МЕНЮ

Дмитро Донцов у міжвоєнні роки

Олег КОЦАРЕВ
20 травня, 2020 - 10:10
Начерк інтелектуальної біографії одного із батьків українського інтегрального націоналізму

Вийшов друком начерк міжвоєнного періоду інтелектуальної біографії одного із батьків українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Це книжка історика Олександра Зайцева «Націоналіст у добу фашизму. Львівський період Дмитра Донцова, 1922—1939 роки», яка побачила світ у видавництві «Критика».

Яким є портрет Донцова в умовній галереї не менш умовних уявлень про діячів української історії? Зазвичай варіантів два. Або ідеалізований борець за визволення Батьківщини, або нестерпний фашист — натхненник безоглядної ксенофобії, погромництва і тоталітарної свідомості. Обидві позиції — без «нудної» ретельної аргументації. Олександр Зайцев претендує на те, щоб підійти до цієї постаті з увагою до фактів.

У фокусі книжки, як уже зазначено, біографія Дмитра Донцова 1922—1939 років, але розпочинає дослідник із, так би мовити, передісторії: лаконічно показує еволюцію свого героя в дореволюційні та революційні часи, коли він встиг зазнати політичних метаморфоз від соціаліста, марксиста до консервативного націоналіста, багато чим близького до В’ячеслава Липинського. Забігаючи наперед, скажу, що, на мою думку, книжці відверто бракує аналогічного «епілогу» з пунктирним окресленням позицій та дій Донцова під час Другої світової війни та після неї.

Що ж до двадцятих-тридцятих років, Зайцев послідовно розповідає про утвердження Дмитра Донцова у Львові, відновлення під його орудою і за підтримки Української військової організації (основи майбутньої ОУН) видання часопису «Літературно-Науковий Вістник». Далі згадано досить драматичний епізод із часописом «Заграва» й однойменною групою. Радикальні публікації в «Заграві» ледь не призвели до видворення Донцова із території польської держави (до якої тоді входила Галичина), але, як зазначає Зайцев, українському політику вдалося порозумітися й домовитися з польською владою на ґрунті спільних інтересів. Донцов користувався лояльністю у поляків за свою послідовну антибільшовицьку позицію та виступи проти ідей «єдиного фронту» українських організацій на зайнятих Польщею західноукраїнських теренах (дослідник зазначає, що характер Донцова взагалі не сприяв жодним об’єднанням, тож із часом той сам відійшов від суто організаційної діяльності), а також проти пошуків точок дотику з УСРР. Автор розповідає, що на якийсь час прорадянська орієнтація утворилася навіть в УВО — і наводить відомості про фінансування більшовиками.

На період «ЛНВ» і «Заграви» припадає також початок захоплення Дмитра Донцова італійським фашизмом, яке на початках поєднувалося в нього з селянсько-демократичними концепціями. Олександр Зайцев показує, як поступово політична публіцистика Донцова позбувалася «демократичних атавізмів», доходячи, між іншим, до тез про «касту правителів». Тут історик вбачає вплив і загальної радикалізації, і успіхів тоталітарних режимів, насамперед в СРСР, Італії, Німеччині, і симпатій до фашизму і нацизму. Симпатій цих Донцов не дуже приховував, він знайомив з відповідними діячами та концепціями тодішніх українських читачів. З гітлеризмом пов’язує Зайцев дедалі сильніший антисемітизм Дмитра Донцова тих років, але, вважає історик, він мав дещо іншу природу — не «расову», а засновану головним чином на історичних та економічних побудовах.

Ці непривабливі з сьогоднішньої перспективи риси інтелектуальної біографії Донцова автор аргументує досить детально — він оперує величезним блоком посилань як на тогочасні першоджерела, так і на пізніші дослідження. Але не забуває дослідник і відзначати чимало інших характеристик свого героя — від неабиякого публіцистичного хисту і гострого розуму до геополітичної спостережливості.

Націоналізм Донцова, за Зайцевим, — ідеальний зразок інтегрального націоналізму, і він є тоталітарною ідеологією. Та попри зв’язок з ідеями фашизму і нацизму, виглядає, що Дмитро Донцов таки шукав свого власного шляху, а не копіював лінії Муссоліні й Гітлера.

При цьому спрямування пізнішого донцовського видання «Вістник» і сформованого довкола нього гурту літераторів (Олена Теліга, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Леонід Мосендз, Юрій Клен) Зайцев трактує саме як «літературний фашизм», форму «протофашизму, в якій національний імперіялізм химерно поєднувався з антиколоніяльним дискурсом і патосом національного визволення». Взагалі, дослідник уважний до активності Донцова саме у сфері культури, зокрема до «вістниківства». Здається, найбільш ключову роль у літературному середовищі навколо Донцова Зайцев надає Олені Телізі, проте не оминає увагою й інших авторів. Зокрема, після його цитування захоплених відгуків колишнього неокласика, а в тридцятих роках  — уже емігранта із СРСР Юрія Клена про події в Німеччині можна дещо під іншим кутом подивитися на його повернення до України перекладачем при Вермахті...

Певно, не всі читачі погодяться з тим трактуванням постаті Донцова, яке запропонував у книжці «Націоналіст у добу фашизму» Олександр Зайцев. Але в будь-якому разі його ретельне дослідження, що ґрунтується на добре опрацьованій документальній базі, є слушною нагодою перевести розмову про Дмитра Донцова та про інтегральний націоналізм на більш предметний, конструктивний і фактологічний рівень, ніж це великою мірою було дотепер.