МЕНЮ

Шлях до визначення ідентичності

Микита ГРИГОРОВ, спеціально для «Дня»
1 лютого, 2019 - 10:13
Сучасний український літпроцес очима італійського дослідника Марко Пулері

Марко ПУЛЕРІ — ад’юнкт-професор кафедри історії Східної Європи, розвитку націй і захисту меншин у Болонському університеті. Його дослідницькі інтереси охоплюють сучасні російські та українські соціокультурні процеси і державне будівництво на пострадянському просторі. Автор монографії «Пострадянські гібридні наративи» (Narrazioni ibride post-sovietiche, 2016 р.) та безлічі статей про українську й російську культурну і соціальну історію.

Під час дослідницьких стажувань у Києво-Могилянській академії (2014 р.) та у Львівському національному університеті імені Івана Франка (2018 р.) Пулері досліджував процеси інтеграції та побудови нації в пострадянській Україні. Із 2015-го до 2017 року він був одним із координаторів міжнародного дослідницького проекту «Росія і Китай у глобальному світі». Нині працює над дослідницьким проектом «Мультикультуралізм і регіоналізм в Україні після Майдану».

ТЕКСТУАЛІЗАЦІЯ ВІДМІННОСТЕЙ

— Розкажи про себе. Що привело тебе у філологію, а саме — у славістику?

— Я зацікавився славістикою 2010 року, під час навчання і написання наукової роботи в Сімферополі. Це був один із моїх перших контактів з українськими реаліями: він дав мені змогу побачити Україну з «іншої» точки зору, відмінної від тієї, яку я пізніше міг спостерігати в центрах культурного життя країни, зокрема у Львові, Києві та Харкові. Можливо, саме тому я зміг вибудувати власне, відмінне від «канону» сприйняття України та її літератури.

Гадаю, для багатьох іноземців, які цікавляться вашою країною, найпопулярнішим способом наближення до неї, як і раніше, залишається «прочитати Україну», сприйняти її через голоси великих «культурних перекладачів»: М. Гоголя, В. Некрасова і М. Булгакова, тобто російською мовою. Така ж ситуація і в багатьох країнах Центральної та Східної Європи, чиї літератури жили і збагачувалися завдяки контактам з різними традиціями, в контексті наднаціональних державних утворень, і лише за останні два десятиліття прийшли до західного читача у своїх «національних строях».

З іншого боку, Україна сьогодні досить сильно відрізняється від того, якою вона зображується авторами імперської та радянської епохи. Але досі залишається країною, в якій існують різні мови, традиції, звички, історії: ця різнорідність чітко відображена в літературі, у спробах текстуалізації своїх відмінностей, своєї суперечливої історії. Текстуалізація — це спроба зрозуміти й переосмислити досвід цілої країни і досвід кожної конкретної людини в країні.

Під цим кутом зору, українська російськомовна література (або російська література України) є симптомом — а подеколи навіть інструментом, — щоб дати голос відмінному від класичного переказуванню української індивідуальної та колективної ідентичності. Звичайно, це розповідь сумна й розгублена: вона є маркером серйозних змін, таких як розпад Радянського Союзу і разом з ним його літератури, створеної «імперською лінгва франка». Літератури, яка містила в собі елементи більш широкого культурного досвіду: величезна аудиторія читачів, літературні майданчики і ринки, культурні та історичні символи. Літератури, яка більше не існує, але її автори все ще тут: вони живуть у незалежній Україні, відчувають її літературний контекст, взаємодіючи з її культурними діячами, незалежно від мови, якою пишуть.

З огляду на це, українська російськомовна література — це також розповідь про виховання, конструктивне затвердження нової української ідентичності й ролі російськомовних авторів у новому національному контексті. Розповідь, яка прагне змалювати силует і дати голос мовній та культурній взаємодії між двома найважливішими культурами й традиціями, які зустрічаються (а подеколи стикаються) в національному контексті: україномовної та російськомовної.

«СПІЛЬНИЙ ДОСВІД МАЙДАНУ ОБУМОВИВ СЕРЙОЗНІ ЗМІНИ Й ДО ЦІКАВИХ ВИДАВНИЧИХ ПРОЕКТІВ»

— Ти написав книжку про українську російськомовну літературу. Не так багато людей, у принципі, визнають її існування. Чому потрібно обстоювати цей нюанс? Розкажи про свою книжку.

— Я встиг зустрітися з українськими культурними діячами із різних центрів України. Збагачення своїх досліджень голосами тих, хто творить сьогоднішню літературу в Україні, було корисним для того, щоб насправді уявляти собі і зрозуміти сучасні реалії України після Майдану. У Києві автори, наприклад Олександр Кабанов та Олексій Нікітін, можуть визначитися як російські літератори і громадяни України, водночас конфлікт визначень збагачується історією Куркова й важким пошуком місця розташування «російськомовного» автора Володимира Рафеєнка із Донецька. Загалом, це складний шлях самовизначення, який залежить від участі в національному літературному процесі, а саме: участі у фестивалях та літературних подіях, пошуку видавця на національному ґрунті й визнання своєї ролі в країні.

Разом з тим, щоб говорити про можливості вирішення питання російськомовних авторів в Україні, маю спочатку повторити той факт, що «питання» насправді не існує. На культурному рівні сучасні російськомовні та україномовні автори співпрацюють у спільних літературних проектах в Україні: вони читають одне одного, і в їхніх творах складається інтертекстуальний діалог. Спільний досвід Майдану обумовив серйозні зміни й до цікавих видавничих проектів, наприклад публікації романів Нікітіна — «Санітар з Інститутської» та українського перекладу «Victory Park» в Україні, а не Росії.

Утім, на політичному рівні мовне питання все ще педалюється під час виборчих кампаній і чекає на формування консенсусу. Проте, на жаль, це призводить до великої й непотрібної напруженості.

ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПОПИТ НА ІНФОРМАЦІЮ ПРО УКРАЇНУ

— Розкажи про те, як сприймають українську літературу в Італії. Скільки перекладачів працюють з українськими авторами? Хто найвідоміший український письменник в Італії?

— Новітня історія італійського видання «Ворошиловграда» та «Месопотамії» Сергія Жадана відображає долю східноєвропейських національних літератур на західному ринку і, зокрема, тих, які є вираженням посткомуністичної реальності. Відсутність перекладачів — справжніх професіоналів з української, державного фінансування на підтримку нових публікацій, функціональних організаційних зв’язків між Італією і багатьма країнами Центральної та Східної Європи — перекладає відповідальність за успіх цих літератур на дрібних видавців.

Діяльність асоціацій, таких як Aisu (Італійська асоціація українських досліджень), та окремих україністів, наприклад Джованни Броджі, Марії Грації Бартоліні та Алессандро Акілле (з двома останніми ми — редактори журналу Minima Ucrainica), має велике значення для задоволення величезного попиту на інформацію про Україну. Останнім часом Олексій Нікітін, Сергій Жадан, Олена Стяжкіна та Юрій Андрухович відвідали літературні фестивалі й заходи в Італії — це, звичайно, хороші новини. Я сподіваюся, що це лише початок контакту італійських читачів з різноманітним контекстом сучасної української літератури.

У мене була можливість читати й зустрічатися з різними українськими авторами, найбільше з Сергієм Жаданом та Юрієм Андруховичeм. Гадаю, для західної публіки ці два письменники представляють, у деякому сенсі, точку відліку для розуміння історії України та її літератури за останні 30 років. Читаючи такі книжки, як «Московіада» та «Перверзія» Андруховича, можна побачити текстуалізацію діалогу українського інтелектуала зі своїми головними аlter ego, тобто Росією і Заходом. Можна відчути конкретні нюанси динаміки відносин великої європейської культури «прикордоння». У творах Жадана можуть бути знайдені амбіції, спроба започаткувати нову національну та європейську ідею навколо основних цінностей, таких як свобода пересування і право на конфронтацію для того, щоб захистити себе. В обох випадках ідеться про авторів, які вже здобули визнання на західному ринку серед критиків, але досі не надто відомі широкому загалу.

СКЛАДНА СИСТЕМА ВЗАЄМОДІЙ МІЖ ТРАДИЦІЯМИ, МОВАМИ ТА ІСТОРИЧНИМИ ДОСВІДАМИ

— Дивитися на сучасну українську літературу — для мене здебільшого значить спостерігати складну систему взаємодій між традиціями, мовами та історичними досвідами. Ця культурна ситуація являє собою виклик як для тих, хто творить її від першої особи, так і для тих, хто намагається визначати контури й відтінки. Це відображення шляху до визначення ідентичності та колективної пам’яті: усе рухається в напрямку діалогу і взаємодії між різними голосами.

Голоси, які розповідають з погляду сучасності, як і з погляду минулого, творять складну поліфонію оповідань — минулого, сьогодення і майбутнього. Поліфонію, яка часто стає «конфліктом»: це характерно не лише для української, а й для всієї європейської культури. Просто подумайте про одвічне питання визначення європейської літературної традиції та європейської ідентичності, щоб побачити, як український внесок вписується в дослідження, що їх здійснюють європейці для визначення нових моделей інтерпретації, символічних та риторичних кодів і, нарешті, для текстуалізації етапів загального шляху до найкомфортнішого місця людини у світі. Шлях пізнання, який стає не тільки дзеркалом складного суспільства, а й вікном в інше суспільство.

Саме ці питання, які я щойно описав, позначають місце зустрічі між українськими авторами та європейськими читачами. Українські місцеві та регіональні письменники відображають різні прояви європейського регіоналізму й місництва. У цьому контексті я вважаю, що мій італійський досвід може служити прикладом: «криза» місцевої і національної ідентичності, яка спостерігається нині в Італії, здається, мовчить, збагачується новими моделями інтерпретації і пробуджує діалог між різними техніками розповіді про себе.