МЕНЮ

Ще раз про українські переклади Кантових «Критик»

28 травня, 2020 - 17:09

Я доповню міркування Т. Метельової, яка вже спонукала читачів задуматися, наскільки варта довіри та несподівана заява Івана Іващенка – і я вдячний своїй однокурсниці за підтримку. Заразом висловлюю вдячність молодшій (на курс) колезі по навчанню, нині шановній професорці Могилянки пані Марині Ткачук, яка в умовах карантину наполегливо шукала й знайшла для мене невідому раніше мені рецензію пана Терлецького на переклад другої «Критики». Нарешті, за цю розлогу рецензію (надрукована в 12-му випуску «Українського гуманітарного огляду» за 2006 р., тепер доступна в мережі, на «Чтиві») я дякую, нехай і з великим запізненням, її авторові. Вона суголосна його давнішій експертній оцінці, що кваліфікує переклад як «виконаний на належному професійному рівні» та відзначає «точність у відтворенні “духу і літери” Кантового вчення, що межує з буквалізмом», хоча пропонує свої версії передання деяких термінів (не всі ті побажання враховано, але термінологічні суперечки – річ неуникненна, тут повного консенсусу досягти годі). В. Терлецький фактично підтверджує мою власну оцінку рецензованого перекладу в післямові до нього (с. 182) – що він містить незрівнянно менше викривлень оригіналу, ніж досі поширений у нас російський.

Переклад першої «Критики» стоїть дещо нижче – але аж ніяк не настільки, щоб оголошувати його непридатним для використання в академічних та навчальних цілях. Власне, чи не найвагомішим аргументом на його захист якраз і є його рецепція науковою та освітньою спільнотою, відповідні бібліометричні показники. Але тут незмога докладно розповідати про першу українську «Критику чистого розуму» – я зроблю це в розширеній версії цієї статті, з якою читачі зможуть ознайомитися на моїй інтернетсторінці.

А тут я спробую відповісти на питання: як міг з’явитися той дивовижний образливий відгук?

З огляду на викладене в попередніх рядках та в публікації Т. Метельової (і на презумпцію порядності) вірогідним буде припущення, що він викликаний насамперед, висловлюючися в Кантовому стилі, апріорними мотивами – точніше, певним упередженням. І це упередження стосується аж ніяк не тільки української кантіани. 2010 р. І. Іващенко, тоді ще аспірант, на 112-й сторінці 3-го числа журналу «Філософська думка» стверджував, що в нас «більшість перекладів філософської класики здійснено філологами. Як наслідок, такі переклади не лише спотворюють поняттєву структуру ориґіналу, а й унеможливлюють використання таких перекладів у навчальних цілях, коли важливо відтворити логіку арґументації певного автора» (мій коментар до цього сміливого твердження – за поданою вище адресою). А перекладач Канта якраз має титул кандидата філологічних наук…

Але тут незмога висвітлити всі причини – зауважу лише дещо. Серйозні науковці, висуваючи публічно подібні звинувачення, не бувають голослівними. Ось, наприклад, як робив це свого часу Ґустав Шпет на сторінках журналу «Вопросы философии и псиxологии» (кн. 4 (74) за 1904 р.) щодо російського перекладу згаданого твору у виконанні дилетанта Миколи Соколова. Даючи його тексту вбивчу характеристику («Якщо знайшовся хоч один читач, що уважно простудіював Канта за цим перекладом і щось зрозумів, то який же він далекий від Канта…» – с. 551), він, Ґ. Шпет, підкріплює свої слова переконливими ілюстраціями. На кільканадцяти журнальних сторінках він наводить добру сотню (хоча цілком вистачило б, либонь, і півстільки) грубих і абсурдних помилок перекладача. Потім узагальнено: «Такий увесь переклад: суцільне спотворення. Варто прочитати уважно будь-яку сторінку, щоб переконатися в його непридатності» (с. 563). І з таким ґрунтовним присудом навряд чи хто став би сперечатися.

Отож і наш автор у газетній публікації повинен був до обговорюваного пасажу додати: «У цьому можна переконатися там-то й там-то»…

Та якби І. Іващенко справді здобувся на більш-менш імпозантний (яких кількадесят позицій) список огріхів українських «Критик», принаймні першої, з котрою він виявляє певне знайомство, то неупереджений фахівець виявив би в тому списку головно 1) радше неточності, ніж серйозні помилки, 2) дискусійні випадки, 3) безпідставні, помилкові закиди. Докладніше – у тій-таки розширеній версії статті. Там  я на досить розлогому матеріалі постараюся переконливо показати, хто з фігурантів цієї справи насправді не має достатніх фахових знань (у царині німецької класичної філософії та німецької мови).  

Певну роль могли зіграти й деякі дійсні вади зазначених українських перекладів, головно першого. До речі, бездоганних перекладів Канта будь-якою мовою просто не існує.

Тож запрошую всіх зацікавлених осіб (включно, звісна річ, і з винуватцем дискусії) на мою інтернетсторінку, де кожен зможе висловити й свою думку.

Ігор Бурковський, старший науковий співробітник відділу загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні

НАН України