МЕНЮ

Формула для єдності в різноманітті

Марія ЧАДЮК
28 лютого, 2019 - 15:31
Мандрівка етнічними громадами України — у книжці Олесі Яремчук «Наші інші»

Незрідка, коли йдеться про нашу ідентичність, постає питання українського національного характеру, ментальності. Шукаючи якусь спільну, єдину ознаку, навколо якої можна було б об’єднатися: мову, релігію, історію, — ми звертаємо увагу лише на аскриптивні, або ж приписані, ознаки (детальніше про це розрізнення можна почитати в соціолога Данила Судина), тобто на такі, які маємо від народження. І це великою мірою засвідчує те, що ми й досі мислимо категоріями етнічної нації.

Такий підхід логічний з огляду на те, що тривалий час Україна не мала державності, тож національна ідентичність була пов’язана або з релігією, або з мовою (згадаймо поета В. Цибулька «Мово — дар Божий / ти і була нашою Батьківщиною в безрідні дні / коли наша Батьківщина була всього лише емоцією»). Але тепер українцям, схоже, потрібно трансформувати цей підхід.

Зокрема, й тому, що поняття етнічної нації робить бездомними (вислів Остапа Сливинського) представників іншого етнічного походження, які проживають в Україні, причому не тільки корінного населення, хоч їх особливо. На державному рівні політичність української нації закріплена, але занадто довго ця тема не була актуальною для широкого загалу.

«НЕМОЖЛИВО ПОКЛИКАТИ ДО ДІАЛОГУ ІНШОГО, НЕ ЗНАЮЧИ ЙОГО ІМЕНІ»

«Зізнаймося: чи багато знаємо, скажімо, про наших турків-месхетинців? Про наших шведів? А без такого знання всякі шляхетні намагання створити «українську політичну націю» будуть безплідною жестикуляцією, говорінням у пустку. Неможливо покликати до діалогу іншого, не знаючи його імені», — пише поет і перекладач Остап СЛИВИНСЬКИЙ.

Дізнатися ці імена допоможе книжка Олесі Яремчук «Наші інші». Авторка підготувала репортажі з різних куточків України: від Грушвиці Першої на Поліссі до Новоолексіївки на півдні, від Малих Селменців на заході до Васюківки на сході. Загалом 14 історій: чехів та словаків, турків-месхетинців, шведів, румунів, угорців, ромів, євреїв, ліптаків, гагаузів, німців, волохів, поляків, кримських татар, вірмен. Кожен з них по-своєму збагачує Україну, формуючи нові грані культури й історії нашої держави.

СЕЛО, В ЯКЕ ПРИЇЖДЖАВ З ВІЗИТОМ КОРОЛЬ ШВЕЦІЇ, ТА ІНШІ ІСТОРІЇ НАШИХ ЕТНІЧНИХ ГРОМАД

Наприклад, виявляється, що у нас є село, куди 2008 року приїжджав з візитом король Швеції Карл XVI. Річ у тім, що у Зміївці проживає громада шведів, яка говорить старошведською — мовою, яка вже забута на батьківщині. «Тут із усієї області поз’їжджалися, гадали, що приїде в королівському вбранні. А він приїхав як звичайний чоловік», — розповідає Олесі шведка.

Одне з українських сіл обговорювалося в Конгресі США й порівнювалося з Берліном після Другої світової. Це село Малі Селменці, в якому проживають угорці та яке було розділене кордоном. Жителі писали петиції до Федерального союзу європейських національних меншин, проводили мітинги й таки домоглися організації пунктів пішого переходу.

А німецька громада із села Павшино поділилася з авторкою спогадами про графиню Крістіану фон Шенборн-Бухгейм — дружину графа, якому належав замок Берегвар (палац графів Шенборнів, у якому нині санаторій «Карпати»): «З графинею ми маємо зв’язки донині. Востаннє вона була тут два роки тому, бо вже маленько стара, їй майже вісімдесят вісім, важко їздити. Але б ви бачили, як вона чудово малює», — розповідає Магдалина Гудак авторці книжки. І це лише невелика частина історій про наших інших.

ОСОБИСТІ ІСТОРІЇ

Проте у фокусі книжки особисті історії — саме вони стають призмами, крізь які оповідається, як жилося громаді в минулому і як живеться тепер. Зокрема, історія Асана-аги, кримського татарина, котрий, попри значні складнощі, не втрачає віри й ентузіазму: «Моя мета зараз — збудувати в Новоолексіївці спортивний комплекс. Уже надали для цього землю... Я запрошую сюди інвесторів: ми збудуємо спортивну школу, фельдшерсько-акушерський пункт, аграрний комплекс. Усе має бути!» До книжки увійшла також історія редактора відділу політики газети «День» Івана КАПСАМУНА, за етнічним походженням гагауза. Він пояснив Олесі Яремчук етапи гагаузького руху, поділився історіями про Виноградівку.

У книжці ще є надзвичайно зворушлива історія Ольги Петрівни Руденко, небайдужої українки, котра поставила за мету допомогти ромам, які жили в Торецьку до цього відмежованою спільнотою. Тепер роми дедалі більше інтегруються в українську спільноту, дедалі більше дітей здобуває освіту. Крістіна ГОРДІЄНКО, ромська лідерка, поділилася: «Найголовніше, що ми зрозуміли, то це те, що, крім свого дому, є ще щось. Ми зайнялися громадською роботою». Кожен із матеріалів Олесі Яремчук сповнений таких щирих і теплих, душевних історій.

КОЛИ ІНШОГО ПОВАЖАЮТЬ ЯК ІНШОГО

«Безперечно, це свідчення мудрості й зрілості — уміти сказати: наші вірмени та євреї, наші поляки, чехи та словаки, наші роми, наші німці, наші гагаузи, наші волохи та албанці. Лише тоді — і не раніше — всі вони перестануть бути бездомними. Так, бездомними, і то з нашої вини, вини так званої суспільної більшості. Бо доти, доки вони залишатимуться Чужими, їм буде відмовлено в місці: Чужий — це той, кого позбавлено місця в просторі, кому завжди слід бути «деінде»», — зазначає в передмові до книжки Остап Сливинський. Сподіваємося, що книжка Олесі Яремчук стане імпульсом до пожвавлення інтеграції всіх жителів України як політичної нації. Причому інтеграції, коли іншого поважають як іншого (як зазначає філософ В. Кебуладзе), тобто не прагнуть асимілювати.

Олеся Яремчук уже й підібрала чудову формулу для єдності в різноманітті, яка втілилася у назві — «Наші інші».