МЕНЮ

Тріумф високої української культури

Марія ЧАДЮК
6 грудня, 2018 - 14:36
Відбулася презентація книжки «Повість про Миколу Зерова» Володимира Панченка

 «Микола Зеров — це космос», — так охарактеризував літературознавець, публіцист, громадський діяч Михайло Слабошпицький одну з найпомітніших постатей не тільки ХХ ст., а й усієї української літератури. Багато науковців саме Миколу Зерова вважають символом високої української культури. У «Спогадах про неокласиків» Юрій Клен пише про нього так: «Завжди я заставав його за перекладом Вірґілія, Горація, Марціяла та інших, а всі поети вчилися мови у Зерова. Багатство його словника було незрівнянне. Навіть Тичина і Рильський давали йому перечитувати свої рукописи, перед тим як їх друкувати. Це була людина, яка дивувала своєю незглибною пам’яттю, бо він міг цитувати цілими сторінками не лише українських авторів, а також Пушкіна та античних, знав історію переяславчан та родів їхніх...»

Тож можна тільки уявити, який виклик постає перед тим, хто прагне написати книжку про Миколу Зерова. Та Володимир ПАНЧЕНКО — доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», літературознавець, автор «Дня», узяв на себе це завдання, а результатом його праці стала книга «Повість про Миколу Зерова», презентація якої нещодавно відбулася в Києві.

«ЗАЧАРОВАНИЙ» ЗЕРОВИМ

Як розповів Володимир Панченко, імпульс до створення цієї книжки він отримав ще в середині 1990-х років, коли до нього звернувся колега по Кіровоградському педагогічному університету Леонід Куценко. Причиною стало те, що Леонід Куценко знайшов цікаві архівні документи про три роки викладання Зерова у Златопільській гімназії. «І коли я дізнався, що в Златополі викладав історію і латину молодий Зеров, то, ясна річ, мене одразу потягнуло туди, щоб побачити ту гімназію, походити тими місцями, — розповідає Володимир Панченко. — Згодом ми зняли документальний фільм про Миколу Зерова. А в пошуках матеріалу для фільму приїздили в середині 90-х років до Києва. Тому що на Русанівці, як я на той момент дізнався, жила літня жінка 89 років, Віра Трохимівна Ромасюкова. Я знав, що вона донька інспектора Златопільської гімназії, який був колегою Миколи Зерова у 1914 — 1917 роках. А ми приїхали у 1995-му». Жінка розповіла, зокрема, й про саморобну книжечку Зерова, яку він їй подарував (Зеров із друзями любили «гутенбержити» — створювати саморобні книжки, а потім дарувати їх знайомим).

«Це не могло мене не зачарувати. І я тоді зрозумів, що буду писати книжку про Миколу Зерова. Правда, я ще раніше про це здогадувався, — поділився Володимир Панченко. — Наприклад, на початку 1990-х років мене занесло у Верховну Раду, і пам’ятаю, що коли наша каденція наближалася до завершення, я підійшов до Євгена Кириловича Марчука, який сидів у президії (він тоді очолював Службу безпеки України), і передав листа з проханням дозволити мені покористуватися архівними матеріалами СБУ. Якогось вечора чи ранку мені зателефонував співробітник СБУ, сказавши, що «все готово, можете приходити».

І це не єдине джерело виняткових знахідок Володимира Панченка. Узагалі, архівні документи, відомості з епістолярію, рідкісних видань — це особлива складова книжки. Багато зі знайденої інформації він подає вперше. І це не дивно, адже, як наголосив Михайло Слабошпицький, характерною рисою Володимира Панченка є «несамовита жадоба на факти, на те, щоб знати, якщо не все (бо все — неможливо), то майже все». Завдяки цьому книга розповідає не тільки про Зерова, а, як слушно підмітив політичний та громадський діяч, мистецтвознавець Борис Горинь, містить зав’язі багатьох творів. І ця глибина, багатошаровість твору актуалізує немало важливих тем. 

КАНОН — НЕ ІКОНОСТАС

«Я просто любувався, як Володимир Панченко описує, що Зеров не любив писати коментарі до текстів, але дуже любив їх читати — бо там було багато потрібної інформації. І тут я хочу підкреслити, що такими оцінками автор робить Зерова живим і доступним. Це не іконіка, це жива людина», — коментує Павло Гриценко, мовознавець, доктор філологічних наук, директор Інституту української мови НАН України, книжку «Повість про Миколу Зерова». Важливість саме такого підходу увиразнюється, коли пригадати працю «Канон та іконостас» Марка Павлишина, у якій ідеться про те, що в українському каноні містяться не так тексти, як постаті, причому зображені максимально «правильно», без якихось контраверсійних рис.

Так само Зеров зазвичай постає лише інтелектуалом, знавцем мов, майстром слова, тож видається стриманим і замкнутим. А Володимир Панченко наводить слова Павла Зайцева (автора одної з найкращих біографій Тараса Шевченка) — «живе срібло» — саме так той називав Миколу Зерова. «Зеров був дуже привабливою особистістю. Він був блискучим златоустом, і одним із чинників його лекторського педагогічного успіху було те, що він володів чаром особистості. Він мав холеричний темперамент, був демократичною людиною... Невисокий, рум’янощокий, страшенно рухливий, відкритий до всіх — «живе срібло», — розповідає Володимир Панченко про Миколу Зерова.

Більше того, літературознавець навіть називає Миколу Зерова першим бубабістом: «Тому що він робив те, що й бубабісти: бешкетував, творив веселі містифікації, травестії. І це було веселим поетичним карнавалом». І, ясна річ, що такий образ особистості аж ніяк не руйнує канон української літератури, а, навпаки, робить його правдивішим, ближчим до сучасності. Бо тоді Микола Зеров постає не далеким недосяжним ідеалом, а людиною, яка подібна до читачів, що в його поезії кожен може знайти те, «про що і йому йдеться».

«ІСТОРІЯ ВЧИТЬ ТІЛЬКИ ТИХ, ХТО ХОДИТЬ В ЦЮ ШКОЛУ ІСТОРІЇ»

А під час розповіді деталей із життя Миколи Зерова з давнини промовляють питання, які й досі для нас є актуальними. Наприклад, справді, чому, як наголосив Богдан Горинь, Зеров не став другим Булгаковим (з яким навчався в одній гімназії). Бо хоч мати Зерова з козацького роду, його батько знав лише російську мову, а сам Зеров — блискучий фахівець і російської літератури. Напевно, варто погодитися з Павлом Гриценком, що українська висока культура для Зерова — це вибір, громадянська позиція. І її творення, утвердження було для поета справою життя. Важливість такого вектора характеризується самим автором. «Між рядками у книзі я читаю: культурна традиція, висока культура є будівничою, деміургічною за своєю суттю», — поділився Павло Гриценко. Тож виходить, що Микола Зеров не просто відчував себе частиною української культури, він стояв біля витоків її творення, даючи імпульс іншим митцям.

Крім того, брак знань про високу українську культуру досі існує. На це звернула увагу літературний критик, літературознавець, доктор філологічних наук Елеонора Соловей, аналізуючи всю серію «Постаті культури», до якої входить і «Повість про Миколу Зерова». «Ця серія — ніша, яку неодмінно треба було заповнити, особливо в нашій ситуації з відновленням правдивої історії, — стверджує Елеонора Соловей. — Цього дуже бракувало старшим людям, які звикли до серії «Жизнь замечательных людей» з багатьма справді класними книжками в ній, багатьма перекладними, взірцевими зразками світової біографістики. У нас було «Життя славетних» — набагато бідніше, скромніше... (так і було задумано, це було «умовою задачки» — потрібно було показати, що українська культура слабша за російську). А потім не було нічого такого. Тим часом потреба в цьому дуже значна». Загалом, як вважає Елеонора Соловей, цією серією, великою кількістю мемуаристики, яка з’являється, поступово відновлюється правдива історія.

Така рецепція відомих літературознавців книжки засвідчила те, що прагнення Володимира Панченка вдалося реалізувати: «Я так і задумував книгу, щоб її можна було читати не тільки як біографію Миколи Зерова — людини унікальної, надзвичайної для всього нашого ХХ ст. і для нас теперішніх. Я хотів би, щоб там було багато повітря, простору і щоб зрозумілим ставало це ХХ ст. для нас теперішніх. Тому що історія вчить тільки тих, хто ходить в цю школу історії». А книжка «Повість про Миколу Зерова» може бути хорошим підручником у цій школі.