МЕНЮ

Південна Пальміра в добу тотальних потрясінь

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
5 червня, 2019 - 17:17
Нова книга Олександра Прилипка і Валентина Стремядина «Великая Одесская революция. 1913—1923» зацікавить не лише тих, кому важлива історія цього дивовижного міста

Одеса — то окремий самобутній світ. Про неї слід писати з любов’ю, вдумливо, яскраво, з належним розумінням специфіки її історії, способу мислення, характеру людей. Або ж, у протилежному випадку — краще не писати взагалі. Саме цим критеріям повною мірою відповідає книга відомого публіциста, блогера, історика, постійного автора «Дня», одесита Олександра Прилипка та відомого в місті громадського діяча, мецената й підприємця Валентина Стремядина, названа авторами «Великая Одесская революция. 1913—1923» (Київ, видавництво «Новий друк», 2019). Підзаголовок цього незвичайного дослідження, котре, переконані, зацікавить не лише тих, хто вивчає історію цього міста, доволі промовистий: «Роки, що визначили епоху. Історико-публіцистичний аналіз іррегулярного часу» (одразу спадає на думку: а цей «іррегулярний час» — хіба то не про нас також?).

У чому вбачається беззаперечний успіх авторів? Можна довго говорити про блискуче виконаний дизайн книжки — заслуга Олександра Прилипка: сотні унікальних світлин, шпальти популярних одеських газет 100-річної давнини, портрети, мапи, схеми бойових дій... Але, думається, основну увагу варто зосередити на змістовній складовій праці.

Одеса, як, може, жодне інше місто в Україні (за винятком Києва), може бути гігантським історичним дзеркалом, яке й сьогодні, як і в минулому, правдиво відображає всі колізії, конфлікти, драми і здобутки Великої Української революції 1917—1921 рр. (зауважимо, що автори, як видно з назви, суттєво розширили хронологічні рамки оповіді). Чому саме Одеса? І тому, що це винятково суперечливе, складне, «багатошарове» місто, за всієї своєї унікальності, показує нам не лише «особливе», одеське, а й «загальне» в історії тієї доби — якщо вдатися до відомих філософських категорій. І тому, що автори спираються не на міфи (навпаки, міфи розвінчуються), а на ретельно опрацьовані документи. І тому, що справді цікаво: як саме жили люди в Одесі у час, коли тамтешня влада, за мінімальними підрахунками, змінювалася протягом 1918—1920 років півтора десятки разів: УНР, Гетьманська  держава, знову УНР, французи, греки, румуни, «білі» росіяни-імперці, червоні, різні отаманські з’єднання, котрі нікому не підпорядковувались, знову червоні... Проте показово — і правильно — що Олександр Прилипко та Валентин Стремядин починають свою історичну хронічку не з «полум’яних» 1917—1918 років, а з року 1913-го — року 300-річчя династії Романових, року сакрального, останнього перед Великою війною, коли в імперії панували ніби «тиша, гладь і Божа благодать». Автори переконливо показують, що вже тоді — і в державі взагалі, і конкретно в Одесі накопичилася «критична маса» надмірних соціальних протиріч.

Пояснюючи задум та ідею свого дослідження, автори, зокрема, пишуть про те, що на відміну від західної історіографії Першої світової (Великої) війни, на наших теренах «ми маємо лише два підходи на чотири покоління: радянський та пострадянський (тоді як на Заході таких концепцій, як мінімум, чотири. — І. С.). У цій книжці ми спробували сформувати новий підхід, об’єднавши національний погляд з іманентним і власним... Об’єкт досліджень — Одеса у складі України та Європи. Місто стало епіцентром потужних соціальних, національних і політичних поштовхів континентального масштабу. Тут побували війська різних країн і формувалися нації, які утворили нові держави. Водночас Одеса — то величезний історичний міф, де реальність подій втрачається в домислах та легендах, де справжні портрети їхніх учасників написані або білою фарбою, або тьмавою кіптявою. Причому і те, й інше має лише віддалену схожість з оригіналами».

І ще важлива для авторів думка: «Хоча кожен розділ книги ми присвячуємо подіям одного з тих буремних років (1913—1923. — І. С.), це не хронологія в загальновживаному значенні і не скрупульозний виклад подій та фактів. Нас цікавило не стільки те, як усе відбувалося, а чому це відбулося саме так. Величезна кількість історичних досліджень про добу переламу життя в Російській імперії збагатила нас знаннями і створила силу-силенну політичних трактувань війн, революцій, захоплення влади, особистої та партійної деспотії, але не завжди виводила читачів на роздуми про власну долю. Про те, як цінності та правила, що постійно змінюються, сформували унікальну суспільну мораль, специфічне соціальне середовище й декадентський спосіб життя нашого часу» (саме так: нашого, а не тодішнього часу. — І. С.).

Революція, 1917—1923 роки... Автори пишуть: «Здавалося б, усе змінилося: хто був нічим, той став усім, кожен громадянин і кожна нація здобули рівні права з іншими. Проте революція в Росії змінила кров у жилах істеблішменту, але не змінила панівної національної ідеології, де тільки російський народ мав право на свою міфологію, своїх героїв, свій національний брендинг. Не класові суперечності, не дворянська та буржуазна деспотії стали механізмами перевтілення Росії. На більшовицьке царство із монархії, пов’язаної прямими родинними зв’язками з європейськими престолами, вона перетворилася внаслідок прагнення народів до свободи та незалежності. Для рабів природно розривати кайдани і мститись мучителям. Хоча справжнє звільнення починається не з цього...» І далі: «В Одесу 1917 рік приніс революцію не із Петербурга та Москви, не з ленінського вагона, відправленого німцями із Цюриха як торпеду в есмінець самодержавства. Революція уже була тут, якщо мати на увазі під цим терміном історичного зламу всезагальне бажання змінити життя. Воно переповнювало душі, відчувалося в гудках пароплавів та свистках «городових», світилося в очах людей різних станів та віросповідань. Як точно відзначив граф Сергій Вітте, «Росія переросла форму чинного ладу». А книга О. Прилипка та В. Стремядина — власне, про те, як повстання колишніх «національних околиць» супроти центральної влади було використане пролетарськими вождями задля власної гегемонії. На прикладі Одеси.

«Відштовхуючись» від незабутнього 1913 року (як відомо, саме з його параметрами охоче порівнювали «новітні» показники ідеологи радянських часів), автори послідовно, рік за роком, в деталях (не забуваймо, що деталі, конкретика — це основа будь-якої історичної хроніки) показують нам вражаючу панораму зламу, катастрофи, краху старої, архаїчної суспільної системи — і заміни її системою на порядок більш жорстокою, цинічною, такою, що дуже вправно спекулювала на вічних (без іронії!) ідеях та мріях людей про загальну рівність, «світле майбутнє», «братство вільних народів». Що вийшло в підсумку в Одесі і чому вийшло — про це у книжці.

1913 рік: автомобілі — тодішнє диво техніки. Гастролі у «південній Пальмірі» Айседори Дункан, Макса Ліндера (це — ніби сьогодні до нас приїхали б Леонардо ДіКапріо або Бейонсе, пишуть автори), молебні за здоров’я царя на честь ювілею Романових (присутність дворянства, чиновництва, «почесних громадян» обов’язкова!), бурхливий розвиток одеського порту (до речі, на його потреби Державна дума імперії надавала лише 30% від кошторисної вартості проектів, решту сплачували підприємці та перевізники), неймовірний інтерес до кіно і заразом високий рівень злочинності (автори наводять конкретні факти), жорстокість, проституція (щонайменше 10 тисяч «жриць кохання» на 300-тисячне місто), безкінечні фінансові афери, колосальний розрив між багатими та бідними — платня у різних працівників: рознощик газет — 6 рублів на місяць; продавці у крамницях — 15 рублів; робітники в порту, двірники, машиністи, вчителі — 30—40 рублів; дрібні чиновники — 80 рублів; поліцейські чини — від 100 до 200 рублів; чиновники високого рангу, «гласні» Одеської думи — від 200 до 500 рублів; судді та прокурори — ще більше. При цьому свіжа хлібина коштувала 7 копійок, фунт м’яса — 24 копійки, сорочка — 75 копійок, скромний костюм — 10 рублів, зимове пальто — 17—20 рублів, один квиток у кіно — 30—50 копійок...

А ще — неприхований державний антисемітизм (1913 р. євреї становили треть населення Одеси), ненависть до українського національного руху (як писала одна з напівчорносотенних газет того ж року: «Більшість хохлів не любить «москалів» і полум’яно обожнює лише неньку-Україну. Видима лояльність малоросів нічого не доводить — бо і Мазепа досить довго вважався лояльним. Малороси вдають, що є вірними Росії, навіть служать їй у різних царинах, іноді служать непогано — але в їхніх душах криється зрада»). А ще в книжці міститься прецікава посвідка «Главного управления черной сотни и истинно-русских людей в Одессе»: «Выдано предъявителю сего в том, что он не студент и не интеллигент, а потому избиению не подлежит, что собственноручно с приложением форменной печати удостоверяем». Мова пізніших більшовицьких мандатів, принаймні за формою, — не менш цікава...

Наостанок — 1923 рік, останні сторінки книжки — зміцнення більшовицького режиму, влади ЧК, тотальний контроль, терор, утвердження комуністичної ідеології, конструювання новітньої «червоної імперії». Навряд чи в історії знайдемо таке суттєве саме для нас десятиліття. Про це, власне, і сама книжка.