Українські шедеври в західноєвропейському контексті

Постать відомого українського інтелектуала, мовознавця і літературознавця Юрія Шевельова посідає особливе місце в системі цінностей «Дня». Його есеї «Москва, Маросєйка» та «МИ і ми» вийшли в серії «Бронебійна публіцистика» і, як показав час, не втрачають своєї актуальності й дотепер.

Пам’ять про цю видатну особистість закарбовано і в Премії імені Юрія Шевельова, яка присуджується раз на рік українському автору за художню і наукову есеїстику. Із 2013 року засновники Премії (Український ПЕН, Києво-Могилянська бізнес-школа, видавництво «Дух і Літера», Центр юдаїки, Український науковий інститут Гарвардського університету) вручили її багатьом авторам, а днями став відомий і цьогорічний лауреат.

ТЕКСТИ, ЯКІ СПОВНЕНІ ЛЮБОВІ ДО ТЕПЕРІШНЬОГО

Втім, спочатку про ті книжки, які увійшли до короткого списку Премії. Серед них: «Так, але...» Тараса Прохаська, яка нещодавно здобула відзнаку «Книга року Бі-Бі-Сі». Книжку на церемонії нагородження представляла Оля ГНАТЮК, літературознавиця, віцепрезидентка Українського ПЕН. «Тексти Тараса Прохаська, хоч вони короткі й вкладаються в колонку, не є звичайними колонками, не є фейлетонами. Вони є глибоко філософські... Тарас Прохасько завжди локальний, він завжди наголошує на цьому вимірі й дуже глибоко занурений у цю специфічну галицьку версію української літературної мови, — зазначила Оля Гнатюк. — Тут у якийсь момент починаємо рефлексувати про тих, які вже є на іншому березі, про ту Галичину, яка є не «Фелікс Австрія», — ту Галичину, яка існує, либонь, лише в таких текстах, як у Тараса Прохаська. Про ті будинки, деталі, побут, який уже давно відійшов. Водночас це не ностальгія, бо це тексти, які сповнені любові до теперішнього... «Так, але...» — це та книжка, якою можна зачитуватися безкінечно, розбирати на цитати, бо вона сповнена подеколи простих філософських висловів, які водночас западають глибоко в душу».

«БУТИ ПОЕТОМ ІЗ ОКОЛИЦІ ТА ПОГРАНИЧЧЯ ОЗНАЧАЄ БАЧИТИ ДЕТАЛІ ЦЬОГО СВІТУ»

Ще одним фіналістом Премії стала книжка Василя Махна «Околиці та пограниччя». Її представляв почесний президент Українського ПЕН Микола РЯБЧУК. «Василь Махно подорожує по світу. І в мене таке враження, що він постійно намагається опанувати дві свої іпостасі — глобальну та локальну. Він є, безумовно, громадянином світу й дуже легко пересувається у просторі — у цій книжці представлені есеї про Монголію, Єрусалим, Колумбію. Але також він може бути дуже локальним, місцевим (знову ж таки, тут є блискучі тексти про його Поділля, Бучач, Тернопіль; звичайно, у нього є і прекрасні тексти про Нью-Йорк, і не той, де ми робимо селфі, а побутовий, щоденний, теж локальний), — розмірковує Микола Рябчук. — Мені здається, що його кредо розкрито в цій фразі — він сам пише про те, що «бути поетом із околиці та пограниччя означає бачити деталі цього світу: його історії, речі й предмети, інші нації та інших людей у їхньому щоденному бутті, усвідомлювати право кожного на свою окремішність, відчувати багатогранність як необхідність, розуміти різні мови й різні слова, що їх уловлює твоє вухо й повторює твій язик, щоби ті слова стали поезією цього місця...»

«УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО СТАЛО НОРМАЛЬНИМ, ТАКИМ, ЯК В УСІХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНАХ»

А переможцем стала мистецтвознавиця Діана КЛОЧКО з книжкою «65 українських шедеврів. Визнані й неявні» (читачам «Дня» вона, напевно, добре відома, зокрема й тим, що свого часу працювала в газеті). Філософ, письменник, журналіст Володимир ЄРМОЛЕНКО особливо наголосив на трьох аспектах книжки: блискучий стиль, уміння так описати картини, що їх одразу кортить побачити, а також постійний діалог з європейською традицією.

На церемонії нагородження Діана Клочко виголосила промову, яка заслуговує на те, щоб бути тут якомога повніше представленою: «Зібрати презентацію на 70—100 слайдів, щоб півтори години мислити відверто, отримуючи миттєвий фідбек слухачів і глядачів, — це одне. А за півроку створити суб’єктивний канон і написати про нього есеї — завдання іншого порядку складності.

Ще й тому, що про твори українського мистецтва як шедеври говорять у формі хіба емоційного вигуку, аж ніяк не інтелектуального інструменту. Зокрема, й у подоланні специфічного страху, як би не перехвалити українське. Це дуже давня біда, в якій і я здобувала мистецтвознавчу освіту наприкінці 1980-х. Курси українського мистецтва всі були так чи інакше прикріплені до мистецтва російського, навіть якщо це стосувалося античних часів чи Княжої доби. І там тон вивчення задавали тренди московського, ленінградського академізму.

У написанні есеїв повернути поняття український шедевр до контексту західноєвропейського мистецтва — означало робити щось із власними мисленнєвими звичками: інтонаційними, структурними. Читання лекцій, на яких не лише мене слухали, але і я слідкувала за реакцією аудиторії, дало змогу почати постійно і дедалі більше збільшувати обсяг історичного й біографічного контексту, додаючи нестандартні інтерпретації окремих творів. А робота над книжкою допомогла розширити коло цих творів і зробити інтерпретацію методом. Як висловився у телефонній розмові пан Дмитро Горбачов: «Я сміявся, коли читав цю книжку. Українське мистецтво стало нормальним, таким, як в усіх європейських країнах».

Інтерпретація — це не фантазія, а фіксація думки. І страх відкрити її в усій наготі часто заважав писати занадто просто. Коли я працювала над текстами для проєкту «Візуальна історія легендарної поеми «Енеїда», мені здавалося, що у мою потилицю уважно дивляться Котляревський, Вергілій ба навіть сліпий Гомер. Коли я писала тексти для проєкту «Ангели», здавалося, що в гіпофізі шурхотять крила архангелів і серафимів, створених уявою тисяч і тисяч художників. А коли я писала «65 есеїв...»       — то почувалася самотньою... Бо в українській традиції мистецтвознавство ніколи не було літературою, яку читають не інформаційно, не ідеологічно, а для задоволення, як це склалося у французькій традиції. Цікавлячись не ерудицією, а емоційною думкою автора, можливістю з нею полемізувати в суб’єктивному переживанні, проживанні. Судячи з того, що я проголошую цю промову, тепер така книжка є. Але ж скільки всім нам ще треба зробити, щоб український шедевр став світовим».

«ВЛОВЛЮВАВ ЦІ СОНЯЧНІ ПРОМЕНІ Й НІС ЇХ НАМ УСІМ»

Спеціальну відзнаку Премії імені Юрія Шевельова за внесок в українську есеїстику здобула книжка «Сонячний годинник» доктора філологічних наук, професора, письменника, засновника «ЛітАкценту», постійного автора і друга «Дня» Володимира Панченка, якого, на превеликий жаль, уже немає з нами. Фактично, як зазначив президент Українського ПЕН, письменник Андрій КУРКОВ, ця Премія радше за значно більші заслуги Володимира Євгеновича. «Думаю, що це дуже вчасна й цілком добра традиція, що ми повинні мати особливу відзнаку для Володимира Панченка, який зробив для нашої літератури, для нашої спільноти, популяризації літератури так багато. Ця книжка «Сонячний годинник» для мене асоціюється з ним самим. Бо він так само, як цей сонячний годинник, вловлював сонячні промені й ніс їх нам усім», — зазначила літературознавиця, член-кореспондент НАНУ (Інститут літератури) Тамара ГУНДОРОВА.

Загалом, як засвідчила ця Премія, в Україні з’являється дедалі більше якісних книжок з есеїстики. Зокрема, й тому, що, як слушно зауважив Василь Махно, ім’я Юрія Шевельова ставить перед авторами високу планку. Таку, якої свого часу дотримувався видатний вчений.