МЕНЮ

Мужність і талант

Марія ЧАДЮК, «День»
24 січня, 2020 - 10:35
«Він дивився на речі у великому масштабі» — спогади про Володимира Панченка його колег

29 січня під час Днів науки в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбудеться круглий стіл «Творчий доробок Володимира Панченка». Організаторами заходу є Кафедра літературознавства НаУКМА, Центр європейських гуманітарних досліджень, Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства. Це вже не перший захід, присвячений Володимиру Панченку, у стінах Академії. Під час фестивалю «Дні есеїстики», що проходив у Києво-Могилянській бізнес-школі, відбувся вечір пам’яті Володимира Євгеновича, де, зокрема, колеги, друзі з Академії зосередилися більше не на працях, а на постаті літературознавця. Тож наведемо кілька фрагментів із цієї зустрічі, адже відомості про Володимира Панченка поглиблять розуміння його творчого й наукового доробку.

«НАКРЕСЛИВ КУЛЬТУРНУ МАПУ УКРАЇНИ»

Докторка філологічних наук, професорка, завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Тамара ГУНДОРОВА назвала Володимира Панченка провідником, вічним пілігримом, який «накреслив культурну мапу України, відновив зв’язки, які були зруйновані, й місця пам’яті. Він насичує її різними деталями, іменами. Справді, коли читаєш праці, не можна не вражатися його знаннями. І це те, що його відрізняло від самого початку — спраглість, жага до знання, відкривання нового». Також Тамара Гундорова згадала про особливий стиль письма Володимира Євгеновича, що він його шукав, як їй здається, протягом усієї своєї діяльності. І таки віднайшов, на її думку, в «Сонячному годиннику».

Літературознавиця познайомилася з Володимиром Євгеновичем, коли була ще студенткою. «Я і мої товариші одразу звернули увагу на Володимира Панченка, який був центром... Він був постаттю сяючою, теплою, сонячною. Щирий, відкритий до спілкування, зустрічей. І одразу викликав симпатію». Таким він залишиться у пам’яті для багатьох, а декому з друзів Володимира Євгеновича вдавалося побачити й надзвичайну стійкість його характеру.

«НЕ ДЕМОНСТРАТИВНА, А ПОСУТНЯ МУЖНІСТЬ»

Володимир МОРЕНЕЦЬ, доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри літератури Національного університету «Києво-Могилянська академія», на вечорі пам’яті розповів про випадок, який важливий для нього як спроба зрозуміти Володимира Євгеновича: «Бо він дуже глибока людина. І враження, що він відкритий — це його толеранція до світу». Якось вони удвох взяли участь у Chicago Critical Mass — події, коли величезна кількість велосипедистів колоною їдуть вулицями у високому темпі. Тоді й трапилася аварія, унаслідок якої Володимир Євгенович зазнав значних травм, а коли його «швидкою» привезли до лікарні, то йому ще й неправильно склали кістку. Складно навіть уявити, який це був біль, — тиждень перед відльотом він провів сидячи. Володимир Моренець згадує цей тиждень так: «Я ніколи не почув від нього стогону. Він сидів сірий на обличчя, але жодного нарікання. Тоді я побачив, скільки в ньому мужності внутрішньої, не демонстративної, а посутньої мужності».

Ще один непростий період, який Володимир Євгенович мужньо витримав, — коли його син був на російсько-українській війні. Про це розповіла Наталія ПЕЛЕШЕНКО, літературознавець, методист кафедри літератури Національного університету «Києво-Могилянська академія». Хоч йому було дуже складно, він переживав це мовчки. Єдине, як розповіла Наталія Пелешенко, коли 1 вересня 2014 чи 2015 року було бомбардування, де служив його син, Володимир Євгенович прийшов на кафедру й сказав: «Там якраз біля машини мого Ярослава це трапилося».


ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ВНУТРІШНЄ МІРИЛО

Нагадаємо, що Володимир Панченко був одним із двох депутатів першого скликання, які відмовилися від квартири. «Його внутрішня порядність, чесність, така ж сильна, як і його сила волі. Ні — і все, він цього не хоче. Це задало особливого масштабу його буттю у Верховній Раді, внутрішньому зорові, бо він дивився на речі у великому масштабі — це я точно знаю. Його не цікавили дрібні плітки, вади характеру того чи іншого... Його великий масштаб полягав у тому — і це було істинно так, такими були його переживання, — чи це на користь моїй Вітчизні, чи ні. Він дуже рідко про це говорив. Але це справді було внутрішнім мірилом», — розповідає Володимир Моренець.

Чесність та скромність Володимира Євгеновича проявлялася і в щоденних речах. Бібліотекарі розповідали Наталії Пелешенко, що вони хотіли видати книжки Володимиру Панченку на довший час, надати хоч якісь привілеї, але він жодного разу про це не попросив. Так само як не мав у бібліотеці жодного боргу. Напевно, ще однією причиною цього є особливий діалог літературознавця з книжками.

«ЙОМУ БУЛО ДУЖЕ БЛИЗЬКЕ ВСЕ КНИЖНЕ»

«Його ставлення до книжки виражається в тому, що він в останні роки свого життя мав величезну потребу писати і бачив у цьому сенс», — наголосив Володимир Моренець. І в телефонному дзвінку 10 вересня Володимир Панченко поділився Наталії Пелешенко: «Якби ви знали, як мені хочеться працювати». «Він казав, що вийшов на новий рівень, і ми самі це бачили... — зазначила Наталія Пелешенко. — Його прекрасна книжка про Зерова закінчується віршем Стефана Яворського про слізне прощання з книгами. Стефан Яворський теж був хворий, це було написано перед його кінцем. Володимир Євгенович ще мав надію, і ми ще мали надію, коли вийшла книга про Зерова, але, очевидно, ця хвороба спонукала задуматися над якимись моментами... Він дуже пишався цим віршем, коли додав його у кінець «Повісті про Миколу Зерова».

«Панченко — це книжна людина. Абсолютно й достеменно», — розповів Володимир Моренець. Володимир Євгенович перечитав величезну кількість української прози. «Він дуже добре знав усе, що можна було взяти спочатку з сільської бібліотеки, потім районної, потім обласної. Він просто поглинав це... — поділився Володимир Моренець. — Йому було дуже близьке все книжне. Набагато більше, ніж телевізійне, ніж інші образи цього світу. Його миттєво переконувала книжка, і він себе з нею асоціював. У наших часах це рідкісне явище, щоб людина не ставила під сумнів, що це основа, це важливо».

Наталія Пелешенко розповіла, як Володимир Євгенович радів, коли писав власні книжки, як за чаєм ділився ідеями та розповідав про неймовірні відкриття, що вдалося здійснити. І не просто розповідав. Як зауважив Ростислав СЕМКІВ, літературознавець, перекладач, видавець, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія», це завжди були фантастично цікаві оповіді не тільки завдяки дивовижним фактам, а й майстерному викладу інформації, оскільки уміння оповідати — риса, яка стала знаковою для Володимира Панченка. «Його статті формували уявлення про те, як має виглядати науковий текст: обіпертий на факти, але це має бути й цікаво», — розповідає Ростислав Семків.

І зараз ми маємо можливість почути ці оповіді — у книжках Володимира Євгеновича. Бо справді, як стверджує Наталія Пелешенко, читаючи їх, ми чуємо його голос й інтонації.