Генетика «Акордеона»

Коли «Акордеон» було надруковано з’явився на сторінках журналу «Харківlit», читачі й літературна критика відреагували миттєво — в сучасній українській літературі з’явився оригінальний та неординарний твір. Примітно, що він вийшов під псевдонімом «Klym», оскільки автор, по суті, дебютував як прозаїк. І ось тепер у видавництві «Український пріоритет» «Акордеон» виходить уже окремою книжкою з авторським іменем Миколи Жулинського — видатної людини в галузі української культури. Твір визначається як «майже роман», а сюжет його сконцентрований на тому, що батько оповідача «почув акордеон у Новосілках десь за могилками». Він хоче заспівати під його акомпанемент псалми. А йому є про що заспівати.

Це й безпросвітна бідність у передвоєнному волинському селі Новосілках, де він хоче  пройнятися «Божим світлом», і Польща, яка тероризувала «східні креси», і, нарешті, Освенцім, де батько, обмінявшись одягом з мерцем у карцері, уникає шибениці. І насамкінець Америка, де Григорій Волянський опинився в провінційному містечку Когоузі. Деякі з «псалмів» — це власне переробка батьком відомих пісень і псалмів у своїй інтерпретації. Вони нагадують фольклорною простотою псалми та проповіді перших християн, які не дуже опікувались зовнішньою обрядовістю. Це той «екзистенційний реалізм», коли відчай змушує створювати власний світ.

І тут ми бачимо, як внутрішній сюжет «Акордеона» стрімко розростається. В нього входять Свобода, Страх і Смерть, до речі, провідні теми екзистенціалізму.

«Двоє часів у нього взяв. Казав, старовинні, на пружині... Одні добре йдуть, грають музику, вистукують молоточком години... Спочатку будили, а тепер звик. А от другі, великі й дорожчі спішать. Якийсь диявол їх гонить, а як направити — боюся туди всередину лізти».

Очевидно, що годинник тут із сфери побутової переміщується в зону символу. І це теж відмітна риса «Акордеона». Можна сказати, навіть головний методологічний принцип. Автор підводить нас до думки, що світ — це місце, де буття й свідомість взаємодіють, сплавляються, створюють своєрідну амальгаму. Якщо раніше головний герой жив у волинському селі «невласним життям», то тепер в Америці він створює власний світ, де поряд з цілком реальними тваринами й птахами поселився міфологічний Щур, в існування якого Григорій Волянський беззастережно вірить.

« А Щур... він за жінку з дітьми, якось вони пролізли на дно пароплава, там де та пшениця, було що їсти — так допливли сюди... так він попав до Когоузу. Бідував і зараз бідує. Я йому помагаю. Всьому живому помагаю. От учора йду з банку — пенсію вибрав, дивлюся хтось цілого гиндика викинув. Нахилився, понюхав — не смердить... Я йому виніс того гиндика. Думаю, як він його донесе. Бачу, хоче завдати, але не може. То на одне плічко закине, то на друге — не може втримати. Потім таки додумався: вхопив зубами і потягнув додому».

Дивовижний симбіоз міфічного й реального щура — це в руслі пошуку виражальних засобів в «Акордеоні». Автор показує нам, що простою реалістичною оповіддю не можна досягти художньої виразності. Тому він  «розкладає» мовні образні кліше, змушує мову, щоб вона всупереч власній інерційності говорила правду. Мова корчиться в суржиковій захланності, змішуванні й зміщенні, але виходить звідти очищена катарсисом «істини серця». Головний герой, який проходить всі кола пекла, сповідує  ту саму «філософію серця», яку сповідували Григорій Сковорода та його учень Памфіл Юркевич.

Ой журавко, журавко,

Чого кричиш щоранку?

Живу в чужій стороні,

Нема роду при мені.

Ось які вірші-псалми складає Григорій Волянський, який ще там у далекому волинському селі казав: «В шахту не полізу, бо хочу бачити Господнє Світло. З Богом говорити». Тому й не випадково в його житті з «являється Акордеон. Спочатку він чує його « у Новосілках за могилками», а потім у польському магазині, де йому дозволили зіграти на акордеоні «на пробу».

«Лобом у стіну» вкидає нас автор у екзистенційну ситуацію, що є гіперблизькою до світу. Свою партитуру виконує мова. Вона вияскравлює постійний вихід головного героя, його «Я» в Ніщо, це супроводжується жахом. Вся жорстокість світу з його інтерактивними сплесками, ілюзіями обміну й контакту спрямована на знищення особистісного «Я», загнаного в резервації підсвідомості. Тут автор звертається до фантастичної моделі наративу як особливого сугестивного засобу. Акордеон, куплений в антикварній лавці... починає вночі грати сам. Син «арештовує» інструмент і ховає його під стіною, оперізуючи ізоляційною стрічкою. На Акордеоні вигравірувано ім’я відомого італійського виконавця Гвідо Дієро. І тут знову проявляє себе синтаксично-смислова свобода оповіді. Вона часто ігнорує граматичні, синтаксичні зв’язки, поєднує неможливе й реальне, прагнучи до виконання творчого надзавдання — моментального знімку найвищого злету душі.

«Акордеон створив таку величаву симфонію, так розкошував у нестримному єднанні різноголосся, то знижуючись-пригасаючи до ніжного шепоту і тихого зойку, то піднімаючись у хоральному розкриленні повноти чи не одночасного звучання на всіх регістрах, що, здавалалось, тут у цій заставленій меблями і завішаній під стелю різними речами кімнаті, дихає на повні груди могутній орган».

Акордеон запанував єством Григорія Волянського й висмикнув із повсякденного багна у вищі сфери. Автор спонукає нас повірити (й досягає цього. — Л.Т.), що сила, яка здійснює еволюцію, з самого початку несла в собі інстинкт та інтелект. Знизу й догори на сходах життя свобода була прикована до ланцюга. Його їй вдавалось лише подовжувати. З появою людини творчої цей ланцюг розривається. Акордеон розриває ланцюг екзистенційних жахів Григорія Волянського, він повертає повноту свого «Я».

« І щось своє думав? Чи пригадував. А коли зовсім стемніло, покликав мене. Головою кивнув на небо й шепнув: «Чуєш?»

Світ речей закриває від людини її скінченність, але в цьому «чуєш» — відродження духу, бо, як сказано, лише втративши душу, можеш її врятувати. Це необхідна передумова творчості взагалі та безперечний закон мистецтва. На прикладі «Акордеона» бачимо, що сучасна література опинилася на повороті від постмодернізму до якогось нового смислоутвердження, що актуалізує вітальне начало. Це природність і поступовий процес реанімації смислів.