Iсторії і задуми Андрія Шийчука

Поетична книжка «Кахлі» — одна з новинок лауреатської серії видавництва «Смолоскип»

Збірка Шийчука належить до давно очікуваних, адже на момент свого «офіційного» дебюту поет уже став помітним і характерним учасником молодої української поетичної сцени — і з виступами, і з власними літературними проєктами та проєктами міждисциплінарними, мультимедійними.

У «Кахлях» трапляються тексти здебільшого двох типів. У першому Андрій Шийчук розповідатиме певну кумедну чи парадоксальну історію. В другому — змалює дещо задумливу статичну картинку. Десь так —

(...) Ще коли ми вчились

у школі,

я, після уроків зарубіжної

літератури,

любив сказанути щось

на зразок:

а чи віrною доrогою ми йдемо,

 товаrиші? —

І сам же і відповідав,

віrною, товаrиші, geradeaus!

Мабуть, за це мене і прозвали

Німцем,

але чому тоді не Троцьким,

 питається,

чи якось так? (...)

Або так —

Слухати шелест листя.

Спостерігати, як хитаються

верхівки тополь.

Дивитись, як вітер зриває пух.

Стежити за пташками,

що так швидко проносяться

 повз.

Рахувати хмари, схожі

на котів,

рахувати машини

із парними номерами.

Слухати теревені сусідів.

Слухати удари кісточок

доміно об стіл (...)

І якщо в першому випадку текст ніби розкривається власною «музичністю», простим і ритмічним речитативом, то у другому з’являється відчуття, що цей вірш, мабуть, було б непогано читати під супровід якоїсь контрастної музики.

Невипадково Андрій Шийчук поділив основний масив книжки «Кахлі» на дві частини, із назвами, відповідно, «Статика» і «Динаміка». Але й недаремно вирішив «розв’язати» цю опозицію, додавши ще невеличкий розділ «Гравці», доволі очікувано центрований довкола мотиву гри, такого важливого скрізь, де заходиться про поезію.

Коли я писав про поетичну активність автора «Кахлів» до появи друком його першої книжки, мав на увазі й такий момент: із появою друкованої збірки з’являється можливість по-новому подивитися на творчість поета, переосмислити її, змінити акценти у сприйнятті. Здається, це правило залишається актуальним, попри всі зміни комунікативної реальності та регулярні «похорони книжки». Отже, моє знайомство з «усним» Андрієм Шийчуком чи з його фрагментарними публікаціями в інтернеті й на папері залишало враження, що в творчості цього автора виразно домінує іронія, а погоду визначають особливості індивідуального почуття гумору.

Читаючи і перечитуючи «Кахлі», бачиш, що насправді метафоричний і медитативний моменти не менше, а може, і більше важливі для цього поета. Задума, образ, внутрішня гра асоціацій у «Кахлях» — речі неодмінні. У парадоксальний спосіб Шийчук розлогими описами вибудовує досить лаконічні й ефектні образні конструкції. Це може бути і німецька річка Шпреє, що вийшла з берегів, і опис вихолощеного пострадянського колядування та щедрування, і пародійне, але водночас екзистенційне конструювання уявного майбутнього:

(...) Пройде безліч років —

син виросте

і подібно, як батько, стане

 поетом,

ходитиме з дивними бабами,

писатиме їм пісні та вірші,

глушитиме самогон у парку,

куритиме різне без фільтра.

І батьки йому будуть казати,

не їдь до Львова,

не ходи з поетками,

вони заберуть твою душу і

 покладуть на папір!

Не пий дурної горілки,

не кури без фільтра,

не пиши віршів —

вірші — це зло!

Поети — це пропащі люди!

Куди ж ти?

Ну що ж ти?

Ну нащо ж ти?

Але мистецтво

не зупинити.

До речі, про «не їдь до Львова». Географія — один із головних «стрижнів» книжки «Кахлі». Збірка сповнена різних географічних маркерів, від України до Німеччини, від Польщі до Бразилії. Не те, щоб у цьому Андрій Шийчук сказав радикально нове слово, проте його географічна наполегливість і послідовність справді додають самобутності цим поезіям. Адже і вірш, і подорож тут великою мірою — колекція вражень, спійманих і збережених на майбутнє. Перечитуючи їх, перемандровуючи, переконуєшся в справедливості двох останніх рядків процитованого вище вірша Андрія Шийчука — мистецтво не зупинити.