МЕНЮ

Світло і пристрасть, що проникають крізь віки

Тарас ГОЛОВКО
26 квітня, 2020 - 15:26
Сторінками біографічного дослідження про Леонарда да Вінчі

Не часто буває так, щоб біографічна розвідка змушувала двох гігантів Голлівудської кіноіндустрії – Парамаунт Пікчерс і Юніверсал Пікчерс, ‑ вести війну між собою за отримання права на адаптацію її у повноцінний художній фільм. Саме це трапилося з твором Волтера Айзексона, присвяченого найяскравішому представникові італійського Відродження, художнику, архітектору, науковцю, винахіднику, анатомісту й інженеру Леонарду да Вінчі.

Ім’я колишнього головного редактора журналу Time Волтера Айзексона високо цінується в сучасному американському істеблішменті. Відомий у США журналіст, письменник та біограф упродовж останнього десятиліття порадував читачів ґрунтовними документальними дослідженнями про таких знакових постатей на північноамериканському континенті, як Бенджамін Франклін, Альберт Ейнштейн (після 1933 року), Генрі Кіссінджер, Стів Джобс.

Книга «Леонардо да Вінчі. Біографія» мовою оригіналу вийшла не так давно в нью-йоркському видавництві Саймон&Шустер, а в українській версії побачила світ наприкінці минулого року у київському видавництві «Наш формат» у перекладі Ярослави Стріхи, яка вже тривалий час успішно працює на ниві відтворення іншомовних художніх перекладів.

Що ж привабило Айзексона у цій людині-глибі, феноменальність якої не дає спокою десяткам поколінь мистецтвознавців? Скоріше за все його геніальність, виявлена у малярстві і в різних наукових сферах. В яскравого представника мистецтва Високого Ренесансу виявилося виняткове вміння синтезувати мистецтво і науку, чим, практично, ні раніше, ні після нього не займався жоден художник у світі. Ніхто так і не зміг перевершити великого Леонардо у його різнобічних здібностях, навіть у наші дні, коли митці у власній творчості більше орієнтовані на епатаж, аніж на якісь інновації.

Вже в передмові до книги, що складається з 33 розділів, маючи майже пів тисячі сторінок, автор зізнається: аби осягнути ті мистецькі завдання, які ставив перед собою Леонардо, беручись за створення таких всесвітньовідомих мистецьких творів, як «Тайна вечеря», «Мона Ліза», «Вітрувіанська людина», «Пані з горностаєм», «Мадонна у скелях», «Мадонна Літта», «Битва під Анг’ярі», «Поклоніння волхвів», «Святий Єронім», йому довелося проштудіювати знамениті записники Леонардо. Може здатися дивним, але вони збереглися до наших днів. А це 7200 сторінок нотаток і замальовок, зроблених лівою рукою художника, який від народження був шульгою. Ці записники, фактично, виконували роль теоретичної лабораторії, де викладались різні концепції, писались формули, робились математичні розрахунки, креслились конструкції, заповнювались таблиці, вибудовувалися графіки… Як допитливий дослідник, Волтер Айзексон відвідав Мілан, Флоренцію, Париж, Сіетл, Мадрид і Лондон, де у приватних колекціях і музейних фондах зберігаються нотатники Леонардо, щоб не тільки побачити унікальні раритети, а й використати їх у своїй книзі. Крім того, автор опрацював значні масиви маловідомої інформації про життя і творчість Леонардо у численних академічних статтях і монографіях. Особливу цінність, приміром, складали нові лінгвістичні відкриття, отримані у результаті розшифрування текстів так званих Мадридських кодексів, над якими чимало мовознавців ламали голову, починаючи з середини минулого століття. Іншим успіхом у дослідженні живописних полотен Леонардо, на думку Айзексона, можна вважати результати, досягнуті завдяки використанню новітніх технологій під час проведення різноманітних наукових експериментів.

З біографії Леонардо відомо, що виняткова роль у його творчому зростанні належить П’єтро Верроккйо – живописцю й інженеру, майстерня якого розташовувалась у Флоренції. Саме сюди потрапив чотирнадцятилітній юнак, який одразу виявив свої вроджені таланти. Становленню Леонардо як художника, автор присвятив лише розділи: «Підмайстер» і «Самостійне життя», але за обсягом вони найоб’ємніші у книзі. Очевидно Айзексону важливо було не пропустити жодної суттєвої деталі цього надзвичайно відповідального періоду у кар’єрі митця, коли закладались основи майбутньої віртуозної техніки живопису генія візуального мистецтва.

За висновками автора, Леонардо дуже швидко перевершив свого вчителя у майстерності, бо, на відміну від свого тямущого учня, той не надавав ваги такій марудній справі, як… розтини ящірок, цвіркунів, змій, метеликів, коників, кажанів, а згодом тварин і людей. Провчившись шість років підмайстром, двадцятилітній Леонардо рано зрозумів, як важливо знати біологічну будову різних частин людського тіла, щоб мати уявлення, за допомогою яких м’язів, приміром, на цнотливому обличчі дівчини з’являється манірна усмішка. Відтак стає зрозумілим, чому Айзексон описує у книзі всі обставини, що передували створенню картини «Товій і янгол», авторство якої належить Верроккйо, а окремі фрагменти підмайстру Леонардо. Саме на цьому полотні, як стверджують фахівці, художник-початківець майстерно зобразив рибу і песика, скрупульозно виписавши кожну деталь. Кучері на тваринці і риб’яча луска заворожують глядача своєю правдивістю, самі ж об’єкти сприймаються не статично, а в русі.

Автор не раз приголомшує читача сенсаційними фактами, що спливли одразу після проведення низки експертиз живописних полотен, яких, в буквальному значенні слова, торкалася рука Леонардо. Доводиться дивуватися тим, як наука пішла далеко, зірвавши покрови з таємниць, що століттями нашаровувались у старовинних картинах. Скажімо, застосування рентгенографічного аналізу живописного твору «Хрещення Христа», яка, на думку автора, стала вершинною у співпраці Верроккйо і Леонардо, дає змогу з точністю до мікрона відрізнити не тільки пензлі вчителя й учня, а навіть склад олійних фарб, застосованих ними у роботі. «Леонардо сильно розбавляв фарби й накладав їх майже прозорими шарами, а тоді змішував пальцями чи тонкими доторками пензля», ‑ зауважує автор. Скажемо більше, на радість експертів Леонардо залишив одразу два відбитки пальців на «Портреті Джиневри де Бенчі», ‑ один біля щоки дівчини, інший – за її правим плечем. Щоб у цьому пересвідчитись, Айзексон запрошує бажаючих відвідати Національну галерею мистецтв у Вашингтоні, де експонується мистецький шедевр, до речі, єдиний твір Леонардо на північноамериканському континенті.

Інший аспект творчості Леонардо, на що звертає увагу автор книги, це тілесність, присутня у зображенні натури, вважаючи, що його головний герой віддавав перевагу малюванню не стільки жіночого, скільки чоловічого тіла, бо художника більше захоплювала рельєфність м’язів, характерних для сильної статі. Він не лише натхненно зображав олівцем на папері, а й препарував скальпелем, ретельно вивчаючи анатомію як чоловіків, так і жінок із середини. У розділі «Самостійне життя» автор торкається інтимного життя живописця, якого без вагань, послуговуючись сучасною термінологією, можна зарахувати до представників сексуальних меншин.

Чи применшує це його велич для світового мистецтва? Зовсім ні. Адже навіть ревні служителі середньовічної церкви, як випливає з розповіді Айзексона, крізь пальці дивились на статеву нетрадиційність Леонардо, бо його геніальні картини обеззброювали мало не кожного із затятих догматиків. Він захоплювався красою андрогенних юнаків, яких піднесено зображав на картинах з біблійними сюжетами, старанно приховуючи їхню гріховну сутність.

Після того, як Леонарду виповнилося тридцять років, він переїхав з Флоренції до Мілану – на той час ще одного мистецького осередку у середньовічній Італії, міста, де виявляли свої таланти багато художників, артистів, архітекторів, музикантів, інженерів. Тут, як пише автор, художник житиме і творитиме аж сімнадцять років. Оминаючи огляд новацій Леонардо в архітектурі, математиці, астрономії, меліорації, орнітології, військовій справі, градобудівництві, музиці, літературі, зауважимо, що ця універсальна людина-оркестр, сказати б, людина з інопланетним розумом, маючи за плечима величезні енциклопедичні знання, часто обмежувалась лише теорією, вимушено ігноруючи практику, особливо тоді, коли виникали проблеми з наявністю матеріальних ресурсів.

Розум Леонардо да Вінчі часто сягав таких висот, що це підштовхнуло автора книги зосередитися на аналізі ще одного унікального твору майстра – малюнку «Вітрувіанська людина». У доробку художника він з’явився від переосмислення досвіду римського зодчого Марка Вітрувія, котрий увійшов в історію архітектурного й образотворчого мистецтва двома відкриттями – застосуванням пропорцій у зображенні як людини, так і архітектурних об’єктів, а ще закладанням основ вчення про звук – акустики. Саме в малюнку «Вітрувіанська людина», Леонардо, відштовхуючись від концепції Вітрувія, чітко визначив канонічні пропорції людського тіла, а потім зробив ще одне відкриття, виявивши паралелі між мікрокосмом Homo sapiens і макрокосмосом землі. Поєднавши ці два виміри, Леонардо у звичайному людському тілі почав вбачати духовний храм, збудований за вічними законами Всесвіту.

Заглибившись у Леонардо, автор книги згадує всіх без винятку італійських вельмож, які так чи інакше стикалися з художником. Стосунки з ними ‑ це окремі захоплюючі історії, описані досить розлого на сторінках видання. Варто згадати хоча б герцога Мілану Лодовіко Сфорцу, який безпосередньо причетний до створення знаменитої фрески Леонардо да Вінчі «Тайна вечеря» у монастирі Санта-Марія делле Граціє, розташованого в центрі міста. Розділ у книзі, де розповідається про цей феноменальний мистецький твір, має однойменну назву, а от назви підрозділів різні, оскільки вони ніби підказують читачеві на чому саме концентруватиметься авторська увага в дослідженні: «Замовлення», «Плинна мить», «Перспектива в «Тайній вечері», «Ушкодження й реставрація». Знайомитися з поясненнями прихованих змістів фрески, запропонованих Айзексоном, ‑ незвичайно велике задоволення. Відчувається, що дослідник потратив не одну годину на вивчення найдрібніших деталей, зображених на картині геніальним митцем. Результатом скрупульозної роботи стало розуміння творчих надзавдань, які ставив перед собою живописець, беручись за створення монументального розпису, що пережив століття. Зрозумілий висновок автора про те, що Леонардо майстерно передавав не лише рух, вихоплений з миті, а й moti dell’anima – душевні порухи. «Людські постаті належить зображати так, щоб глядач з їхньої постави легко розпізнав, що в них на умі», ‑ писав Леонардо. І «Тайна вечеря» ‑ чи не найвеличніший в історії мистецтва приклад цього вміння».

В експертному мистецькому середовищі вважається, що картина «Мона Ліза», написана художником на початку XVI століття, є визначальним живописним твором у його мистецькій кар’єрі. Погоджуючись з цим Айзексон, як і більшість авторитетних експертів, розмірковує над її загадковістю. Особливим предметом дискусій на сторінках книги стала овіяна таємницею зовнішність портретованої, феноменально відтвореної живописцем на полотні. Реальна дружина звичайного флорентійського торговця тканини постає на картині справжньою аристократкою, ніби приховуючи свій соціальний стан за ледь іронічною усмішкою і дещо скептичним поглядом. «В усмішці криється загадка, ‑ підсумовує автор. – Вона мовби мерехтить у нас перед очима. Про що Ліза думає? Варто на мить відвести погляд – й усмішка знову змінюється. Ця загадка лишається нерозгаданою. Усмішка стоїть у нас перед очима, навіть коли ми відвертаємося – й так само лишається в колективній свідомості людства. Ще ніколи рух і почуття – коронні принади творів Леонардо – не перепліталися так тісно».

Подаючи власне трактування візуального образу «Мони Лізи», Айзексон вдається до порівняння з іншим портретом «Джиневри де Бенчі», написаного Леонардом ще в юному віці. Дистанція між однією й іншою роботою вимірюється чотирма десятиліттями, які, на переконання автора книги, стали роками наполегливої праці в царині рисунку і живопису, проведенні різноманітних експериментів в анатомії, оптиці, нарисній геометрії, психології, що в підсумку дало художнику відчуття небувалої творчої удачі, до якої митець прагнув усе своє свідоме життя. Довгих шістнадцять років тривав цей безпрецедентний творчий експеримент, який увіковічнив його ініціатора, синтезував науку з мистецтвом.

Останній розділ книги укомплектовано так званими «Уроками Леонардо». Насправді це мудрі поради, що визрівали в мізках живописця усіх часів і народів упродовж життя, крім того, є чудовою ілюстрацією його світлого розуму, наділеного Всевишнім. Для багатьох вони однозначно виявляться корисними у наш контраверсійний час. Ось лише декілька з них: будьте допитливі, невтомно допитливі; здобувайте знання заради самих знань; зберігайте дитяче відчуття чуда; спостерігайте; почніть з малого; побач невидиме; не бійтесь заходити на манівці; шануйте факти; ідіть на поводу у фантазії; мисліть візуально; бійтесь рамок; зазіхайте на неможливе; будьте відкриті до загадки…

Світло і пристрасть геніальних творінь Леонардо да Вінчі, що проникають крізь віки, гріють і грітимуть серця мільйонів. У них закодована сама вічність і незгасимість людської душі.

Виноси:

 

  • Леонардо, працюючи над «Тайною вечерею», якось попередив герцога Людовіка Сфорцу, якщо місцевий пріор і далі його підганятиме з виконанням замовлення, то він на фресці зобразить його в образі Іуди.

 

  • Щоденникові записи Леонардо ще називають кодексами. Всього їх нараховується 25 і зберігаються вони в музеях Італії, Франції, Англії, Іспанії та США. Але один так званий Лестерський кодекс обсягом 72 сторінки, присвячений дослідженню води й геології, належить Біллу Гейтсу – засновнику всесвітньовідомої корпорації Майкрософт.

 

  • Леонардо полюбляв малювати коней. Одного разу йому так сподобався чистокровний сицилійський скакун, що належав одному міланському полководцеві, що художник малював коня з різник кутів зору, а детальне зображення його передньої ноги охоплює 29 точних схем і вимірів.