МЕНЮ

Грандіозний культурний континент

Підготувала Марія ЧАДЮК, «День»
28 травня, 2020 - 17:21
«Те, як ми сприймаємо інші країни, є насамперед важливим джерелом інформації про нас», — доктор філологічних наук Олександр ПРОНКЕВИЧ про іспанську літературу та її рецепцію українцями

Повернення України до європейського контексту означає, зокрема, оприявнення наших зв’язків з іншими культурами Європи. До того ж не тільки з сусідніми державами чи історичними союзниками, а з й такими, на перший погляд, далекими від нас країнами, як Іспанія. Чому сучасні літературні критики вважають кінець 1990-х і перші десятиліття ХХІ ст. повторним розквітом іспанської літератури, як ця нація у буквальному розумінні «конструювала» свою ідентичність та коли діяла українська служба іспанського радіо? Детал — у розмові з доктором філологічних наук, професором Чорноморського національного університету імені Петра Могили, президентом Асоціації іспаністів України, членом Міжнародної асоціації іспаністів Олександром ПРОНКЕВИЧЕМ.

ТЯГЛІСТЬ ХУДОЖНІХ КОДІВ, ІДЕЙ, ГЛОБАЛЬНИХ МЕТАФОР

— Як ви обрали іспаністику?

— Коли я навчався у Київському державному педагогічному інституті іноземних мов (нині — КНЛУ) на факультеті іспанської мови, у нас були індивідуальні читання, на яких ми мали розібрати певний текст. Мені потрапила п’єса Кальдерона «Життя — це сон». До цього я захоплювався літературою, але відтоді почалося моє зацікавлення саме іспанськими творами. Вплив на мене моїх викладачів, зокрема Олександра Володимировича Коновалова, який, на жаль, дуже рано пішов від нас, був колосальним.

У 2000 році я дев’ять місяців займався іспанською літературою на програмі Фулбрайта у США в Університеті штату Вісконсин-Медісон, потім ще три місяці був стипендіатом іспанського уряду в університеті Країни Басків. Провчившись рік у західних університетах, я вже повністю сконцентрувався на дослідницькій роботі. І продовжую вчитися далі, тому що багато спілкуюся із західними іспаністами, наприклад, із Німеччини, Іспанії, США, Польщі.

— Якою є специфіка періодизації іспанського літературного процесу? Якими є домінанти?

— Ми звикли до такої періодизації: Середньовіччя, Ренесанс, Бароко тощо. В Іспанії середньовічна література як окремий період існує, але специфіка полягає в тому, що, порівняно з іншими європейськими літературами, середні віки в Іспанії тривали трохи довше в часі. А наступний період — це «золота доба», яка охоплює 1492 — 1700 роки. Тобто якщо брати поширену в нас періодизацію, то вона охоплює Пізнє Середньовіччя, Ренесанс і Бароко. При цьому ці всі три різні типи художнього світогляду перетинаються у творчості іноді навіть одного письменника. У «золотій добі» присутній зв’язок із середньовічною літературою, особливо яскраво оприявнений у прекрасних творах іспанських поетів-містиків Святої Терези від Ісуса і Святого Хуана від Хреста. У цей час творила величезна кількість видатних іспанських майстрів слова: Сервантес, Лопе де Вега, який змінив світовий театр, Кальдерон, Кеведо, Гонгора...

Після 1700 року почалося Просвітництво. В іспанській літературі був і свій романтизм, здебільшого під впливом західноєвропейського романтизму. Вживають і термін «реалізм», але він нерідко змішується з романтизмом і виходить фактично в модернізм.

Щодо літератури ХХ ст., то в іспанській традиції є оригінальна система поділу на покоління — 1898 року, 1914 року, 1927 року та інші— аж до сьогодні. Існує також думка, що в іспаномовних країнах був свій модернізм, який відрізняється від західноєвропейського. Звісно, відбувається інтеграція європейських досягнень, скажімо, символізму, але цей модернізм формується під потужним впливом Латинської Америки, зокрема Рубена Даріо. Загалом, усе ХХ ст. я назвав би «срібною добою» іспанської літератури. Це й Мігель де Унамуно, Хосе Ортега-і-Гасет, Гарсія Лорка, деякі інші, якщо брати першу половину століття. 

Водночас сучасні критики вважають, що повторним розквітом іспанської літератури є період кінця 1990-х і перші десятиліття ХХІ ст. Тому що в Іспанії фантастична кількість видатних письменників, про яких ми, на жаль, не знаємо. Чим це спричинено? В Іспанії дуже потужна індустрія виробництва якісної книжкової продукції. Існує багато престижних літературних премій, які не викликають суперечок. Цензури немає, добре працює популяризація книжок. Сучасна іспанська література вирізняється колосальним тематичним різноманіттям, надзвичайно високою майстерністю і яскравими стильовими пошуками.

Я би хотів поділитися з читачами двома списками. Перший включає імена найвідоміших іспанських письменників усіх часів, широко відомих в усьому світі. Це Мігель де Сервантес, Лопе де Вега, Федеріко Гарсіа Лорка, Хуан Рамон Хіменес, Антоніо Мачадо, Рамон Маріа дель Вальє-Інклан, Франсіско де Кеведо, Педро Кальдерон де ла Барка, Асорін, Беніто Перес Гальдос, Леопольдо Алас (Кларін), Рафаель Альберті, Хуан Руїс де Аларкон, Росалія де Кастро, Мігель Делібес, Франсіско Аяла, Густаво Адольфо Беккер, Гаспар Мельчор де Ховельянос, Мігель Ернандес, Хасінто Бенавенте, Хуан від Хреста, Луїс де Гонгора, Гарсіласо де ла Вега, Луїс Сернуда, Леандро Фернандес де Моратін, Педро Антоніо де Аларкон, Росаріо де Акунья, Вісенте Бласко Ібаньєс, Хосе де Еспронседа, Хуан Валера, Мерседес Абад, Тірсо де Моліна, Хосе Ортега-і-Гасет, Рамон Кампоамор, Хосе Сорілья, Фрай Луїс де Леон, Хосе Кадальсо, Хуан Баутіста Арріаса. Доволі великий список. Я його тут подаю, тому що сподіваюся, що він допоможе нашим видавцям із вибором імен для подальшого перекладу.

І список найвідоміших іспанських авторів, які представляють іспанську літературу другої половини ХХ — початку ХХІ століття: Артуро Перес Реверте, Едуардо Мендоса, Мігель Делібес, Хосе Луїс Сампедро, Альмудена Грандес, Мануель Васкес Монтальбан, Антоніо Муньос Моліна, Хав’єр Маріас, Ана Марія Матуте, Роса Монтеро. Якщо ми запитаємо себе, які твори вищезгаданих письменників нам відомі в українських перекладах, то ми одразу побачимо, що нам ще є багато з чим працювати.

Якщо говорити про специфіку іспанської літератури, то сказав би, що її вирізняє тяглість певних суто іспанських художніх кодів, ідей, глобальних метафор, наприклад, «життя — це сон», донкіхотський і донхуанівські міфи, гротескне світосприйняття, візуальність тощо. Ці коди можна побачити в різних варіантах і сьогодні. В Іспанії не було, як, наприклад, у нашій літературі, штучного переривання розвитку літературного процесу, коли ми про неокласиків дізналися через десятиліття. І ця цілісна канва іспанської літератури, творча синергія діють сьогодні фантастично.

«КАСТЕЛЯНОЦЕНТРИСТСЬКИЙ МІФ ЯК СПРОБА ЗАПРОПОНУВАТИ ПРОЄКТ, ЯКИЙ МІГ БИ ОБ’ЄДНАТИ ВСЮ КРАЇНУ»

— Як питання національної ідентичності відображалося в іспанській літературі?

— Існує таке уявлення, що в іспанців є міцна іспанська ідентичність. А насправді не все так просто. Це країна, яка складається з 16 автономних територій, плюс адміністративний район Мадрид та дві території в Африці. Іспанські регіони дуже відрізняються в культурному плані. Попри те, що велика кількість цих територій визнає централізацію, є також потужні контррухи, представлені регіональними національними проєктами.

Палітра національно-культурного життя в Іспанії надзвичайно строката. І хоч кастильська — єдина державна мова, офіційними є ще три: каталонська, баскська, галісійська. І на всіх цих чотирьох мовах написана колосальна література, знімається кіно, здійснюється викладання в школах і університетах. Такі умови спричиняють те, що паралельно із загальноіспанською ідентичністю поширеною є регіональна ідентичність — люди ідентифікують себе за містом чи територією, на якій живуть.

Кастеляноцентристський міф — це спроба запропонувати проєкт, який міг би об’єднати всю країну. Він виник завдяки зусиллям істориків, філософів, письменників. Цей міф полягає в тому, що всім іншим територіям треба визнати провідну роль королівства Кастилії (північна частина Іспанії, економічний центр, який відіграв колосальну роль у створенні Іспанської держави) у формуванні Іспанської держави. Конкретно для українських читачів значення цього міфу полягає в тому, що він яскраво ілюструє той очевидний факт, що без глобального культурного наративу, який об’єднує цілу націю, не відбувається формування успішної держави. 

— Одним із наслідків впровадження цього міфу є архетипний зір в літературі, який проявлявся навіть на рівні пейзажів. Поясність, будь ласка, як це формувалося й працювало.

— Декілька поколінь письменників, інтелектуалів, біографів, фотографів, художників вчили людей сприймати природний та історичний пейзажі як символи іспанськості, осмисленої в кастеляноцентристському дусі, тобто лицарської, містичної, героїчної Іспанії. Вони провели колосальну роботу. Кілька поколінь інтелектуалів ходили країною пішки, описували, перефотографовували місцевість, щоб сформувати специфічний підхід до Іспанії. Щоб можна було сказати: «О, це типово іспанський пейзаж». Вони вірили в те, що створення країни розпочинається з вивчення її географії.

На моє переконання, немає таких понять, як «типовий національний пейзаж», до того, як культурна спільнота не визнає, що саме ці території чи саме ці пейзажі можуть бути символами національної ідентичності. Це просто припущення, але якщо люди починають у це вірити глобально, то це починає працювати як міф. Іспанський досвід абсолютно показовий у цьому випадку, тому що він є результатом цілеспрямованої дії кількох поколінь.

— Чи можна сказати, що цей їхній досвід був ефективним?

— Я вважаю, що так. Бо сьогодні у свідомості великої кількості людей цей міф існує й досі. Це є результатом дуже серйозної, цілеспрямованої роботи кількох поколінь іспанських інтелектуалів. Наприклад, про замки в Арагоні розповідають так: тут народжується іспанська велич, іспанський дух. І в такий спосіб відбувається поширення цих образів на рівні мас. Мені дуже хотілося б, щоб саме цього українці навчилися в іспанців.

1957 РОКУ ВИЙШОВ СПЕЦВИПУСК ІСПАНСЬКОГО ЖУРНАЛУ, ПРИСВЯЧЕНИЙ УКРАЇНІ

— Як відбувалася рецепція іспанської літератури в Україні?

— Першим етапом взаємодії з іспанською культурою було українське бароко. Українські письменники точно знали праці, наприклад, єзуїтів іспанського походження, зокрема Ігнатія Лойоли та інших інтелектуалів ордену, чиї тексти читали латиною. Український дослідник Микола Симчич написав дисертацію, у якій проаналізував структуру курсів логіки, що викладалися у Києво-Могилянській академії наприкінці XVII — XVIII ст. Він доводить, що для лекторів, які викладали філософію, звичним явищем було робити компіляції саме з праць іспанських єзуїтів-викладачів. Також великим був вплив образів, ідей іспанських містиків. Ми з колегами з Українського католицького університету випустили книгу про слід святої Терези від Ісуса в Україні. Її тексти потрапляли до нас у перекладі або латиною, або польською мовою.

Щодо ХІХ — початку ХХ ст. можна згадати зокрема старшого брата Іллі Мечникова — Лева, який жив у Харкові й їздив у Іспанію. Він першим почав порівнювати іспанські пісні з українськими. На початку ХХ ст. Іспанію вивчав історик Володимир Піскорський, який закінчив університет Святого Володимира в Києві і був професором в Ніжинському історико-філологічному інституті.

Активний інтерес до іспанської культури датується періодом визвольних змагань, коли іспанський націєтворчий досвід був особливо затребуваний. Осередком цих контактів були «вісниківці» на чолі з Дмитром Донцовим. Завдяки їм новини з Іспанії до Західної України доходили практично миттєво. Не знаю, чи були вони в Іспанії, але точно читали ці тексти, принаймні в перекладах. До того ж вони займалися не тільки іспанською, а й каталонською літературою.

Ще один важливий етап пов’язаний з групою українських емігрантів — близько 70 осіб, які були в Іспанії після Другої світової війни, з 1946 по 1962 роки. Це колишні бійці дивізії «Галичина», які за стипендіями, які їм знаходили представники Греко-Католицької церкви, вчилися в університетах Мадрида. Вони багато чого робили для поширення інформації в Іспанії про Україну, і в Україні про Іспанію.

Був також такий цікавий чоловік — Дмитро Бучинський. У 1950— 1962 рр. він співпрацював у Мадриді з національним радіо Іспанії, в українській службі, яка транслювала передачі на Україну аж до 1973 року. Дмитро Бучинський перекладав іспанських письменників українською мовою й українських — іспанською. Він був одним із перших, хто популяризував Івана Франка іспанською.

Важливою постаттю є і Сантьяго Морільо — єзуїт, який до 1939 року викладав у семінарії в Дубні (на Волині) біблійну грецьку. Коли почалася Друга світова війна, він повернувся до Іспанії, заснував Центр східних досліджень, з яким Дмитро Бучинський теж співпрацював. Цей центр приблизно з 1950 року починає видавати журнал «Європейський схід». Деякі окремі випуски були присвячені країнам, що знаходилися по наш бік залізної завіси, зокрема Польщі, Угорщині, Німеччині, Австрії. А 1957 року побачив світ спеціальний випуск, присвячений Україні. Для нього було перекладено іспанською мовою праці найвідоміших інтелектуалів діаспори — О.Шульгина, Ю.Шевельова, Д.Чижевського та ін. На мій погляд, цей випуск залишається чи не єдиним цілеспрямованим зусиллям для поширення інформації про справжню, а не радянську Україну в іспаномовному світі.

До іспанської культури зверталася і Нью-Йоркська група, серед них — Юрій Тарнавський, перекладач Вольфрам Бурґгардт, син Юрія Клена. Зокрема, Вольфрам Бурґгардт чудово знав іспанську мову, закінчив факультет іспанських досліджень у Канаді, стажувався у Мадриді. Він перекладав багатьох класиків іспанської літератури: Хосе Ортегу-і-Гасета, Хуана Рамона Хіменеса і Федеріко Гарсія Лорку.

Не можна забувати також про контакти, які були між українською та іспанською культурами в межах Радянського Союзу. З боку СРСР були інституції, які цією темою опікувалися, наприклад, 1948 року в Інституті іноземних мов у Києві був створений факультет іспанської мови (який то закривався, то на початку 1960-х, коли почалася війна на Кубі, знову відкрився). На той час це були, щоправда, контрольовані й цензуровані контакти. Попри це іспаністика розвивалася. Наприклад, Сергій Борщевський, найвідоміший перекладач з іспанської мови на українську, закінчив перекладацький факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Він учився у таких київських іспаністів, як Лев Олевський, Володимир Харитонов. Серед перекладачів окреме місце посідають Микола Лукаш і Михайло Литвинець. 

ЯК ОБРАЗ ДОН КІХОТА ТРАНСФОРМУЄТЬСЯ У СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

— Так, переклади Миколи Лукаша, зокрема «Дон Кіхота», — неймовірні. Поговорімо трохи про цей роман. Можна сказати, що інтерпретація Дон Кіхота змінюється не тільки від автора до автора, а й від культури до культури...

— Цей образ дуже легко і плідно перетворюється на міф (тобто коли текст, художній образ відділяються від першоджерела, а його персонажі стають героями інших творів мистецтв). Щодо української літератури, то у Донцова є есе «Санчо Панса в літературі і в житті» (1934), де він створює власну міфологію: у нього Дон Кіхот уособлює ті якості, яких українцям, особливо нашим керівникам, бракує, — воля, цілеспрямованість, послідовність. Чому? Тому що в них дух Санчо Панси набагато сильніший (дух Санчо Панси у розумінні Донцова — це дух раба, який пристосовується до обставин, готовий продати високу ідею за шматок хліба). Тож, як бачимо, Дон Кіхот і Санчо Панса, про яких пише Донцов, відрізняються від персонажів роману Сервантеса. Це я називаю міфом. Він може втілюватися не тільки в літературі, а й у фільмах, яких є величезна кількість, у книжкових ілюстраціях (а цей роман почали ілюструвати, напевно, з першої третини XVII ст.).

Донкіхотський міф «націоналізується» (тобто образ перетворюється на символ певної національної культури). Нагадаю, що роман Сервантеса насправді — про поразку, Дон Кіхот помирає від меланхолії. Я не хочу сказати, що в Дон Кіхота Сервантеса немає героїчної складової, проте в ньому все набагато складніше, ніж у донкіхотських міфах. Візьмімо, скажімо, американську культуру. У них Дон Кіхот перетворився на героя, переможця. Найвідоміший американський мюзикл «Людина з Ла Манчі» Дейла Вассермана (1965 р.) якраз цю ідею і реалізовує, зокрема там є така арія — To dream the impossible dream — «мріяти про неможливу мрію». І це нагадує американську мрію. Тобто Дейл Вассерман вписав Дон Кіхота в американську картину світу.

В українській же версії Дон Кіхот          — це герой, який б’ється за реалізацію певних проєктів, переважно національних; чомусь у нас він обов’язково гине, а перемоги не спостерігаємо. Український Дон Кіхот є виразником української національної проблематики. Актуальність, нерозв’язаність цієї проблеми спонукає творців українських донкіхотських міфів повертатися до наших національних питань. 

1949 РОКУ ОРТЕГА-І-ГАСЕТ ГОВОРИВ ФАКТИЧНО ПРО ПРОЄКТ ЄВРОСОЮЗУ

— Вочевидь, у пошуку відповідей на свої питання українці зверталися й до текстів Ортеги-і-Гасета. Коли саме прийшли до нас ідеї цього видатного філософа?

— Перше знайомство відбулося завдяки «вісниківцям». Річ у тім, що Ортега-і-Гасет має колосальний доробок, але в українському перекладі він відомий достатньо однобоко. Тому що зазвичай перекладали твори, які є принципово актуальними для українців і які порушували проблему кризи еліт, теорію поколінь, питання формування націєтворчих ідеалів, повстання мас і всього, що пов’язано з цим колосальним поширенням популізму. Була рецепція його ідей у колі еміграції, серед представників МУРу; наприклад, є дуже цікаві роздуми про Ортегу-і-Гасета у Шевельова.

1965 року в діаспорі виходить переклад «Бунт мас», зроблений Вольфрамом Бурґгардтом, потім у 1994-му — книжка «Вибране». І тільки декілька років тому у видавництві «Дух і Літера» вийшов переклад «Роздуми про Дон Кіхота» — перша філософська книга Ортеги-і-Гасета. Крім того, у нас ще відомий текст «Місія університету».

Це означає, що не все перекладено. І інші його тексти потрібно перекладати, щоб розуміти розвиток думок філософа в майбутньому. Наприклад, одна з останніх його робіт — книжка «Европа і ідея нації» — зокрема містить текст його виступу в 1949 році у Вільному університеті Західного Берліна. У ньому він говорив фактично про проєкт Євросоюзу. 

— Чи могли б ви назвати кілька найактуальніших нині тез іспанського філософа?

— Сьогодні знову актуальною є робота «Бунт мас». Ми бачимо повернення популістичної риторики політиків, які підіграють бажанням більшості; поширюється медіапопулізм. Хтось має це зупиняти. Цю місію повинні виконати ті покоління, групи інтелектуалів, аристократичні спільноти, про які пише Ортега-і-Гасет, адже тільки вони по-справжньому дбають про свою країну, про її майбутнє. Щоб бути на «висоті вимог часу», вони мають слідувати певному кодексу поведінки — кодексу честі.

Окрему увагу Ортега-і-Гасет приділяє проблемі кризи еліт під впливом навали мас. Ця ідея, на жаль, не втрачає актуальності в Україні. У нас фактично немає еліт, а є політики, які потурають ницим звичаям юрби, аби утриматися при владі. Для того, щоб пересвідчитися в тому, що ідеї Ортеги надзвичайно впливові сьогодні, я пропоную уважно прочитати філософський твір Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine. Українка в конфлікті міфологій». У ній іспанський філософ є одним із найбільш цитованих мислителів. Сама книга написана як «Роздуми про «Дон Кіхота»: це і літературна герменевтика, але це і міф про відродження України. Письменниця запроваджує термін «хамократія», який є перекладом на сучасну українську ортегіанського «бунту мас». Родина Косачів, з якої вийшла Леся Українка, уявляється для О. Забужко втіленням чеснот, вихованих ланцюгом поколінь, які не ворогують одне з одним, а наслідують одне одного, і про які пише іспанський мислитель в «Темі нашого часу». Отже, сьогоднішні українські інтелектуали знову і знову перечитують Ортегу. Єдине, що я побажав би, — це максимально розширити коло його праць, перекладених українською мовою.    

«У НАС ПОШИРЕНИЙ РОМАНТИЧНИЙ ІСПАНСЬКИЙ МІФ»

— У одній зі статей ви наводите класифікацію стереотипів про Іспанію відомого американського історика С. Пейна: 1) «класична «чорна легенда»; 2) просвітницька критика другої половини XVII — XVIII ст., яка змальовує Іспанію як відсталу нерозвинену країну; 3) міф про «романтичну» Іспанію XIX ст.; 4) стереотипи XIX та XX ст., у яких складники попередніх версій перемішуються. Які стереотипи панують в українській літературі та серед українців загалом? Чи подолані вони нині?

— Я не хотів би, щоб ми сприймали «стереотип» виключно негативно, адже будь-яка людина мислить стереотипами. Звичайно, їх потрібно розмивати, бо вони подають фальшиву картину, але ми повинні пам’ятати, що це постійний процес: розмиваючи одні — ми вибудовуємо інші.

Українська національна специфіка полягає в тому, що в нас «чорна легенда» щодо Іспанії була представлена тільки в радянських школах. Що таке «чорна легенда»? Вона оповідає, що Іспанія — це похмурий, католицький інквізиторський дух. Не думаю, що в Україні, де значна частина — римо— чи греко-католики, хтось серйозно сприймає цей стереотип. Тут він не працює, але добре працює в Росії. «Великий інквізитор» Достоєвського — яскравий приклад цієї «чорної легенди».

Щодо уявлення про Іспанію як недорозвинену країну, то воно теж не закріпилося в нас. Навпаки, для багатьох поколінь навіть зараз Іспанія є прикладом. Це те, чого я не розумію до кінця. Насправді ж там усе набагато складніше, але українська культура культивує ідеї лицарства, благородства, честі щодо Іспанії. Тож я сказав би, що в нас поширений романтичний іспанський міф, пов’язаний із кастильським рицарством. Ще один дуже важливий момент: в українській свідомості іспанська культура асоціюється також із творчістю Федеріко Гарсія Лорки, а він андалузький письменник. Тому для багатьох Іспанія — це корида, фламенко. Я навіть можу це текстуально довести: прикладом є збірка Патриції Килини «Рожеві міста».

На чому я хотів би наголосити: те, як ми сприймаємо інші країни, є насамперед важливим джерелом інформації про нас.

ЯК ЗАПОЧАТКУВАТИ НОВІ, НЕПЕРЕДБАЧУВАНІ ПАРОСТКИ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

— Якими є історичні паралелі між Іспанією й Україною, які теми були б хорошими містками для діалогу, співпраці?

— На мою думку, не варто шукати аналогій між нами й Іспанією. Іспанія зараз живе в постімперському світі. А Україна — це постколоніальна держава і тільки виходить із цього стану. Тож наші ситуації докорінно різні. Тому я думаю, що з Латинською Америкою у нас спільних рис більше. Бо там нині часто говорять не тільки про постколоніальний стан, а й про потреби деколонізації. Цим потрібно перейматися і нам, бо й досі маємо когнітивні структури, отруєні духом імперії. 

Як на мене, ми повинні працювати над тим, щоб якомога точніше відтворювати тенденції розвитку культури як в Іспанії, так і в Латинській Америці, щоб давати перевірену й фахово осмислену інформацію. Завдяки цьому, коли ми матимемо всю палітру інформації, можливо, у результаті цього діалогу вдасться започаткувати нові, непередбачувані паростки в українській культурі. Бо цей діалог — різноманітний і непередбачуваний.

Іспанія і Латинська Америка — це грандіозний культурний континент: 550 млн людей, більше двох десятків країн. Там є багато чого повчитися, а для цього потрібно розвивати вивчення іспанської мови та культури, видавати переклади, привозити сюди фільми, запрошувати письменників, художників, науковців з цих країн. Їхнє бачення світу надзвичайно цікаве і плідне для нас.