МЕНЮ

«У незглибимих небесах...»

Сергій ТРИМБАЧ
25 квітня, 2019 - 17:51
Про нові можливості родинної комунікації

Андрій Олександрович — один із найвідоміших наших письменників. Блискучий перекладач з античних мов, поет, есеїст, критик... Зі Львівського культурного космосу. Галицького... Античного... Світового! Складно сказати, в якій епосі, в якому часопросторі Содомора не почувається своїм.

«ХТО НЕ ЖИВЕ МИНУЛИМ, ТОЙ ВЗАГАЛІ НЕ ЖИВЕ»

Втім, передусім Львів. Є у письменника книжка «Сльози речей» (2014), збірка витончених образків і медитацій. Чого не торкнеться душа письменницька, як воно оживає. Кожен камінь, кожен пагінець перетворюється на образ чи образок. Адже насправді «історія — не те, що було і чого вже немає, а те, що є, чим живемо, принаймні, чим повинні жити. «Хто не живе минулим, той взагалі не живе»,                — запевняє давній мислитель.

І першопоштовх «Скелець розмальованих» так само там, у минулому, яке залишається живим, напрочуд живим. Коли на селі (а народився й виріс Андрій Содомора в селі Вирів, неподалік Львова) не було не те що радіо, а й електрики. Вечорами на столі світилась лампа, від якої творився тіньовий театр. «Стіни правили за екран; ми, діти, робили своє «кіно»; пальці проти лямпи укладали так, що на стіні, уже виразними тінями, з’являлися різні створіння: то зайчик ворушив вухами, то вовк беззвучно клацав зубами...»

Так, сам письменник згадує (у вступній оповідці до книжки) про своє дитинство та особливості механізму фантазії. Бо ж «найцікавішим, живим, «екраном» була дитяча уява. А поживу їй постачала розгорнута книжка в яскраво окресленому лямпою під абажуром (умброю) світловому крузі: що читали — те й бачили». Так, так і було! І хоча в моєму дитинстві були й електрика, і радіо ба навіть телевізор, а все ж центром духовного життя, висловлюючись пафосно, була саме книжка. Друкованому слову було до снаги будити фантазію, здіймаючи хвилі бурхливих образів — звукозорових. І книжка зазвичай читалася вголос: «Був — живий голос: тато при лямпі читав; ми з мамою, що поралась на кухні, слухали [...] Живий вогонь, живий голос, жива музика, живе «кіно...»

Усі були живими ще, і все було живим. І залишається таким. «Ми — з нашого дитинства. Яке воно — такі й ми. Життя змінює нас, але ми хочемо залишатися такими, якими були колись». От і повертаємось — «до того казкового «колись», до казки власне. Оцю казку дитинства — живу, неодмінно живу! — і вирішив воскресити у своїй новій книжці Андрій Содомора. Одразу скажу — книжці просто фантастичній, яку варто мати кожній українській сім’ї. Тій самій, у якій книжка, жива книжка, опинилась на маргінесах, її замінили гаджети і комп’ютери, почасти телевізор. І як наслідок — розрив сімейного кола...

«ЩОБ ЗАСЛУХАЛАСЬ І МИША...»

«Скельця розмальовані» повертають нам ту сув’язь родини. Слово тут має звучати і має оживати у пластичних образах. Задля цього запрошена до співавторства талановита львівська художниця Леся Квик, яка й дарує нам ефект творення отого дитячого театру чи кіно, коли слово оживає в дискретному часопросторі.

Ключовим для розуміння надзавдання книжки Содомори є саме поняття Живого — Слова та Образу. І живого контакту ймовірних читачів — тих самих, які читатимуть книжку разом: батьки і діти, саме так. Автор неодноразово наголошує на цьому: обрано камертон, який налаштовує на щось середнє між «дорослою», серйозною та «дитячою», усміхненою поезією. Читаючи книжку разом, дорослі й діти поєднають серйозне та сміхове, разом занурюючись в образи, прозираючи їх першовитоки і першозначення. Світ великої природи тут так само має кілька складових — передусім жива природа, незаторкнута людьми (хоча й оброблена багатьма поколіннями поетів), і природа міста, головним чином Львова.

Саме ця дволикість і двоєдиність образних величин постає вже з першого вірша — «Дощ у Львові». Велике місто, просякнуте архітектурними застиглостями й вічними, здавалось би, незрушними формами. Натомість поет явить нам живу пластичність дощу, який напуває «парасолі кольорові». Так, парасолі не відбиваються від дощових струменів, а вбирають їх у свої лона, вслухаючись у «милі шепоти дощу». Вбирають, перетворюючись на цілий тобі оркестр, на «тихі співанки, розмови, соло скрипки вечорове». І сплять секунди і хвилини у цій благовісті, і камінні львівські леви, яким ввижається їхній африканський рай. І темпоритм дощу  — він так само «не шумить і не гуде», просто собі йде...

Дивовижний вірш, отой самий камертон усієї книжки. Тут кожен вірш представляє світ, у якому руйнується, незрідка дощенту, звична архітектура наших уявлень про навколишнє середовище. І світ той звучить не в останню чергу своїми алітераціями і звуковими римами. Як-от у вірші про цвіркунів, які скрипкують, «тишу сонячну будують». Відтак звуки добуваються задля того, щоб вибудувати огром беззвуччя: «щоб заслухалась і миша: «Що за тиша! Що за тиша!» Отож, звичні і знайомі кожному цвіркуни постають як «тиші тихої майстри», без яких «тиша та уже не тиша — тихота...»

Якраз на такі образно-смислові несподіванки ми натрапляємо у книжці Содомори на кожній сторінці — і який же це простір для спільної насолоди батьків та дітей! Бо ж не випадково поет наголошує, що «тихота» — це із словника його онука Дорчика; спільна творчість — онукова й дідова!

«СКІЛЬКИ КРОКІВ ДО ЗІРОК...»

Ще вірш — «Лічба», напрочуд традиційний для дитячої літератури. Зачин не обіцяє незвичних поворотів: а нумо, діти, порахуймо те, чим напхом напханий простір навкруги — піщинки, билинки, зернятка у колосках... І поворот вихідного мотиву до чогось куди стереоскопічнішого: «Щоб усе це зрахувати, Терпеливість треба мати, А ще — стільки жити літ...» Отакий образно-смисловий стрибок: від звичайної дитячої (жартівної) лічилки до цілком дорослої (відтак серйозної) філософії самого життя-буття. А власне — математики буття, бо воно пронизано числами: скільки живеш — стільки й обраховуєш прожите і непрожите, те, що просипалось крізь сито років... І фінал, усміхнено-серйозний: «Хто в лічбі тій щось опустить — Починати знову мусить Без перерви на обід...» Як чудесно, як мудро й мило!

Або от не менш звична картинка міського львівського побуту: вуличні музики, «вечірня музика без слів», «сопілки подих, скрипки схлип». Аж у цю картину, у цей побутовий вуличний живопис долучається «Час, що б’є годину, час незупинний». Не тільки гучить сам, а й «завмер-заслухавсь на хвилину», аби далі помчати собі, «планеті навздогін». Монтаж побутового і буттєво-вічного народжує фінальний оклик, він же заклик до музик: заграти так, «щоб нота ця Через віки торкнулась серця Митуси, вільного співця» (Митуса — літописний співець). Заклик пробити завісу часопростору, щоби озвався він у далекій далечині... Ну, скільки ж тут тем для неквапливо-мудрої бесіди матусі чи батька з дітьми!

Природа — вона постає у Содомори в різних іпостасях. У такій, до прикладу, як в «Осінній пісні», де «Всі барви й звуки скошені, Лиш срібло де-не-де: Струна найтонша осені Мелодію веде». І мелодію ту заслухавсь «мак однесенький, що дивом уцілів». А там уже ніч підкрадається, і пісні нить уривається потихеньку... Гармонія сфер, людиною некерована, але цілком осягнута, — і саме в цьому проста наука: слухати ту мелодію землі й небес.

А Годинник в однойменному вірші — «час він дробить, тне на січку» і повчає, що життя — це неперервний рух. Тож «де б не був ти — треба йти. Бо життя — дорога, стрічі, Хто не йде — той на узбіччі». Як просто й усміхнено-мудро: «Як із Часом поведешся, Так життя твоє складеться».

Унікальна книжка, сотворена Андрієм Содоморою у співпраці з Лесею Квик. Вона повертає нас обличчям до втрачених, здавалось би, ресурсів комунікації — передусім у сімейному колі. І може бути, «Скельця розмальовані» — головна книжка цього року. Принаймні дуже хочеться, щоби вона здобула визнання у читачів та гідне поцінування й відтак увійшла в кожну українську сім’ю.