МЕНЮ

Правда про... пекло

Тарас ГОЛОВКО
31 січня, 2020 - 10:17
Невигадані сторінки Другої світової війни — британська версія

У харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийшла новинка, що претендує стати відкриттям для тих, хто цікавиться історією. Це фундаментальне дослідження «І розверзлося пекло... Світ у війні 1939 — 1945» відомого автора з Великої Британії, публіциста, журналіста та історика Макса Гейстінґса. В творчому доробку письменника понад двадцять книжок, чимало з яких стосуються подій Другої світової війни, зокрема «Бомбардувальне командування», «Оверлорд», «Армагеддон», «Відплата», «Найкращі роки».

Макс Гейстінґс, 1940 року народження, навчався в Оксфордському університеті, а обравши кар’єру журналіста, тривалий час працював зарубіжним кореспондентом Бі-Бі-Сі, головним редактором популярної і багатотиражної газети в Сполученому Королівстві «Дейлі телеграф». Він висвітлював дванадцять військових кампаній, в яких брав участь як військовий репортер. За вагомий внесок у розвиток історичної науки Гейстінґсу на батьківщині присвоєно почесне звання сера і посвячено в рицарі.

Книжку «І розверзлося пекло...» переклав Роман Клочко. Це видання перевертає традиційні уявлення про події Другої світової, руйнує чимало міфів, подає маловідомі факти при прийнятті епохальних рішень Черчіллем, Сталіним, Гітлером, Рузвельтом, Муссоліні, Хірохіто, Горті та іншими політиками, які увійшли в історію ХХ століття.

Вісім років тому, коли книжка вийшла друком мовою оригіналу в лондонському видавництві Harper Press, чимало британських літературних критиків звернуло увагу на вміння автора в однотомному виданні охопити переломні етапи битви народів, що точилася практично на всіх континентах, досягши кульмінації атомними бомбардуваннями японських міст Хіросіма і Нагасакі, вчиненими авіацією США.

У книжці Гейстінгса не знайти жодного розділу (їх у виданні аж 26), в якому автор не використав би фрагменти листів, щоденники, спогади, архівні документи, залишені після себе безпосередніми свідками й учасниками битв на суходолі, в повітрі та в морі, а ще в глибокому тилу, на окупованих ворогом територіях. Завдяки цим майстерно вмонтованим у текст свідченням досягається цілісна картина глобального збройного конфлікту, в який було втягнуто понад 60 країн світу з більш ніж 100-мільйонним населенням.

Іншою цінністю науково-популярної розвідки британського журналіста-історика є аналітика, підсилена цікавою статистикою, взятою автором з найрізноманітніших архівних джерел, розсекречених документів, а також штабні мапи з зображенням фронтів і напрямків руху військ протиборчих сторін, задіяних, скажімо, при обороні Сталінграда, наступальної операції радянських військ на Курській дузі, контрнаступі Червоної армії в Україні, висадці союзників у Італії, звільненні Польщі, просуванні союзних військ у Німеччині тощо.

Щоб зрозуміти плин думок автора, коли, приміром, ним розглядається так звана Фінська кампанія 1939 — 1940 років, варто ознайомитися з приголомшливими висновками, зробленими Гейстінґсом у процесі аналізу перебігу цієї недовготривалої війни. На його думку, лише патріотичні, націоналістичні настрої, що панували напередодні війни в 3,6-мільйонного населення крихітної країни, дали змогу вистояти перед масованою навалою Червоної армії. Дванадцять дивізій, укомплектованих сто двадцятьма тисячами осіб, на озброєнні яких нараховувалося шість сотень танків і тисяча гармат на початковому етапі війни, в прямому значенні слова, захлинулися в крові при штурмі «лінії Маннергейма». Втрати радянських військ у фінській війні сягнули близько чверті мільйона загиблих, що надовго збило пиху в Сталіна, а в його майбутнього опонента — Гітлера додало впевненості в тому, що СРСР — це колос на глиняних ногах.

У книжці широко використовуються цитати з виступів лідерів країн, що виголошувалися, як правило, на таємних нарадах і у вузькому колі вищих військових і політичних чинів. Це дає можливість читачеві осягнути масштаби операцій, проведених на великих за розміром територіях, концентрацію військової техніки і живої сили, тактику їх застосування на полях битв. Коли, скажімо, йдеться про розчленування Польщі 1939 року, Гейстінґс наводить красномовний фрагмент з виступу Гітлера перед генералітетом, де він чітко, не криючись, виклав власне бачення того, як має поводитись німецька армія стосовно місцевого цивільного населення: «...я відправив на схід свої підрозділи «Мертва голова», наказавши безжально вбивати чоловіків, жінок і дітей, які належать до польської раси або розмовляють польською. Лише в такий спосіб ми здобудемо життєвий простір, потрібний нам». Крім того, автор у книжці згадує ганебний пакт Ріббентропа — Молотова, що заздалегідь визначив майбутню долю цієї країни, загарбницький поділ її території між двома агресорами, викриває тодішні уряди Великої Британії і Франції та їхнє небажання реально прийти на допомогу конаючій під німецьким чоботом Польщі, як того вимагали раніше укладені міждержавні угоди.

Найбільш об’ємні дослідження в книзі присвячено війні нацистської Німеччини проти СРСР. У розділі «План Барбаросса» автор розкриває власне бачення причин, що спонукали Гітлера віддати наказ про напад на свого колишнього союзника. Гейстінгс вважає, що в правителів Третього рейху на той час викристалізувалося нечуване за всю багатовікову історії Німеччини завдання — створити нову імперію на Сході за рахунок поневолення і винищення частини населення найбільшої за етнічним складом слов’янської країни. І нацистська Німеччина взимку 1941 року мала всі шанси здійснити цей апокаліптичний задум, якби не стратегічний прорахунок біснуватого фюрера, допущений ним у процесі реалізації згадуваного плану. Замість того, щоб єдиним броньованим кулаком ударити по Москві, Гітлер його розпорошив, відправивши частину танкових дивізій захоплювати хлібну Україну, а решту — нафтові родовища Південного Кавказу. В результаті більшовицька столиця вистояла під ударами недоукомплектованої групи армій «Центр». Бліцкриг, на який так сподівалися нацисти, не відбувся. Це була таки визначальна перемога, однак виникає одне принципове питання: а якою ціною все це було досягнуто?

Сам Гейстінґс визнає, що Другу світову війну потрібно сприймати як величезну гуманітарну катастрофу насамперед щодо населення СРСР. Жахливим її наслідком стало те, що загинуло 27 мільйонів громадян, з них — 16 мільйонів мирних жителів. Це найбільші втрати з усіх країн, що опинилися в горнилі того страшного пекла. І хоч основна вина за розв’язання небаченого воєнного конфлікту в Європі покладається на гітлерівську Німеччину, однак британський історик не обходить стороною і Сталіна та його партійно-військового оточення, винного в незліченних людських втратах, що стали можливими внаслідок прийняття катастрофічних рішень на різних етапах ведення війни.

У розділі «Москву врятовано, Ленінград умирає від голоду» автор описує жахливу долю людей, які вимушено опинилися в блокадному Ленінграді, не приховує свого обурення, ілюструючи ганебну поведінку вищих партійних чинів, відповідальних за організацію оборони міста: «Коли стало зрозуміло, що боїв не буде, Жукова викликали в Москву й він залишив Ленінград у руках партійних чиновників, які обжиралися впродовж усієї блокади. Це стало типовою рисою війни в СРСР, корупція та привілеї зберігалися навіть тоді, коли десятки мільйонів голодували та вмирали». За час блокади в Ленінграді померло понад 640 тисяч цивільних громадян. Чи варті були такі колосальні жертви в обороні міста, яке, за висновками фахівців, не мало великого стратегічного значення, — це питання і досі не дає спокою багатьом нащадкам тих, кому вдалося вижити в оточеній «колисці революції».

Маючи можливість порівняти військову логістику, застосовану в польових умовах командуванням Червоної армії й збройними силами союзників по антигітлерівській коаліції, Гейстінґс робить невтішний висновок: радянські червоноармійці, на відміну, скажімо, від британців і американців, не могли, наразившись на переважаючі сили супротивника, елементарно відступити і дочекатися підтримки артилерії чи авіації. Їх гнав на смерть жорстокий наказ: штурмувати за будь-якої ціни. Той самий Жуков, якого автор називає безжальним м’ясником, просто завалював сотнями тисяч трупів радянських солдатів ворожі позиції, навіть тоді, коли можна було уникнути зайвих втрат у живій силі. Загороджувальні загони, наділені правом розстрілювати всіх, хто лишав поле бою, намагаючись врятуватися від смерті, застосовували лише в Червоній армії, і, частково, в німецькому Вермахті під кінець війни, коли почастішали випадки дезертирства. «Відтак у радянських військах гинув один солдат із чотирьох, у військах Британської Співдружності — один із двадцятьох, в американських військах — один із тридцяти чотирьох військовослужбовців»,— підсумовує в книжці автор.

Битви за Москву, Ленінград, Сталінград і на Курській дузі остаточно підірвали міць німецького війська на Східному фронті, перекресливши будь-яку перспективу виграти війну. Водночас, як зазначає Гейстінгс, Радянський Союз на кінець 1943 року зазнав 77% загальних втрат у військовому конфлікті, що наближалося до 20 мільйонів загиблими. Автор у книжці схиляється до думки, що навіть ця кількість жертв в рази була б більшою, якби не відкриття другого фронту вищим політичним керівництвом країн Антигітлерівської коаліції. Так само не потрібно применшувати значення програми Ленд-лізу (від англ. позичати і здавати в оренду), як це полюбляють робити в наші дні російські невігласи-пропагандисти. Ініційована урядом США 1941 року, програма передбачала постачання Великій Британії, СРСР і країнам Співдружності цілої низки стратегічних ресурсів. Так, лише один Радянський Союз, як наголошує в книжці автор, із 665 тисяч автомобілів, задіяних Червоною армією на кінець війни, 427 тисяч були американського виробництва. США забезпечило половину чобіт для вояків Червоної армії, поставило 2 тисячі локомотивів, 15 тисяч літаків, 247 тисяч телефонів і майже 4 мільйонів шин. П’ять мільйонів тонн м’яса, доправленого через океан, дорівнювало половині загальної кількості пайка кожного радянського солдата. А що стосується військових дій, що розгорнулися на Західному фронті, зокрема, на суходолі й у небі, то вони суттєво полегшили вирішення стратегічних завдань Червоною армією, починаючи з літа 1944-го. Підтвердження цьому, приміром, можна вважати вдало проведену операцію «Френтік» того ж року, високо оцінену Гейстінгсом, коли авіація союзників, в прямому значенні слова, стерла з лиця землі нафтопереробний завод у румунському місті Плоєшті, надовго позбавивши пального цілі бронетанкові армії Вермахту і ескадрилі Люфтваффе.

Як ґрунтовний дослідник Другої світової війни, Гейстінґс не міг оминути один з найганебніших злочинів, вчинений Гітлером і його поплічниками. Йдеться про масове винищення нацистами євреїв і ромів у Східній та Західній Європі під час Другої світової війни. Курс на Голокост був проголошений Гітлером ще в 20-х роках, коли він написав автобіографічну книжку «Моя боротьба», відбуваючи термін покарання у в’язниці Ландсберг за участь у державному заколоті. Зі сторінок цієї книжки видно, як ідеологічне неприйняття соціал-демократичної партії Австрії (провід її тоді складався виключно з віденських євреїв) переросло в майбутнього лідера Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини в патологічну ненависть до місцевого єврейського етносу, а з плином часу трансформувалося в планетарну катастрофу. Проаналізувавши те, як населення різних європейських країн виявляло своє ставлення до планомірного винищення євреїв окупаційним режимом у роки лихоліття, Гейстінґс називає лише одну країну — Данію, громадяни якої в роки війни нічим себе не заплямували, відмовившись брати участь у депортації єврейської меншини до нацистських концтаборів смерті. Так само автор згадує в книжці ім’я шведського дипломата Рауля Валленберга, який, ризикуючи життям, урятував десятки тисяч угорських євреїв, виявивши безпрецедентну мужність не лише перед нацистами, а й перед енкаведистами, які викрали і фізично знищили його в підвалах Луб’янки.

Надзвичайно цікаві авторські дослідження, присвячені іншим театрам воєнних дій, розгорнутих з 1941 по 1945 роки на територіях Середземномор’я, Азії, Балкан, Італії, Франції, Африки, Японії та в самій Німеччині...