вилучити всіх цих «німчат» із тих родин, де вони зараз перебувають, знеособити їх, змінити прізвища та як сиріт невідомих батьків розіслати для виховання в різні дитячі будинки для того, щоб навіть адміністрація цих закладів не знала про їхнє походження... його треба вжити терміново, допоки «німчата» перебувають у тому віці, коли у них не залишиться ніяких спогадів про обставини свого походження».

ДЕПОРТАЦІЇ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ ТРИВАЛИ БЛИЗЬКО ДЕВ’ЯТИ РОКІВ

— Якою була специфіка репресій на Західній Україні в 1944 — 1953 рр?

— Л.Берія часто цитував Й.Сталіна: «Ворог народу — це не тільки той, хто чинить саботаж, а й той, хто сумнівається у правильності лінії партії». Мешканці Західної України ще від 1939 р. мали всі підстави «сумніватися». Замість Указу Президії ВР, проект якого підготував М.Хрущов, 31 березня 1944 р. вийшов наказ НКВС СРСР, що став базовим для масових депортацій, що тривали майже 9 років.

Згодом, 5 квітня 1944 року, з’явилася інструкція: відправляти в заслання родичів арештованих, засуджених чи вже вбитих повстанців, а також членів сімей (перерахованих у грудневій (1940 р.) Інструкції НКВС СРСР) активу та звичайних членів ОУН й учасників УПА. Зазвичай у Красноярський край, Омську, Іркутську, Новосибірську області.

У 1944 — 1945 рр. людей масово відправляли в заслання, навіть не дочекавшись рішень Особливої наради. Коли в 1946 році необхідною умовою депортації стало відповідне рішення цього позасудового органу, така новація дуже наполохала регіональне керівництво, оскільки ламалася вся налагоджена, спрощена до краю організація депортацій. А упродовж 21—26 жовтня 1947 року взагалі виселили 78 327 осіб — понад 50 ешелонів.

За уточненими підрахунками, здійсненими в ГДА МВС України, встановлено, що загалом було депортовано 206 664 особи, з них 187 893 — члени родин учасників національно-визвольного руху. Важливо, що цей процес виселення родин перетворився на довготривалу каральну акцію, яка реалізовувалася в демонстративний й інструментальний спосіб, маючи превентивний та наступальний характер.

Реабілітація депортованих із Західної України розтягнулася в часі на десятиріччя. До 1989 р. не було ухвалено жодного законодавчого акта, який би повністю звільняв тих стражденних людей від наруги, заподіяної їм сталінщиною.

— Як нинішнє законодавство відновлює справедливість щодо цих груп населення?

— Дотепер не визнані жертвами політичних репресій діти репресованих, які перебували разом із батьками на спецпоселенні, а також народжені дорогою чи у вигнанні. Верховна Рада України в 2009 р. зняла це питання з розгляду. В переддень Нового року ветеранам УПА надали статус. Може, це наблизить й тих, кого в дитинстві покарали ні за що (лише за сімейну спорідненість), до відновлення справедливості.