МЕНЮ

Повернення парламентаризму

Марія Чадюк
22 листопада, 2018 - 16:24
Відбулася презентація книжок, які дають новий погляд на роль українців у Речі Посполитій

Яким було життя на українських землях у часи Речі Посполитої? Пани, експлуатація селян, повстання козаків — це, безперечно, було. Однак якщо фокусуватися лише на цих аспектах, то складається враження абсолютної безпорадності предків сучасних українців у Речі Посполитій. А, може, ми й справді не мали тоді важелів влади?

Насправді, мали. Просто вона була в руках шляхти, а не козацтва. А саме його обрали за підґрунтя для створення наративу української історії. Тож те, що було поза цією темою, — опинилося на маргінесах або окреслилося у вигляді узагальнень. Так на периферії суспільної уваги опинилася історія українського парламентаризму.

Виправити ситуацію взялося видавництво «Темпора», започаткувавши серію «Студії з історії парламентаризму на українських землях у XIV—XX cт.». Нещодавно у книгарні «Є» відбулася презентація перших двох томів із цієї серії — «Прикладом своїх предків. Історія парламентаризму на українських землях у 1386—1648 рр: Польське королівство та Річ Посполита» (автори — Олексій Вінниченко, Петро Кулаковський, Віталій Михайловський, Ігор Тесленко) і «Бібліографія історії парламентаризму на українських землях до 1648 р.» Віталія Михайловського.

МАГНАТСЬКІ СТРАТЕГІЇ ХVII ст.

Одним із проявів парламентаризму на українських землях були сеймики. Це органи територіального станового самоврядування. Як розповідає Олексій Вінниченко, доцент, кандидат історичних наук, який уже тривалий період досліджує цю тему, такі зібрання відбувалися доволі часто, і в них брали участь лише чоловіки. Зазвичай роль сеймиків була незначною, наприклад, обрання посла на Сейм. Але інколи, у кризові періоди, як роз’яснює Олексій Вінниченко, «вони, по суті, перебирають на себе функції загальнодержавного парламенту. Так само вербують війська, призначають податки і, в принципі, діють як регіональні парламенти». Здебільшого участь шляхтичів у сеймиках була добровільною, але не завжди.

«Потрібно розуміти: те, що собі могли дозволити шляхтичі в Руському, Белзькому, Подільському воєводствах (де не було таких потужних ядер, які притягували до себе шляхту), не було можливим для шляхтичів Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, — пояснює Ігор Тесленко, доцент, кандидат історичних наук. — Там існував досить жорсткий поділ на «клани», де патрон часом «натякав»-вимагав приїхати на сеймик і проголосувати так, як потрібно... Якщо цей шляхтич не приїхав би, то мав би дуже серйозні неприємності. Це видно з приватної кореспонденції, яка збереглася». Ігор Тесленко також розповів, що таких «кланів» було близько двох десятків. І, наприклад, якщо говорити про князя Василя-Костянтина Острозького, то таких «агентів» у нього налічувалося близько кількох тисяч, і вони могли діяти в різний спосіб.

«Не всі були долучені до великої політики, безперечно, не всі брали участь у сеймиках, Сеймі. А якщо і брали, то не конче в якості осіб, які голосують. Цілком достатньо було, аби вони просто фізично приїхали, — стверджує Ігор Тесленко. — Уявіть собі Варшавський сейм, дуже важливий для їхнього патрона. Кілька тисяч осіб урочисто, в повному озброєнні, у золотому вишитому вбранні, в’їжджають з артилерією в столичне місто. Це справляло дуже серйозне враження на всіх присутніх, у тому числі на опонентів».

«МОДЕЛЬ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ЯКРАЗ І СКЛАДАЄ КІСТЯК КОЗАЦЬКИХ РАД»

Причому сповна осягнути такий вплив можна, зрозумівши структуру Сейму, який складався з Сенату й Посольської ізби (куди власне і приїжджала шляхта з сеймиків). І за такої системи, як зазначає Ігор Тесленко, «навіть якщо Василь-Костянтин Острозький був зазвичай пасивний у Сенаті, це не означало, що він програє. Адже все вирішується в Посольській ізбі, а там в нього багато людей. І там вони будуть приймати рішення».

Загалом, Сейм був своєрідним центром. «Це якраз те місце, де ми бачимо спектр усього політичного життя. Недаремно козаки прагнули вислати посольство на Сейм. Недаремно вони хотіли показати свою позицію не перед королем, а перед Сеймом — набагато ширшим представництвом, сподіваючись на підтримку, розголос у всіх куточках, сеймиках, які делегували своїх послів», — коментує доктор історичних наук Віталій Михайловський.

Як поділився Петро Кулаковський, доктор історичних наук, доцент, завідувач кафедри країнознавства Національного університету «Острозька академія», козацькі посольства починають приймати на Сеймі після Хотинської перемоги, але вже у 1638 році, коли розпочався період «золотого спокою», це припиняється. Проте саме в цей період відбувається запозичення елементів польського парламентаризму в козацькі ради: та ж традиція станово-представницьких рад, інструкції, якими завершувалися ради (що, як пояснює Петро Кулаковський, є рецепцією звички шляхти підсумовувати свої засідання загальним документом, в якому були сформовані вимоги до короля і Сейму Речі Посполитої). Більше того, історик стверджує, що модель парламентаризму Речі Посполитої якраз і складає кістяк козацьких рад, натомість традиції народного віче Київської Русі вже були забутими, лишившись тільки в деяких елементах.

«Cаме тоді були сформовані підстави, що визначили неминучість перетворення козаків у еліту, яка володіла власною ідентичністю. І цю ідентичність не можна було інтегрувати у Річ Посполиту. Зрештою, це завершилося повстанням Хмельницького й створенням Української держави», — підсумовує Петро Кулаковський.

«СИДЯТЬ ПОРУЧ. АЛЕ ЧИ ДІЮТЬ СПІЛЬНО?»

А яким був вплив представників і чиї інтереси вони представляли? Щодо козаків, то їхні прохання майже завжди ігнорувалися, польська шляхта їх вважала звичайними воїнами, які не мають політичних прав. Ті, кому вдалося потрапити у Сенат і Посольську ізбу, мали більше шансів бути почутими. І вони захищали не тільки власні інтереси, а й зважали на шляхту тої території, представниками якої були. Однак для більш значного впливу шляхті з українських територій потрібно було об’єднуватися у фракції. А щодо цього виникали труднощі. «3 сеймики з Руського воєводства — понад 20 людей. А вони всі разом? Сидять поруч. Але чи діють спільно?» — порушує питання Віталій Михайловський. Так само і щодо Сенату.

Наприклад, магнати, як розповів Ігор Тесленко, взагалі часом були родом із Сілезії чи Мазовії. «Так, ця ідентичність могла змінюватися, але регіон, який ми з колегами досліджували, занадто різний. Говорити про те, що всі ці парламентарі захищали якусь одну, спільну ідею українську — дуже складно. Ми не бачимо, як вони об’єднуються, не бачимо їхньої спільної фракції в Сеймі», — підсумував Ігор Тесленко. І це питання «різності», невміння домовитися завадило не тільки локально — у прийнятті рішень на Сеймі, а й не дало змоги створити Польсько-Литовсько-Руську державу. А таких шансів було два.

Про це детально розповів Петро Кулаковський. Перший шанс був на Люблінській унії 1569 року. Як стверджує історик, одною з причин поразки цього задуму було те, що політичні лідери-шляхтичі, які усвідомлювали цю ідею (Кисіль, Четвертинський і сподвижники), з’явилися доволі пізно — у 1630—1640 рр., коли вже шляхта була розділена, частина з них була полонізована, прийняла католицизм. А за словами Олексія Вінницького, тоді саме віра й територіальна приналежність були факторами, що визначали ідентичність.

Другий шанс був 1658 року, коли козацька еліта виступила ініціатором створення Речі Посполитої Трьох Народів. «Але, знову ж таки, козацька еліта була й не проти, але шляхта українських воєводств не могла поділитися з козаками владою. Більше того, вона навіть не могла припустити їх до зрівняння з собою». Саме тому й виступила проти цього, хоч представники з Малої Польщі, Литви підтримували ідею такого союзу.

«Найбільш лояльно ставилася до цього шляхта Київщини, оскільки у козацькій еліті було дуже багато її представників — Виговський, Тетеря та інші. Натомість Чернігівська була проти, тому що воєводство фактично переходить під козацьку юрисдикцію, і шляхта не може повернутися до своїх маєтностей... — розповідає Петро Кулаковський. — Крім того, не потрібно забувати про ідентичність, вона є вагомим рушієм у творенні таких територіальних об’єднань. Ідентичністю у козаків все-таки було православ’я. Тобто вони домагалися скасування унії... Тоді що робити з унійною шляхтою, унійним міщанством і духовенством, які теж руського походження, але не можуть пристати на цю ідею?»

Врешті-решт, задум не був втілений. Це можна вважати поразкою минулого, але водночас гарним уроком для сьогодення, зокрема щодо того, якою має бути українська ідея чи ідентичність. Практика показує, що, поклавши в основу лише одну ознаку — етнічне походження, віру, мову, не вдається охопити всіх українців. Так само якщо зосередитися в наративі національної історії тільки на кількох верствах населення, це неминуче призведе до викривленого образу самих себе.