МЕНЮ

Еталон чемності письменника

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
4 квітня, 2019 - 15:33
Володимир Панченко та його «Повість про Миколу Зерова»

Ця книжка має таку передісторію.

Володимир Панченко, подорожуючи Україною (прагне навідати в ній усі історичні місця!) й опинившись на Чернігівщині, завернув у Матіївку Бахмацького району, де завжди літує Кость Москалець. Уважний його читач Панченко їхав переконати Москальця, щоб він узявся написати повноформатну книжку про Миколу Зерова, куди увійшла б і життєва, і творча біографія першого «із «грона п’ятірного». Москалець і запалився ідеєю, і дещо знітився від неї. Як чоловік глибоко відповідальний, він, зваживши все, сказав, що охоче напише есей про Зерова, але за всю книжку не візьметься — це ж який величезний обсяг підготовчої роботи має осилити автор... Літературознавець та літературний критик Москалець — то, власне, імпресіоніст, який звіряє читачеві свої яскраві естетичні рефлексії з приводу різних явищ. Добровільно ж загрузати в неоглядному емпіричному баговинні, де й потонути можна, — не з його вдачею...

Після цього Панченко вирішив сам узятися до цього матеріалу. Таке може бути до снаги або людині вкрай легковажній, або самовіддано літературоцентричній, котра згодилась би надовго стати бранцем складної теми. Втім, Панченко був непогано підготовлений до цієї роботи. Він, як мало хто у нас, обізнаний з національним письменством різних періодів. І не тому, що кілька десятиліть читав курс української літератури в університетах, створив надзвичайно цікаві літпортрети Михайла Коцюбинського, Юрія Яновського, Володимира Винниченка, Леоніда Первомайського.

Він, висловлюючись грайливою дефініцією Миколи Зерова, належить до рідкісного племені бібліофагів. Пам’ятаю, ще від його студентських часів, коли він був у мене одним із улюблених авторів (я вів тоді відділ критики в «Літературній Україні»), Панченко винятково відповідально ставився до того, що він пише. Завжди був — і нині не перевівся — чималий загал пустодзвонів і фразерів, які головним чином прагнуть «самовиразитися», вразити читача ефектною фразою чи, потоптавшись по авторові, котрий виявився об’єктом його уваги, показати, наскільки рецензент розумніший за нього. Панченко завжди був антиподом таких критикодіячів. Він незмінно співчутливий до автора, а воднораз і вимогливий, і там, де він помічав «ахіллесову п’яту» твору, не замовчував її, проте й не здіймав надмірного галасу, а спокійно пояснював, чому «шафа не грає»...

У Панченка поєдналося те, що рідко поєднується. Він любить висиджувати в архівах і, як справжній архіваріус за покликанням, вивчає кожен документ і ніщо не пропустить повз увагу. Йому до снаги вивчити кожну «клітинку» тексту, самому насолоджуючись його художньою яскравістю й показуючи зацікавленому читачеві. Він, ніби Шерлок Холмс, не втомлюється проводити розшуки у світі людей, аби знайти там живе відлуння подій та персоналій, про які ми знаємо хіба що в загальних рисах. Він і першокласний стиліст, справжній художник слова, який елегантно ословлює думку.@TT n Усе це знову бачиш у «Повісті про Зерова» — унікальній жанровій контамінації. Панченків твір — це й біографічна проза в дусі таких популярних «ЖЗЛ» чи «Життя славетних». Це воднораз і наукова монографія, в якій досвідчений літературознавець, здається, не пророчив жодного важливого моменту розмаїтої й суперечливої доби, що на неї випало життя Зерова в контексті шаленої ідеологічної боротьби, творчих дискусій та всіх шукань тодішнього нашого письменства.

Загалом існує кілька Зерових (маю на увазі не всіх братів із полтавської родини), а самого багатогранного Миколу Костьовича. Видатний поет, беззаперечний інтелектуальний та духовний лідер належить до тієї групи яскравих особистостей, яка має назву неокласиків. Перекладач, котрий своєю творчою практикою підніс українське перекладацьке мистецтво на новий якісний рівень, і його ім’я по праву стоїть поруч з іменами Рильського, Лукаша, Кочура, Тена, Содомори... Його поетичні інтерпретації давньоримських поетів стали яскравим явищем української культури. Історик літератури й літературний критик того масштабу, яким вирізняються Сергій Єфремов, Дмитро Чижевський, Олександр Білецький, Юрій Шерех, Іван Дзюба... Лише однієї його літературної критики цілком вистачить на авторитетну літературну біографію. Як, зрештою, і перекладацький чи поетичний його доробок — це також, ще й з огляду на дочасно перерване життя Зерова, цілком заслуговує на окреме дослідження історика літератури та перекладознавця й віршознавця.

«Повість про Миколу Зерова» не випадково присвячено В’ячеславові Брюховецькокому. І зовсім не тому, що його з автором поєднала справжня дружба, яка витримала випробування чотирма десятиліттями, і вони вдвох стояли на чолі Києво-Могилянської академії: Брюховецький «виписав» із Кіровограда доктора філології, професора Панченка, запропонувавши йому посаду першого віце-президента Академії. В’ячеслав Брюховецький ще 1990 року опублікував перше (і ще донедавна єдине) літературознавче дослідження «Микола Зеров», якому Володимир Євгенович дав високу оцінку, оскільки воно було не тільки своєрідним проривом тоді — в принципі, вона не втратила актуальності й сьогодні. Просто на час її створення авторові не було відомо чимало важливих джерел, та й він, власне, не ставив перед собою таких завдань, з якими взявся за цю тему Панченко, який писав не нарис життя і творчості, а саме своєрідне «Житіє», тобто «Повість про Миколу Зерова».

Мовлячи про неї, вважаю за потрібне зробити ще одне істотне уточнення. Є автори, яких найперше цікавить інтелектуальна, професійна біографія об’єкта уваги, його творча кар’єра, а все решта для них — то вже не надто істотні моменти життя героя, їх можна винести за маргінес (як відомо ж із Козьми Пруткова, «неохопного не охопиш»). Тому про багато чого з фактографії буднів героя або взагалі не мовиться, або ж мовиться п’яте через десяте.

Ці дві крайнощі з їхніми «накладними витратами» незрідка зумовлюють усілякі домисли чи викривлення або, навпаки, прогалини в життєписах і студіях, присвячених видатним людям.

Панченко і тут автор унікальний — його спрагла пожадливість на конкретику вражає. Мені здається, він навіть міг би написати історію дотичних до життя героя речей та доль усіх причетних до нього людей. Усього цього матеріалу, який Панченко збирав для «Повісті про Миколу Зерова», у нього — не буде перебільшенням сказати — просто глобальний надмір, і він здійснив титанічну працю, укомпоновуючи все те в канву цього густонаселеного й широкопанорамного твору.

Так, це — не роман-епопея. Це — літературознавча студія, в якій на допомогу педантичному історикові літератури приходять есеїст та біограф, які пропонують затримати увагу читача на різних епізодах життя героя, тій чи іншій особі, з якою Зеров зустрівся на життєвих перехрестях. Переконаний: переважна більшість літературознавців чи біографів ковзнули б скоромовкою: навчався у двокласній зіньківській школі, та й пішов би далі, побіжно згадавши охтирську, а далі київську гімназії. Але Панченко зупиняється біля кожного епізоду в житті Зерова. Виявляється, в Зінькові він був однокласником з Павлом Губенком (майбутнім Остапом Вишнею), Михайлом Тархановим, згодом відомим московським графіком та Сергієм Подгаєвським, який стане потім Бурлюковим соратником у футуристичних епопеях. Здавалось би, не надто суттєві подробиці, але в них Панченко знаходить штрихи до передісторії поета Зерова і простежує його духовне формування, на яке бодай мінімально, а все ж не могли не впливати люди, серед яких він перебував. То більше, що домашньою мовою в Зерових була російська і батько його — Костянтин Іраклійович, хоч і походив «из крестьян», котрий був учителем, а потім інспектором, тримався соціально престижної російської мови й не мав якихось українських сентиментів. Тому Панченко пильно вивчає, як і під впливом чого у гімназиста Зерова прокидається українство. Тому така докладна оповідь про найголовніших його учителів, про бібліотеки в житті гімназиста, книжки і, звичайно ж, про тих, з ким він навчався. Ось, наприклад, у київській гімназії він навчався з Сергієм Пилипенком (потім Зеров — натхненник неокласиків та ідеолог «плужан» Пилипенко ламатимуть списи в запеклих літературних дискусіях, які досліджують історики письменства); там був Освальд Бургардт, який стане одним із «грона п’ятірного» неокласиків — Юрієм Кленом. Були також Олександр Шульгин та Олексій Гольденвейзер, котрі стануть по різні боки барикад, пішовши у велику політику. Був там і Михайло Булгаков, котрий вчився на клас «позаду» Зерова. Вони тоді не тільки не заприязнилися, а й не познайомилися, і їхні життєві дороги більше ніде не перетиналися...

Це ж треба бути Панченком, щоб дослідити: троє майбутніх неокласиків — Зеров, Бургардт і Рильський — вивчали стародавні мови в одного викладача, і всі троє зберегли на все життя захоплення ними. І Панченко розповідає про їхнього викладача — Станіслава Трабшу. І в мозаїчній канві оповіді постає ще один портрет. І одразу ж — подробиця про другого вчителя — Миколу Лятошинського, батька композитора Бориса Лятошинського, який з глибоким пієтетом писав про педагогічний талант батька... І з ним солідаризувався Олександр Шульгин, який наголошує у спогадах, що в гімназії був лише один учитель — викладач історії, який «не міг не захопити і Зерова своїм словом і постаттю».

До речі, Шульгин свідчить: Зеров був надзвичайно начитаний і мав дивовижну пам’ять. Але він залишався для всіх «річчю в собі». Таким собі парадоксом: веселун і жартун (такі стають душею компанії) був «дуже самотнім, замкненим у собі й не мав у ті роки близьких друзів».

Я так докладно реферую біографію Зерова в інтерпретації Володимира Панченка, щоби показати, як він працює з матеріалом. Він нагадує археолога і реставратора. Один проводить розкопки в просторі «втраченого часу» (М. Пруст), а другий детально і майстерно відтворює картину подій, людей, речей та ідей.

Чи може послідовний педант бути художником? Як правило, ні. Але бувають парадоксальні винятки. Панченко — письменник раптово забирає слово у колекціонера емпірики і подає яскравий психологічний етюд, де все відіграє нюансами й барвами. Зеров — оратор, а тому його лекції в інституті — це як яскраві вистави. Зеров — фліртун: на нього, начебто й не подібного до Аполлона (трохи й кирпатого, і з трохи зашироким ротом та щербатозубого), заглядається зачароване його словом жіноцтво. І він на жіноцтво поглядає зацікавлено. Зеров — каталізатор творчих ідей і Зеров — редактор. Також він дуже активний літературний критик, який тримає в полі зору все, що з’являється в українському письменстві. А водночас пише окремими статтями свою історію національного письменства.

Скільки різних імен зустрічаємо на сторінках «Повісті про Миколу Зерова»! І кожне містить пояснення не тільки свого місця в біографії Зерова, а й у перипетіях долі, у контексті історичної доби, коли наростала ідеологічно обґрунтована жорстокість, і так багато безслідно зникало, потрапивши в пащу Молоха... Панченко крок за кроком аналізує не лише передісторію появи поетичних творів Зерова, його літературно-критичних виступів, еволюцію поглядів на національне письменство, а й особливості поведінки свого героя, який не міг не відчувати політичної погоди в Україні і до чого, власне, йдеться... Він, скажімо, міг у листі до Тичини різко висловитися про те, який сморідний запах несе вітер з України. Але, пишучи рецензію на однойменну книжку поета, не дозволив собі подібних ескапад. Не дозволяв він собі й таких одвертих оцінок режиму, як це робив у своєму «Щоденнику» Сергій Єфремов. Але навіть загалом обережна поведінка Зерова, виваженість його усних та письмових виступів не могли порятувати цю неординарну особистість. Читаючи Панченка, ще раз переконуєшся: навіть якби не було виступів Зерова в тій історичній дискусії про пріоритетні напрямки для української літератури і якби навіть не був він такою публічною особою — все одно Микола Костьович був приречений на смерть. Просто йому не прощалося те, що він був Микола Зеров.

Пишучи про цю книжку, відчуваєш рецензентське безсилля і жаль від того, що тільки сам перелік її ідейних контрапунктів із невеличким коментарем не вміститься у прокрустове ложе газетної рецензії. А ще ж велика спокуса звернути увагу читача на всі розшуки і знахідки автора. Вони однаковою мірою характеризують і Миколу Зерова, додаючи істотні подробиці до його біографії та духовного портрета, і тих людей, яких знайшов Панченко, і самого автора з його постійною готовністю шукати навіть там, де вже шукали (і нічого не знайшли) інші. Не тільки сам Панченко любить цю роботу — вона його любить теж, бо ж саме йому дарує такі утішні сюрпризи: він таки знаходить те, що сховалося від інших пошуковців. А ще ж — письменник Панченко. Його стиль. «Хто ясно мислить — той ясно викладає». «Точність — чемність письменника».

Одним словом, «стиль — це людина».

Усі три цитати зі світових літературних авторитетів згадалися мені, коли я систематизував свою рецензію на цю книжку.

Таке відчуття інтелектуальної насолоди від літературного тексту буває справді рідко.

А все решта — подробиці. Дуже важливі. Але формат газетної рецензії не дає змоги прокоментувати бодай більшість із них.