МЕНЮ

Партизанка, вчителька та український Шиндлер

Христина САВЧУК
1 серпня, 2019 - 11:55
Історії трьох жінок під час окупації та їхнє бачення війни

«Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років» Олени Стяжкіної —  «це історії про жінок, які або були радянськими, або думали, що вони радянські», — зазначає письменниця, наголошуючи на впливі ідеології на сприйняття дійсності народом.

Зі слів авторки, люди говорили про війну так, як її розуміли. Наприклад, одна з героїнь пише про себе як про партизанку і розповідає, що першим актом партизанської боротьби було створення партійного осередку, який включав трьох людей. Це їй видається абсолютно немислимим спротивом...

Показовим епізодом є й потреба відповісти на питання «Чому ви не евакуювались?». «Відповісти треба так, щоб не сказати чесно: «Бо влада втікала, всі побігли, а в мене такої можливості не було» чи «У мене не було документів, дозволу». Бо говорити правду — це звинуватити радянську владу. Але якщо говорити неправду — можна бути звинуваченим у кримінальному злочині», — пояснює авторка. Одна з героїнь називає територію за межами радянської влади «кордоном». Вона каже: «Мої друзі чотирнадцять разів переходили кордон». Інша говорить про те ж, але вживає словосполучення «лінія фронту». Тож поняття ментальної мапи кордонів актуальне не лише для сьогодення. Під час Другої світової люди так само бачили кордон, що виник між тими територіями, які окупувала нацистська Німеччина, і тими, що були під радянською владою.

«Якщо характеризувати головних героїнь, то одна з них — партизанка, інша — вчителька, а третя — це Єлизавета Бірюкова, український Шиндлер, яка перетворила «Рыбоконсервный комбинат на лагерь спасения» — так у знак подяки люди написали про неї, коли радянська влада заарештувала жінку.

Перша героїня шукала собі подвиг. Вона не знала, як це робиться, але вибудовувала партизанську кар’єру натхненно й записувала собі в щоденник. Другу героїню звинуватили у негідній жіночій поведінці, зокрема з німцями, які нібито дозволяли їй солодко жити. За це їй заборонили працювати у школі. Та вона вирішила поборотися за своє чесне ім’я. Сусіди, комсомольська організація, її власні листи до влади пояснювали, що вона порядна жінка. А Єлизавету Бірюкову заарештували в 1943 році як зрадницю батьківщини... За неї вступилася громада, наполягаючи на тому, що вона не зрадниця, а героїня, яка рятувала людей...

— Якщо дивитися на них трьох, то генералізувати і концептуалізувати можна лише різницю, причому дуже потужну, яка стосується кожного прояву й кожного дня їхнього життя. Наприклад, сьогодні вони — добрі сусідки, завтра — злі донощиці. Сьогодні могли врятувати рідних, а завтра — слідкувати за тим, щоб військовополонені правильно поводилися в таборі. Ця різниця дає можливість щось зрозуміти про людей, можливо, про мене саму. Зрештою, кожен з нас може бути як сплячим злом, так і сплячим героєм. Ніхто не знає, що буде першим і головним, коли рушниця чи автомат окупанта буде підпирати ребро. Мені здається, що європейський, тепер уже український лозунг війни «Ніколи знову» — це не лише про жертв, про смерть, а й про точне й стійке небажання побачити в собі зло, і одного разу не знайти добра», — наголошує автор книжки.

Олена Стяжкіна зазначила і про свою суб’єктивну авторську позицію, пояснюючи: «Я пишу як українка, як жінка та як людина, яка бачила і бачить війну зараз. Моя етична інвестиція в цій книзі — це робота з радянським. Поки ми не розберемо, не побачимо його в собі, то не зможемо позбутися. Якщо не зробимо цієї домашньої роботи, то ми приречені на темпоральну аномалію — коли є таке минуле, що не стає минулим. Яке переслідує, повторюється і знову приходить, навіть через покоління».

— Я співчуваю героям книжки, але вважаю радянське злочином. Мій етичний і політичний внесок сьогодні — це зробити все можливе, щоб радянське було засуджене як злочин, так само як засуджений був нацизм... У мене є розуміння, як люди ставали жертвами радянського, але і як так само вони ставали призвідниками і призвідницями терору, — стверджує авторка.

— Ця книга — не про жінок, а про війну. Олена Стяжкіна розібралася в страшних режимах — нацистському і тоталітарному, — зазначає історик Тамара ВРОНСЬКА. — Розповідь про те, як режим штучно вмонтовував свою парадигму в головних героїнь. До того ж пояснено це простою мовою, якої так бракує нам, академічним історикам. Ще одне велике надбання цієї праці — це те, що пані Олена звертає увагу на дрібниці, яких ми не бачимо. А з цих дрібниць виростають важливі речі. Я переконана, що згодом ми в методології праць натраплятимемо на застосування наукової оптики Олени Стяжкіної».

Олександр ЛИСЕНКО, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН зауважив: «Феномен Стяжкіної в тому, що вона спілкується «мовою Бога». Для мене це означає постійну здатність ретранслювати задуми Бога і послідовно, беззаперечно відображати право кожного сущого й інтерпретувати їх по-своєму. А ще це дивовижне поєднання наукового сумління і раціональних спроб обстоювати свободу інших. Це відповідальне усвідомлення першорідства з героями й персонажами, історичними та літературними. Олена Стяжкіна не лише творить книжки, а й виконує надважливу суспільну функцію — єднання.