МЕНЮ

Між образом і почуттям

Олег КОЦАРЕВ
30 липня, 2020 - 17:41
«Розарій» Анни Малігон — книжка сентиментальної та метафорично вигадливої поезії

Поміж не надто численних нових книжок української поезії часів карантину одна із помітних — нова збірка «Розарій» Анни Малігон, що побачила світ у «Видавництві Старого Лева». Майже двісті сторінок віршів плюс оригінальний дизайн, плюс післямова Сергія Жадана. І все це балансує, сказати б, між чистою емоцією та чистою вигадкою. Така вже особливість творчості Анни Малігон: у своїх текстах вона прагне поєднати — і зазвичай успішно поєднує — чутливість, психологізм, сентиментальність, універсальну простоту послання з самобутньою образністю, метафорою, вільною, здається, навіть від істотних самоповторів:

(...) Глянь, уже й сон-трава

розпушилась, прорісши

за межі Червоної книги.

Махрові дзвіночки гойдаються тихо,

 так тихо,

що їх не покажуть в новинах,

і хтозна,

чи колись замилується ними людина,

звільнившись від часу, від правди,

 від стін...

Ось і літо минає, а ми не нагрілись.

Десь далеко, стікаючи кров’ю, хтось

 бачив траву,

справжню, свіжу, блискучу траву,

і тому посміхнувся —

це правда!

Тривимірна правда.

 

Кажуть, ніби країни, як люди.

Ніби в обраних -

тяжчий хрест.

Я не вірю...

 

Або:

Зима — як один вихідний.

Не ний.

І ти, мов кораблик, закута у світ скляний.

Тримайся і згадуй блискучі сади оливи,

згадуй краї, де були ви,

де всі говорили, що ти не з його ребра,

від тебе ніколи не буде йому добра.

І він не зумів,

і він попри все не зміг.

Фіалковий спів. Трояндовий сніг

застиг,

мов сутінки ранні.

І пізні мої прокидання

у коконі пуховім...

Вижиму — розповім...

 

Коли на початках книжки матеріалом для віршів часто постає війна (дивіться, зокрема, перший процитований вище текст), то далі книжка переходить у царину любовної та філософської лірики. З відчутним впливом усієї ваги національної ліричної традиції, але знову-таки з виразною, а часом і пронизливою індивідуальністю. Це, мабуть, важливе вміння: підхопити традицію, але переформатувати її під власний голос. І тут не випадає дивуватися, що поетка працює з різними техніками, почувається вільно хоч у римованій силабо-тоніці, хоч у верлібрі, в будь-якому разі залишаючись дуже ритмічною. Що ж, це знову синтез, явно сильний бік нашої авторки — може, навіть один із рушіїв її творчості.

Дещо осторонь стоять (хоч і — доречно — не згруповані в окремий розділ) вірші сюжетного характеру. Часто напружені й тривожні, вони прив’язують книжку «до землі»:

(...) Білі цятки

виплаканих очей,

відвойовані три

четвертих житла,

рік до інсульту,

півтора — до смерті...

Сіро-брунатна маса

у допотопному пальтечку

сидить і просить йому на пам’ятник.

Що я знаю про ту любов?..

 

Якщо ви хочете розпочати знайомство з творчістю Анни Малігон, то «Розарій», мабуть, найкращий варіант. Адже до книжки увійшли не лише нові тексти, а й речі різних років, різних тем, технік та орієнтацій (що, втім, не повинно завадити й тим, хто читав її попередні книжки). Та й присутність тут розділу «Вибране» натякає на прагнення самої авторки підбити проміжні підсумки. Хоча чи потребує підсумків поезія, яка живе в постійному власному русі? У випадку «Розарію» це рух від темряви до дива — коли навіть у найсумніших навколишніх колізіях вірш раптом перетворюється на казку-картинку:

Зима відпускає

перебинтовані лапи доріг.

Падає срібний ключ

на дно ополонки,

і півник на паличці знову стає

смарагдовим горластим півнем -

злітає на шпиль, викликаючи

першоцвіт.

Випадає серце тепла

з кришталевої ладанки,

і вибілений пісок переливається в золото (...).