МЕНЮ

«Баланс між вірою і розумом»

Марія ЧАДЮК
20 грудня, 2018 - 13:08
Уже вшосте премія імені Юрія Шевельова знайшла свого лауреата

Як розповів письменник і журналіст Микола Рябчук, необхідність започаткування цієї премії для пошанування пам’яті Юрія Шевельова та промоції публіцистики усвідомлювалася давно. Тож знищення меморіальної дошки видатного українського вченого і публіциста в 2013 році стало лише приводом для відновлення історичної справедливості щодо людини, яка, окрім визначних здобутків у мовознавстві й не тільки, започаткувала модерну українську есеїстику.

Не можна сказати, що його спадщина цілком засвоєна українським суспільством. Зокрема, досі, як зазначає директор видавництва «Дух і Літера» Костянтин Сігов, у більшості існує стереотип про есей виключно як про короткий й легкий жанр. На щастя, поступово питання, чим є есе, яка його роль у суспільстві, усе більше актуалізується, зокрема й завдяки премії. І цьогорічні фіналісти запропонували своє розуміння і втілення жанру есе.

ЕСЕЇСТИКА ЯК ВІДБЛИСК ЛЮБОВІ ДО МУДРОСТІ

Віталій Пономарьов, автор книжки «Історія на власній шкірі», навів таке визначення: «Насамперед есеїстика для мене – це відблиск любові до мудрості. Бо саме в цьому жанрі абстрактне так щільно переплетене з чуттєвим, сутнісне просвічує через явлене, а випадкове відсилає до необхідного». Він називає есеїстику восьмим вільним мистецтвом, оскільки вона є незалежною від часу (бо гарне есе не обов’язково повинно мати інформаційний привід, його можна перечитувати й за місяць, рік) і панівної думки, оскільки є втіленням суб’єктивної позиції автора.

Водночас есе, за його словами, висуває до автора певні вимоги. Передусім, описувати предмет розмірковування зсередини, дбаючи про точність викладу й переконливість висновків. «По-друге, есей завжди вимагає від автора моральної заангажованості. Завжди ставати на бік жертви проти ката, на бік особи проти громади, на бік суспільства проти держави, на бік колонії проти імперії, – розмірковує Віталій Пономарьов. – Крім того, есей повсякчас вимагає від автора ціннісного вибору між свободою і стабільністю, між гідністю і вигідністю, між критичністю і навіюваністю, між скепсисом і цинізмом, між свободою слова й цензурою політкоректності. А водночас це завжди вибір екзистенційний між укоріненням і кочівництвом, між належністю і чужинством, між опором і покорою».

Як вдалося реалізувати ці принципи, можна зрозуміти з відгуку літературознавця, письменника, автора «Дня» Володимира Панченка: «Це 33 есеї про історичну пам’ять. Частина з них стосується Києва, київського простору, пов’язаного з українським часом. Віталій уміє читати своє місто, цікаво розповідати про його будинки, пагорби, символи. Він цитує Сергія Єфремова, який з подивом і гордістю писав, що в Києві навіть у важкі часи звідкись береться українськість, – пише Володимир Панченко. – Ще один квант з-поміж тих пучків світла, що їх посилає Віталій Пономарьов, – це його етюди про мудреців: В’ячеслава Липинського, Василя Липківського, Дмитра Чижевського, Ольгерда Іполіта Бочковського. Етюд про Василя Липківського, який на початку 1920-х років створював українську православну автокефальну церкву, у ці дні взагалі читається як суперактуальна річ. Бо все вже було в нашій не такій давній історії: і Собор, що відбувався у Софійському соборі в день Святої Покрови 1921 року, і опір червоної імперії, яка визнає тільки уніфікацію, а не розмаїття».

А оскільки, за словами Олі Гнатюк, польської дослідниці в галузі українознавства, нині дуже мало історичної есеїстики, ця книга набуває ще більшого значення.

«ФІЛОСОФІЯ, ЗАГОРНУТА В ДУЖЕ ДОБРУ ІРОНІЮ»

«Добрі ідеї та винаходи постають із того, що ми ставимо дивні запитання. Усі ми повторюємо якісь банальні речі, і ніхто, крім поетів, не задумується, чому діємо саме так. Наприклад, чому українці вважають, що синички люблять сало, – розповідає про своє улюблене есе з книжки «Церебро» Андрія Бондаря Микола Рябчук. – І герой доходить висновку, що, з одного боку, ми намагаємося уподібнити себе до пташки, а з іншого – опустити її до свого рівня, що синички теж грішать любов’ю до цього скромного продукту. Як у класичному есеї, тут присутня сонетна структура: є теза, антитеза і синтез. Тому в фіналі герой повертається до нанизування цього сала на ниточку, тобто до звичайного життя». 

Це есе спонукало Миколу Рябчука до ширшого узагальнення: «Тобто розмисел закінчився, є повнота життя, яка не зводиться ні до тієї інтерпретації, ні до іншої. Воно набагато ширше й водночас простіше. Ми ніколи не можемо описати коло за допомогою багатокутника. Хоч би скільки сторін, граней ми давали б цьому багатокутнику, він все одно буде вписаний у коло або описаний довкола нього, але не стане колом. Це проблема, як на мене, літератури, і есеїстики зокрема, що вона намагається описати коло – передати повноту життя, багатство, складність, неоднозначність – через безконечне нанизування граней, дедалі більшу кількість сторін багатокутника».

Загалом, як схарактеризував Микола Рябчук, книжка є «філософією, яка загорнута в дуже добру іронію».

БІОГРАФІЯ ІДЕЙ

Переможцем премії став Володимир Єрмоленко за книжку «Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ – ХХ століть». Для автора есей відрізняється від трактату тим, що має сюжет. Цей принцип якраз і втілено у його книжці, де сюжетом стала біографія ідеї «проходження через смерть». «Я намагаюся показати, що відбувається з цією релігійною, християнською метафорою, коли після Французької революції вона знижується на земний світ. Якимсь дивним чином вона переходить на монархію взагалі, а потім на ідею нації, – розповідає Володимир Єрмоленко. – І я показую, як французькі теми «заражають» твори Адама Міцкевича, коли він перебуває у 30 – 40-х роках у Франції. А тут уже близька тема для нас. Тому що, як стверджує Ярослав Грицак, у 30 – 40-х роках польський патріотизм був єдиним націоналізмом, який заряджав модерними ідеями Східну Європу».

Водночас Володимир Єрмоленко зображає і те, як ця ідея вироджується на початку ХХ ст.: «У ХІХ ст. це була метафора, яка дозволяла пройти через деструкцію і вижити після того (наприклад, поляки як велику катастрофу сприймали розділення Польщі). Така метафора присутня і в марксизмі. Але звідки народжується фашизм, нацизм, сталінський комунізм? Якщо ХІХ ст. міркувало, як помислити деструкцію, смерть і йти далі, то початок ХХ ст. каже, що йти далі можна тільки через деструкцію і тільки через смерть, знищення, принесення в жертву. І це те, як вироджується ця прекрасна ідея регенерації, – у ХХ ст. вона вже вимагає жертв, деструкції». 

І це тільки одне з важливих спостережень Володимира Єрмоленка. Костянтин Сігов наводить ще кілька, наприклад, що на Заході ідеології є плинними, а на Сході – газоподібними, що постправда сягає корінням ще ХІХ ст. У книжці можна знайти й практичні висновки: «Демократія в західних суспільствах досі наївно не відчуває себе під загрозою, хоча загрози скрізь. І коли люди не бояться втратити свободу, то є ризик, що вони втратять її непомітно для себе. Сьогодні так важливо вірити у щось, когось, але не бути фанатиком. Бути критичним, але не циніком. Бути сильним, але не любити насильство. Це складні компроміси, але вони можливі. Древні називали це балансом між вірою і розумом... Бо між екстремумами завжди є здорові можливості».

А завдяки премії імені Юрія Шевельова ми маємо ще одну нагоду більше дізнатися про такі можливості й віднайти цей баланс віри й розуму.