МЕНЮ

Дорога додому

Андрій СОДОМОРА
30 травня, 2019 - 17:02
Про смак і не тільки: повернення Леонтини Лучаківської

«Випадок править усім», — тільки-но якась несподіванка, повторюємо за стародавніми. А ще ловимо себе на думці: чи не вони, «випадки», є тими точками, з яких і вирисовуються лінії людських доль, життя загалом?.. Такою приємною несподіванкою ще позаторік втішило читача київське видавництво «Богуславкнига», подарувавши нове життя книжці Леонтини Лучаківської «Домашна кухня. Як варити і печи» (Львів, 1910 р.). Перед несподіванкою, знову ж таки, — випадок: «Сьогодні ж вона (Л. Лучаківська. — А.С.) повертається до сучасного читача так само, як і її книжка, випадково знайдена упорядником у львівській букіністичній книгарні», — пише у своїй фаховій, а водночас по-домашньому теплій, передмові упорядник книжки, авторка передмови, коментарів та «Словничка», науковий співробітник Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника Маріанна Мовна. Душевне тепло у передмові — від пієтету, з яким авторка ставиться до минулого: до її творчого доробку належить, зокрема, «Словник львівської говірки першої третини ХХ ст. (1913 р.) та, роком пізніше, — «Путівники Львовом: історико-культурологічне дослідження».

Отож, поява такої книжки саме в нашу добу — невипадкова: що перервано, те вкрай потрібно зв’язувати, надто, коли йдеться про «нитки пам’яті між поколіннями». Про це — з дослідницькою скрупульозністю і, знову ж таки, живо й тепло — у післямові «З роду Лучаківських: Леонтина та її рідні» розмірковує історик, журналіст, науковий співробітник Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету Володимир Мороз. Перед очима — штрихи з життя нашого суспільства, зосібна священицьких родин, скромних трудівників, котрі прагнули бодай «малою справою приєднатися до загальної та великої праці нашої громадськості» — так оцінювала свою працю Леонтина Лучаківська. Справа «мала», бо в книжці йдеться про поживу для тіла, а не для духу чи душі. Втім, ці дві поживи, як зауважили ще античні, мають чимало спільного. Про це, зокрема, Сенека, коли дає поради щодо читання книжок (не перебирати ними бездумно, як і наїдками, інакше і одна, і друга пожива «псує, а не живить» — як тіло, так і душу); подібно — й наш Сковорода: «Знаходь годину і щоденно потроху, але обов’язково і саме щоденно, підкидай в душу, як у шлунок, слово або вислів і, немов до вогню, підкидай потроху поживи, щоб душа живилась і росла, а не пригнічувалася...»

Про розрив традицій у харчуванні — Жан Ваньє («Дорога додому»): «Небезпека сьогодення у тому, що люди вже більше не вміють святкувати й їсти разом... У деяких сім’ях їдять у різний час... поспіхом запихають у себе їжу» («Сім’я вечеря коло хати» — давнє минуле). Розрив традицій помітний також у бесідах, у читанні — античні за обідом спілкувалися на піднесені теми, слухали читців, музикантів, акторів. Їхні розмови були, звісно, на поважні, зазвичай морально-етичні («сократівські») теми, як зазначає, скажімо, Пліній Молодший: «На обід я прийду, але ось мої умови: обід має бути скромний, а багатий — хіба що бесідами у сократівському дусі» (щось протилежне до ось такої настанови: «Гуляєш — кричи, сів їсти — мовчи»)... Хочемо знати, в якому дусі снувалась бесіда за обіднім столом або за філіжанкою чаю чи кави у колах галицької інтелігенції (це окрема тема), — гляньмо на вміщені у «Домашній кухні» світлини: обличчя — промовисті.

«Смачного!» — на перших сторінках книжки; під написом   — малюнок: витонченої роботи сервіз — дзбаночки, філіжанки, мисочки. «Смачного!» — бо книжка — про смак (запозичення із германських мов), одне із п’яти відчуттів. Говорячи про «homo sapiens», не завжди задумуємось над тим, що латинський дієприкметник «sapiens» утворений від дієслова, перше значення якого — мати (відчувати) смак, запах — відчуття, що йдуть у парі; не звертаємо уваги, як часто вживаємо ці слова у переносному значенні («пахне бідою», «несмачно говорити» тощо).

А кількість смаків і запахів на сторінках «Домашної кухні» — вражає: вісімдесят дев’ять видів самих лише м’ясних страв, серед них — до двадцяти різних паштетів і паштетиків; смаки й запахи — у прямому й переносному значенні: зі смаком приготовлені страви; зі смаком подані до столу, наприклад — курятина: «...уложити на полумиску, щоби гарніше виглядало». Всі ці красоти й смакоти, що на обідньому столі, на городці переважно не ростуть. Не прихована у книжці й ця, не надто приємна сторона кухарської справи: фахово, з усіма подробицями, описано, скажімо, як різати гуску («голову гуски зав’язати платком, щоби пірє не покровавилося»), як «серну обтягнути зі шкіри», як приготовляти зупу ракову: «Начинє треба прикрити, бо раки дається до горшка живими, а коли їх припече, то вилазять», і таке інше, не для вразливого читача, чого в сучасних переписах-рецептах, звісно, не знайдемо, але що, принагідно, наводить на цікаві роздуми морально-етичного плану.

Смак і запах — у самих назвах страв, меблів, посуду: скажімо, «суп» — це запах їдалень, а «зупка», надто помідорова, — це неповторна (уже й помідори «хімічні»), мамина, серпнева,  — на Спаса. «Креденс» (на відміну від «серванта») — пахне домашнім затишком; постає перед нами все, йому «довірене» (credo — довіряю): від великих салятирок (полумиски для салатів) — до манюсіньких келішків (лямпочок) для алкогольних напоїв; у шухлядах подзенькують срібні ложки, виделки («відельці»), ножі з химерно вигравіруваними родинними монограмами, всяке інше кухонне начиння.

Затишок — при першому погляді на книжку: вигідний фотель, капці, котик, котрий одним оком подрімує за фотелем; а ще — комин, з якого йде димок (живий вогонь!), один із найдавніших архетипів, що веде додому, до затишку, до вечері, як у Вергілія: «А вдалині, оно, глянь над хатами димки уже в’ються / І від гірських верховин вечорові стеляться тіні...» «Домашна кухня» веде до Львова  — тут пахне Львовом: під пером ілюстратора книжки Ігоря Біликівського, котрий майстерно, не без гумору візуалізує різні приписи кулінарного мистецтва, відповідного начиння й меблів, вирисовуються милі кожному львів’янину краєвиди львівського середмістя й околиць — кам’яниці та храми, які милують своїми обрисами не менш вибагливе, аніж смак, чуття зору.

На одній із сторінок, де йдеться про «французьке» тісто, — Ейфелева вежа. Як тут не згадати Рим, звідки й примандрували до Франції різні смаки і запахи, набувши своєї, національної, неповторності? Та й сама «кулінарія», до речі, пахне латиною: culina  — вогнище, жаровня, їжа, гостина, ба навіть... обжерливість. Як не згадати знаменитих римлян, що в добу морального занепаду й зіпсуття, коли в більшій пошані були «гастрософи», аніж філософи, закликали до здорового глузду («Проста їжа — найздоровша»), застерігали щодо переситу: «Тіло, надміру насичене вчора, гнітить безтілесну / Душу: небесного подиху часточку втоптує в землю...» (Горацій). Міра — ось що найбільше важить тут, коли йдеться про смак, чи не найвибагливіше з усіх відчуттів. Про це знову ж таки Пліній Молодший у своїй відповіді на запрошення: «Що ж до нашого обіду, то все тут, кажу, хай буде в міру: обстава, витрати, сам обід, та й час за обідом...»

Кажемо: «Хліб і до хліба». У «Домашній кухні» — власне, те, що «до хліба». Чи витримано тут міру в тому «до»?.. «Розмаїття розважає», — зауважив Овідій; розважає воно й у сфері кулінарії (важливо, щоб саме розважало, а не псувало смак). Підтверджує цю думку «Домашна кухня», в якій розмаїття, мистецьке розмаїття, справді гідне подиву. Однак те, що дивує нас сьогодні, в добу не лише «швидкої їжі», а й «швидкого читання», коли світ глобалізується й «макдоналізується», те звичним було на початку ХХ ст., за іншої кулінарної доби, і, звісно, для тих, хто міг дозволити собі таке розмаїття. Гортаючи книжку, яка представляє іншу, великою мірою втрачену культуру, — зупиняємось, озираємось (до чого так часто закликали стародавні) й мимоволі повторюємо такі зворушливі, теплі слова, що в заголовку згаданої книжки Жана Ваньє — «Дорога додому»...