МЕНЮ

Література в час «зміни клімату»

Людмила ТАРАН
17 жовтня, 2019 - 17:32
Іван Андрусяк — про нову повість, видавництво «Фонтан казок» і не тільки

Отак буває: письменник Іван АНДРУСЯК народився в селі Вербовець, а нині мешкає в Березані. Верби та берези — чи не вони нашіптують натхнення письменникові, якого знають і дорослі, і діти? Недарма видавництво, в якому він є головним редактором, має назву «Фонтан казок».

«У ГЕРОЯХ ТВОРУ СУЧАСНІ УКРАЇНСЬКІ ДІТИ МАЮТЬ УПІЗНАВАТИ СЕБЕ»

— Таке враження, що ваше натхнення фонтанує. Чи встигаєте втілювати задуми? Що для вас є творчим допінгом?

— Природа. Я родом із прикарпатського села і писати почав буквально «на ходу», по дорозі до школи, слухаючи «фонетику тиші», живу музику природи. Так і досі пишу — навіть якщо це проза, повість, то принаймні перший розділ мусить бути «виходжений» і записаний «наживо» — ручкою в блокноті. А далі вже можна й на ноуті, коли ритм «піймано». Головне — знайти час. Вірші, звісно, приходять самі, коли хочуть, а з прозовим текстом треба працювати системно, а не похапцем.

Та я маю «місце сили» — Гелон. Дачу в Куземині на Ворсклі — це якраз ті місця, де, як кажуть археологи, було колись легендарне «Місто Сонця», описане Геродотом. Намагаюсь вириватися туди кілька разів на рік принаймні на кілька днів — майже всі мої прозові книжки написані там.

Ось і щойно повернувся звідти з новим текстом, над яким загалом працював понад два роки. Це історично-пригодницька повість для дітей середнього шкільного віку «Сірка на порох». Дія відбувається у червні 1637 року в сотенному містечку Березань Переяславського полку. Головні герої — українська дівчинка Сірка та єврейський хлопчик Яшко. «Супергерої» — кіт Безсмертний і пес Журба. Там у сюжеті багато всякого цікавого накрутилося: і хімічна промисловість «із могил», і таємниці виготовлення пороху, і гонитва на болотах, і шабельний двобій, і «дальнобійники» сімнадцятого століття, і навіть те, як в Україні почали вирощувати картоплю... У нас досі розказують ахінею, буцімто картоплю нам із Європи Петро I завіз. Та тю (як мовлять на Слобожанщині)! Може, в Московію він і завіз, і вони там труїлися зеленими бульками з її суцвіть — то їхні проблеми, до нас це жодного стосунку не має. У нас все набагато цікавіше і природніше було.

Звісно, там і про тогочасну політику є — з доволі прозорими алюзіями на наш час, і про одвічну українську проблему самоусвідомлення, і про міжнаціональні взаємини, і про дружбу й ворожнечу, і про підлість та честь, і про почуття, зрозуміло. Дуже сподіваюся, що мої читачі добре сприймуть цей важливий для мене твір, який давно мріяв написати. А головне: мою героїню — дуже особливу дівчинку, недарма її так дивно називають (таємницю про те, чому саме Сірка і яке її справжнє ім’я, розкривати не буду, щоб не спойлерити).

— Чи має видавництво «Фонтан казок» постійних авторів? Чи багато пропозицій (текстів) відкидаєте? Які критерії відбору є головними?

— Ключовий критерій відбору прописаний в умовах нашого конкурсу «Напишіть про мене книжку», за допомогою якого ми добираємо тексти до друку: в героях твору сучасні українські діти мають упізнавати себе. Конкурс максимально прозорий: члени журі обговорюють кожен рукопис у режимі он-лайн у «Фейсбуці». Є п’ять членів журі, у кожного — максимум по п’ять балів на рукопис. Якщо рукопис набирає принаймні 23 — він автоматично переможець. І якщо книжка виходить успішна — ми, звісно, зацікавлені в тому, щоб такий письменник став нашим постійним автором.

— Що вам як людині творчій дає «Фонтан казок»?

— Змогу творити більше, ніж це можливо самотужки. Запропонувати дітям такі книжки, які я хотів би написати, але не зміг би.

«ДИТИНА МАЄ САМА ДІЙТИ ДО УСВІДОМЛЕННЯ ПЕВНИХ ЦІННОСТЕЙ»

— Яких жанрів бракує українській книжці для дітей?

— Думаю, що зараз уже йдеться не про жанри, а про ідеї. Жанрова парадигма у нас уже більш-менш заповнена — бракує хіба що доброго українського нон-фікшну. А от з ідеями складніше: маємо замало авторів, які вміють працювати з ними, органічно «вливати» їх у художній текст. Зокрема, конкурсом «Напишіть про мене книжку» намагаємося «вирощувати» таких авторів — але це процес тривалий і складний. Тут потрібна «культурна тяглість» принаймні кількох літературних поколінь. Зараз вона закладається наново — і я дуже сподіваюся, що вона не буде штучно обірвана, як це, на жаль, не раз траплялося в історії української літератури.

— Намагаєтеся уникнути моралізаторства, пишучи для дітей. Чи вірите у виховну місію книжки?

— Моє розуміння таке: дитяча книжка має бути цікава, збитошна, капосна, весела, розбишацька, подеколи навіть «прибацана» і «гемцьнута на всю голову» — але водночас вона неодмінно має бути «з клепкою». Себто не просто пригоди задля пригод — а такі пригоди, в результаті яких дитина, приміряючи на себе героїв та їхні вчинки, має сама дійти до усвідомлення певних цінностей. Справжніх цінностей. Вічних. Наголошую: потрібно не нав’язувати дитині цінності, а дати їй змогу самій їх для себе відкрити і прийняти як власні.

— Чи ваші доньки читають ваші книжки? Наскільки часто апробували на них свої твори?

— Завжди. І зараз, хоч вони вже й дорослі, нічого не «показую людям», доки не пораджуся з дружиною й доньками. Їхні зауваги дуже слушні та влучні — бувало, що я переписував цілі розділи, які вони «забракували».

— Часто зустрічаєтеся з юними читачами. Наскільки вони різні в різних куточках України?

— Різні нечитачі — ті, хто до книжок байдужий, хто не знайшов «своєї» книжки, з якою полюбив би читання. З часом вони уподібнюються до своїх таких само нечитачів-батьків, які в різних куточках України теж бувають дуже різними. Найнеприємніші з них (батьків, звісно) — ті, в голови яких вбито буквально цвяхом єдино можливий алгоритм дій «совєцкого чєлавєка»: купити дитині Барто-Маршака-Чуковського — «і большєнічєвойнєнада». Ще вони дуже шанують Пушкіна — жодного рядка якого у своєму житті не прочитали, і Висоцького — якого востаннє слухали років зо двадцять тому «по п’яні». Але шанують... З ними найтяжче. Їхніх дітей мені буває так шкода, аж болить.

А читачі — не різні. Читачі — різноманітні! Читачі — особистості! І це прекрасно. І це їх ріднить між собою, хоч де б вони мешкали.

«ПОТРЕБА ОСВОЮВАТИ НОВІ МОЖЛИВОСТІ»

— Зізналися, що «жодна книжка не мала на мене такого визначального впливу, як «З вершин і низин» Івана Франка». А хто з іноземних авторів вплинув на вас глобально і чим саме?

— Томас Стернз Еліот. Він показав, як неймовірно емоційна поезія може бути водночас глибоко інтелектуальною. Навчив, що поет має мислити, а не просто «пурхати з квіточки на квіточку».

— Нині в Україні фактично не існує літературних журналів. Що скажете на це?

— Ще донедавна побоювалися, що новітні цифрові технології можуть «убити» книжку. Зараз уже бачимо, що не вбили і не вб’ють, навпаки — роблять книжки доступнішими. А от журнали вони таки вбили. Бо головною функцією літературних журналів було попереднє, до книжки, ознайомлення читача з новими творами, так би мовити, їх апробація; і ще рецепція цих творів уже після того, як вони вийшли книжкою — критика. Зараз ці функції — щось добре, щось погано, але загалом цілком (у сучасному розумінні) успішно — перебрав на себе інтернет.

Як не шкода (а нам з вами, звісно, шкода, бо ми їх любили, ці журнали, свого часу вони були для нас важливими) — але це неминучий результат «зміни клімату». І неминучою є потреба освоювати нові можливості.

— Нещодавно вам вручили Премію імені Лесі Українки, з чим вітаю. Що для вас премії та нагороди?

— Дякую. Відзнаки — це і приємно, і важливо для усвідомлення того, що ти чогось досяг, зробив щось по-справжньому добре. І що надалі не маєш права «опускати планку».

— Живете в Березані на Київщині. Чи знають вас місцеві як письменника й видавця?

— Найбільше знають діти. Дружина з мене іноді навіть кепкує — коли, скажімо, йдемо в суботу на базар, і по дорозі всі зустрічні діти зі мною вітаються. Гадаю, що принаймні половина березанських дітей бодай якусь одну мою книжку читала — хай і просто з цікавості, що понаписував отой кумедний дядько, який частенько нипає з блокнотом і ручкою понад Недрою. Тим паче, що й у школи на зустрічі мене не раз запрошували, і з міською дитячою бібліотекою я дуже тісно дружу, і всі мої книжки там практично завжди «на руках». А коли вийде «Сірка на порох», то, сподіваюся, цей інтерес тільки посилиться — адже нова моя книжка саме про Березань та місцевий колорит, у тому числі лексичний, який я в ній намагався передати.