Барокова інструкція із самопізнання

Видавництво «Дух і Літера» продовжує тішити читачів інтелектуальними біографіями українських письменників. Новий привід для розмови      — книжка Леоніда Ушкалова «Ловитва невловного птаха» про життя і творчість Григорія Сковороди.

Попри те, що у світі — біографії дуже популярний жанр, який легко здобувається на аудиторію, Україна поки що не може похвалитися великою кількістю ґрунтовних життєписів відомих  письменників. Найбільша складність тут — знайти такого дослідника, який міг би на належному рівні розповісти про масштаб обраної постаті, при цьому не знудити пересічного читача і здивувати фахового. Науковий почерк Леоніда Ушкалова більш ніж придатний до такої складної мети, адже дослідник давно успішно пише й для філологів, і для ширшої аудиторії. 

Книжка про Григорія Сковороду постала не тільки як розповідь про життєпис «мандрівного філософа». У ній — розлогий контекст, подробиці про історичну епоху, інформація про побут, культуру, звичаї, легенди й перекази, уривки з листування — все, щоб читач міг якомога повніше уявити час і місця, що мали значення в житті Григорія Сковороди. Наприклад, якщо автор пише про навчання Сковороди в Києво-Могилянській академії, то ми дізнаємося не лише про те, хто які предмети викладав  і чиї погляди найбільше імпонували  молодому спудеєві, а й як і де жили студенти, як вони харчувалися, у що вдягалися влітку й узимку. Якщо ж ми перегорнули сторінку про участь Сковороди в придворному хорі Єлизавети І, то неодмінно дізнаємося й про саму російську імператрицю, й про її політику, й про атмосферу при дворі. Усі ці подробиці роблять книжку жвавою, захопливою, хоча при цьому вона лишається глибокою, науковою, здатною ставити запитання й викликати новий інтерес до нібито відомого зі школи письменника-філософа.

Особливо цікаві сторінки книжки, присвячені легендам про життя Сковороди. Скажімо, як філософ передбачив моровицю в Києві, або коли він нібито втік з-під вінця, гаряче просивши в Бога пробачення за такий вчинок. Або історія про те, як Сковорода назвав свого вихованця, сина Степана Томари, «свинячою головою», і через це Сковороду спершу вигнали з посади вчителя, а потім, пошкодувавши про цей вчинок, знайшли й доправили назад на роботу силоміць, коли філософ насолоджувався сном.

Згадані цікавинки забавляють читача й урізноманітнюють якісь «серйозні» спостереження над філософськими засадами творчості Григорія Сковороди, але ніколи не відволікають від них. Леонід Ушкалов крок за кроком ознайомлює читача зі світоглядними пошуками філософа, пояснюючи, якого невловного птаха він намагався впіймати, і чому тікав від світу.  При цьому дослідник не зображує Сковороду диваком, що зрікся мирських насолод і з торбиною мандрує усіма усюдами, як ми звикли собі уявляти. Перед нами — людина, яка передусім хоче зрозуміти, що таке щастя, і як його знайти й зберегти. Як пізнати себе, як розуміти, хто є Бог. Сковорода дає свої відповіді, й часто вони абсолютно сучасні.

Наприклад, ідея про споріднену працю й Сковородинівське тлумачення Епікурового афоризму: «Хвала ж блаженному Богу, що потрібне зробив неважким, а важке — непотрібним». Хіба це не те, що шукає кожен у прагненні популярної філософії сьогодення, суть якої «знайти роботу по душі, щоб не працювати ані дня»? Або ідея про нерівну рівність, тобто — про те, що всі ми різні, але рівні тим, що однаково сповнені якимись життєвими прагненнями. А який цікавий погляд на Бога — не як на бородатого дядька, що споглядає світ із небес (Григорій Сковорода був противником буквального тлумачення Біблії), а як на іскру, що живе всередині людини, тож треба невпинно пізнавати себе. Усі ці проблеми недарма називають вічними, бо й зараз в основі всіх обговорюваних книжок із саморозвитку й самоосвіти лежить пізнання себе. А у Григорія Сковороди відповіді на ці світоглядні питання розроблені вже давно у формі трактатів, поезій і байок, і, ознайомлюючись із ними, читач не просто збагачується знаннями, а й справді отримує інструкцію із самопізнання. І ці рецепти викликають довіру, адже Сковорода апробував їх на собі: відомо ж бо, що «жив, як учив, і учив, як жив».