МЕНЮ

Багатогранність як гармонія

Людмила ТАРАН
14 червня, 2019 - 10:07
Люцина ХВОРОСТ — харків’янка, котра любить неокласичну поезію, фортепіанні мелодії, іноземні мови, старе кіно, капелюшки, філософські дискусії, тихі передмістя, хатні рослини, великодушність і шляхетність у людях

ЗРОСТАЛА КНИЖКОВОЮ ДІВЧИНКОЮ

— Ви — поетеса, прозаїк, перекладачка, журналістка і співачка-шансоньє. Як усе це поєднуєте?

— Я люблю посилатися на давньогрецьку музу Евтерпу, котра, як відомо, опікувалася заразом і музикою, і ліричною поезією.

Якщо ж вести мову про журналістику, есеїстику, прозу — це вже більш раціональні види творчості. Хоча певна поетичність, міфологічність, сміливість в узагальненнях і вміння схоплювати найсуттєвіше мусить бути й тут.

— Мова ваших творів багата на слова, нині маловживані. Як у мовній реальності Харкова ви їх «розчули»?

— Я не була дитиною вулиць — зростала радше книжковою дівчинкою. Втім, не можу сказати, що зумисне вишукувала якісь лексичні раритети. Десь натрапляєш на слово, воно тобі до вподоби, тобі здається, що саме воно найвлучніше описує якусь реалію або психічний стан, а крім того, дуже по-українському звучить і смакує. Чом би не взяти його до активного вжитку?

— Визначаєте свій поетичний стиль як постнеокласицизм. Це теж своєрідне «ретро», як і ваші пісні?

— «Постнеокласицизм» — не моє визначення, так написали про мене автори статті у «Вікіпедії». Будь-яке визначення за самою природою своєю є недосконалим, воно обмежує. Але на «постнеокласицизм» я, зрештою, пристаю, це не найгірший варіант. Для мене це означає пошану до канону («класицизм»), спадкоємність щодо нього, спроби розширити його й відродити на новому рівні («нео»). І водночас усвідомлення, що сам належиш до пізнішої епохи («пост»), а отже, не можеш просто і наївно повторювати попередників, інакше будеш епігоном.

«КНИЖКА — ЦЕ ЗБРОЯ»

— Перекладаєте з польської. Чи спілкуєтеся з поетами з-за кордону?

— З польської я перекладаю переважно на замовлення видавництв. Приміром, для видавництва «Фоліо» я перекладала есеїстику Кшиштофа Зануссі — і була під враженням, наскільки йому вдається поєднувати раціо з вірою, як він не боїться видатися старомодним. Чимало дали мені й спогади Данути Валенси, дружини колишнього польського президента.

Щодо сучасної польської поезії — у Польщі останнім часом чомусь справжньою поезією вважаються виключно верлібри, які мене не цікавлять, тоді як римовані вірші відсунуті на марґінес, на рівень текстів для естрадних пісень. У Польщі є poeci (на жаль, досить часто їхні твори являють собою неструктурований і малозрозумілий потік свідомості) і teksciarze. Хоча насправді цей «текстяр» може бути набагато вправнішим у поводженні зі словом, аніж «поет».

Тому якщо вже перекладати, то — слідом за Павличком — Леопольда Стаффа. Це вже моя власна ініціатива.

— Чи вважаєте, що нині домашня книгозбірня — вже «ретро»?

— Я маю чималу домашню книгозбірню, хоча іноді з суто гігієнічних міркувань доводиться її проріджувати й віддавати дещо до бібліотек.

Фетиш книжки як такої — спадщина тих часів, коли вона була раритетом. Насправді ж, книжка — це зброя, це знаряддя. Книжки є добрі й погані, сильні й слабкі. А бувають і якісні, дуже якісні, але настільки чужі тобі, злі, травматичні для тебе, що прочитавши її один раз, більше до неї не повернешся. Так само з кінофільмами.

— Як вважаєте: чи останнім часом у Харкові більше чути української?

— Маю україномовне оточення, але я цілеспрямовано добирала його собі упродовж багатьох років. А на вулицях... Студентки біля Юридичної академії — атож, щебечуть українською. Добре, якщо перегодом не поповнять лав російськомовних харківських юристів.

— Судячи з «Фейсбуку», ви досить суспільно активна. Чи не відволікає це від творчості?

— Моя суспільна активність має дуже егоїстичний вимір: я беру участь у клубі «Апостроф», який, власне, створює адекватне середовище для харківських поетів, бардів і просто україномовних харків’ян.

Ще десять років тому ми в Харкові були такі одні. Нині україномовних ініціатив — різного спрямування — в місті чимало. І це тішить.

«НАМАГАЮСЯ РОБИТИ ТАКУ МУЗИКУ, ЯКОЇ МЕНІ БРАКУЄ В ЕФІРАХ»

— Ви — лауреатка Першої премії І Міжнародного конкурсу виконавців українського романсу імені Квітки Цісик. Чим живе сучасний український романс?

— Є різні напрямки: кому що ближче. Хтось переосмислює народні пісні (взяти хоча б Оксану Муху, послідовницю Квітки Цісик). Хтось робить кавери на зарубіжні шлягери «золотої епохи».

Якщо говорити про мене — я намагаюся робити таку музику, якої мені бракує в ефірах. Не фонову, яка собі грає, а ти навіть голови не зведеш, не запитаєш: «Овва, хто співає?» І не бліді копії американської традиції соулу і фанку, все-таки далекої від нас. А яскраву музику, десь щемку, десь танечну, мелодійну по-слов’янському, по-балканському, по-ромському...

Мелодія і вокал — це найперше, але важливим є й театральний елемент у подачі, й осмислений текст із грамотним римуванням.

— Цікава історія вашої інтерпретації «Повстанського танго». Бодай кілька слів про це.

— Із пропозицією заспівати «Повстанське...» до мене звернулася ще 2013 року пані Леся Шухевич, дружина Юрія, Романового сина. На той момент існувала цілком вдала версія львів’ян Ореста Цимбали і Марти Шпак, але пані Лесі хотілося менш помпезного, більш камерного звучання. «Врешті-решт, пані Люцино, це пісня, написана у криївці, де не могло бути військового оркестру — самі лиш скрипка й гітара...»

Я дуже швидко полюбила цю річ, виконувала її на неофіційних концертах у Харкові. І так сталося, що саме її я співала з вантажівки в один із перших днів Революції Гідності в Харкові. Закликала людей виходити й захищати європейське майбутнє України. Переконувала: наші предки платили за це життям, а ми щонайбільше ризикуємо схопити нежить... Пізніше, коли на Майдані, а потім на східному фронті гинули люди, я хапалася за голову, згадуючи ті свої наївні слова. Наші жертви виявилися набагато більшими, ніж думалося тоді. Важко було повірити, що у ХХІ столітті в центрі Європи нашим людям доводиться «гинути за волю». Ця війна — гіркі ліки проти наївності для всієї нації...